Київ, 22 липня 2002 - Синод єпископів Української греко-католицької церкви, який нещодавно завершив свою роботу, не міг не привернути до себе особливо пильної уваги громадськості хоча б тим, що вперше після більш ніж двохсотрічної перерви він відбувся у Києві. Неможливо було також пройти повз факт передання членами Синоду паспортів Михайла Грушевського та його дружини, які дотепер зберігалися в Римі, українському Президентові. Нарешті владики знов поставили перед Апостольською Столицею питання про визнання патріаршого устрою для своєї церкви. Але цими дуже значущими символами значення Синоду не обмежується, - вважає наш київський колега Віктор Єленський.
Те, що Синод єпископів Української греко-католицької церкви відбувся в Києві є дуже показовим. Церква не хоче бути церквою галичан і українців діаспори, вона прагне великої України, як прагнуть її галицькі митці, бізнесмени або політики. І навіть перше українське незалежне ділове видання з пречудовою назвою “Галицькі контракти” вже років зо два як переїхало зі Львова до Києва. Власне, філософію цього руху було закладено ще на початках формування модерної української нації – пробуджена за відносно ліберальних умов цісарської Австрії Галичина усвідомила, що може стати Україною лише перетнувши Збруч.
Показовим є і послідовне звернення Української греко-католицької церкви до проблеми патріаршого завершення. Поза сумнівом, фокус наразі не на пишнотах титулатури – йдеться про місце УГКЦ у Вселенській церкві, про її ідентичність і самодостатність. Наступного року виповниться вже сорок років, відтоді, як Йосиф Сліпий вніс пропозицію піднести її до патріархального статусу. І пояснити, чому Вірменська, Коптська, Сирійська , Мелкітська, Маронітська та Халдейська католицькі церкви мають патріархальний статус, а Українська – ні, важко. Тобто, можна пояснити це складнощами ватикано-московських відносин, але навряд чи це пояснення задовольнить вірних найбільшої зі Східних Католицьких церков.
І все ж таки за всієї важливості синодальних проблем, найпильнішої уваги вартує запропонований зібранням єпископів документ „Суспільний дороговказ віруючого". Це 10 дуже простих дороговказів, які перекладають мовою сучасного суспільства десять Господніх заповідей. Звісно, вони закликають до зміцнення віри, поцінування дару життя, до подружньої вірності та чесності. Й водночас – до участі в громадському житті, до подолання корупції, злоби й ненависті у відносинах між людьми, до утвердження християнської культури. Майже напевно цей документ критикуватимуть як таке собі моралізаторство, важке для виконання. Але Церква не має іншого виходу – адже вона вказує не просто на взірець поведінки, вона вказує тим самим і на шлях до спасіння.
Те, що Синод єпископів Української греко-католицької церкви відбувся в Києві є дуже показовим. Церква не хоче бути церквою галичан і українців діаспори, вона прагне великої України, як прагнуть її галицькі митці, бізнесмени або політики. І навіть перше українське незалежне ділове видання з пречудовою назвою “Галицькі контракти” вже років зо два як переїхало зі Львова до Києва. Власне, філософію цього руху було закладено ще на початках формування модерної української нації – пробуджена за відносно ліберальних умов цісарської Австрії Галичина усвідомила, що може стати Україною лише перетнувши Збруч.
Показовим є і послідовне звернення Української греко-католицької церкви до проблеми патріаршого завершення. Поза сумнівом, фокус наразі не на пишнотах титулатури – йдеться про місце УГКЦ у Вселенській церкві, про її ідентичність і самодостатність. Наступного року виповниться вже сорок років, відтоді, як Йосиф Сліпий вніс пропозицію піднести її до патріархального статусу. І пояснити, чому Вірменська, Коптська, Сирійська , Мелкітська, Маронітська та Халдейська католицькі церкви мають патріархальний статус, а Українська – ні, важко. Тобто, можна пояснити це складнощами ватикано-московських відносин, але навряд чи це пояснення задовольнить вірних найбільшої зі Східних Католицьких церков.
І все ж таки за всієї важливості синодальних проблем, найпильнішої уваги вартує запропонований зібранням єпископів документ „Суспільний дороговказ віруючого". Це 10 дуже простих дороговказів, які перекладають мовою сучасного суспільства десять Господніх заповідей. Звісно, вони закликають до зміцнення віри, поцінування дару життя, до подружньої вірності та чесності. Й водночас – до участі в громадському житті, до подолання корупції, злоби й ненависті у відносинах між людьми, до утвердження християнської культури. Майже напевно цей документ критикуватимуть як таке собі моралізаторство, важке для виконання. Але Церква не має іншого виходу – адже вона вказує не просто на взірець поведінки, вона вказує тим самим і на шлях до спасіння.
