Київ, 24 серпня 2001 – Святкування відбулося на славу. Під час військового параду та авіашоу, перефразовуючи класика, все гриміло оркестрами, рухалося, гарчало і завивало моторами, пихкало газами, сипалося з неба гуркотом бойових літаків. Люди обабіч Хрещатика, на дахах і балконах шаленіли від щастя. Задоволені були й на трибуні всі президенти і президентські гості.
Одне слово, всі всім усе показали і продовжили жити далі, потроху забуваючи екстаз свята, яке з усіх сил намагалися перетворити на чергове єднання влади і народу.
І владі це вдалося. Саме такий висновок можна було зробити, дивлячись на загальний напівекзальтований, подекуди золотозубий оскал співвітчизників, які підігріли зранку, а потім каталізували святковий настрій пивом, якого традиційно було хоч залийся. Було весело – і зрозуміло, що з цим народом можна зробити, що завгодно. В тому плані, що і влада може робити з ним, що заманеться, і народ може зробити будь-що з тим, хто спробує скоригувати звичну і відому ще з римських часів політику відносин між плебсом та цезарями – “хліба і видовищ”. А якщо немає хліба, то хоч пива та видовищ. Влада до ювілею незалежності це дала.
І в цьому святковому шалі справді якось забулося, що народ отримує (чи не отримує) в середньому по 50 доларів зарплати і по 17 доларів пенсій, що в півтора рази менше навіть від сучасної Білорусі Лукашенка, над якою київські можновладці, а за ними й щирі українці можуть зверхньо посміятися; що Київ перекопали і перебудували ціною життя кількох будівельників, згадувати яких не можна було, бо тоді президент Кучма міг не дати медальку Героя мерові Омельченкові; що під час цього параду та шоу знову перекривали місто для руху, забороняли виходи з метро, як хотіли, створюючи шалені пробки і затори, перетворюючи людей у них на якихось стиснутих, спітнілих і від того не дуже приємно ароматизованих істот. Але то нічого: українські люди прагнули свята – і їм його дали.
Була ще одна помітна ознака свята: і танки, і бронетранспортери, і навіть літаки в небі були чистенькі і свіжо пофарбовані на перший вигляд дуже якісною фарбою. Тож можна було зробити й припущення, що фарбу чи то знайшли в “загашниках”, чи то й узагалі десь закупили в достатній кількості. Але не розкрали, як це звично робиться. Мабуть, ювілей усе-таки зобов’язав бути стриманішим. І тому було красиво.
Хоча, з іншого боку, свято скінчилося, попереду до наступного ювілею ще багато часу, і вони ще все надолужать, усе виправлять. Принаймні, з фарбою, яка, можливо, ще залишилася, в них усе складеться. На відміну від пенсій і зарплат.
І головне, звичайно, щоб усе набудоване нашвидкуруч до ювілею не розвалилося, не посипалося і не пішло під землю. Бо Україна, Київ – усе-таки не Атлантида.
А отже, зі святом!
Одне слово, всі всім усе показали і продовжили жити далі, потроху забуваючи екстаз свята, яке з усіх сил намагалися перетворити на чергове єднання влади і народу.
І владі це вдалося. Саме такий висновок можна було зробити, дивлячись на загальний напівекзальтований, подекуди золотозубий оскал співвітчизників, які підігріли зранку, а потім каталізували святковий настрій пивом, якого традиційно було хоч залийся. Було весело – і зрозуміло, що з цим народом можна зробити, що завгодно. В тому плані, що і влада може робити з ним, що заманеться, і народ може зробити будь-що з тим, хто спробує скоригувати звичну і відому ще з римських часів політику відносин між плебсом та цезарями – “хліба і видовищ”. А якщо немає хліба, то хоч пива та видовищ. Влада до ювілею незалежності це дала.
І в цьому святковому шалі справді якось забулося, що народ отримує (чи не отримує) в середньому по 50 доларів зарплати і по 17 доларів пенсій, що в півтора рази менше навіть від сучасної Білорусі Лукашенка, над якою київські можновладці, а за ними й щирі українці можуть зверхньо посміятися; що Київ перекопали і перебудували ціною життя кількох будівельників, згадувати яких не можна було, бо тоді президент Кучма міг не дати медальку Героя мерові Омельченкові; що під час цього параду та шоу знову перекривали місто для руху, забороняли виходи з метро, як хотіли, створюючи шалені пробки і затори, перетворюючи людей у них на якихось стиснутих, спітнілих і від того не дуже приємно ароматизованих істот. Але то нічого: українські люди прагнули свята – і їм його дали.
Була ще одна помітна ознака свята: і танки, і бронетранспортери, і навіть літаки в небі були чистенькі і свіжо пофарбовані на перший вигляд дуже якісною фарбою. Тож можна було зробити й припущення, що фарбу чи то знайшли в “загашниках”, чи то й узагалі десь закупили в достатній кількості. Але не розкрали, як це звично робиться. Мабуть, ювілей усе-таки зобов’язав бути стриманішим. І тому було красиво.
Хоча, з іншого боку, свято скінчилося, попереду до наступного ювілею ще багато часу, і вони ще все надолужать, усе виправлять. Принаймні, з фарбою, яка, можливо, ще залишилася, в них усе складеться. На відміну від пенсій і зарплат.
І головне, звичайно, щоб усе набудоване нашвидкуруч до ювілею не розвалилося, не посипалося і не пішло під землю. Бо Україна, Київ – усе-таки не Атлантида.
А отже, зі святом!
