Прага, 21 серпня 2003 року.
Людмила Литовченко
21 серпня 1968 року у Прагу увійшли танки військ Варшавського блоку. Повітряний десант і танкові колони були ретельно сплановані, але десант був надто квапливий, часом літаки налітали на тих, що вже приземлилися. Танки стріляли по вікнах. Уявімо, як в одному з вікон з’явилося обличчя молодої жінки. Що вона побачила?
Гість нашої програми, письменник Євген Сверстюк малює цей образ в уяві... Євген Сверстюк
З тих вікон виглядала на вулицю жінка років під 30 і згадувала яскраві картинки з дитинства: військові німці повтікали, залишилися старі і малі німці. Ïх жорстоко б’ють на вулицях міста чим попало. Безкарні погроми. А на вулиці з’являється танкова колона сталінських визволителів і починається свято. Танки мирні, стріляти їм нікуди. І ось вона з букетом квітів біжить до танка. Російський визволитель бере її на руки, клацають фотоапарати, сміх, радість, салюти!...
Тепер вона закінчила університет, читала «Руде право», будувала соціалізм. То чого ж той танк знову вернувся до Праги і стріляє по вікнах, адже наша Комуністична партія видала нову програму будівництва соціалізму? Народ радів весною 1968 так, як радів 1945.
Холодний душ окупації раптом змив проросійські настрої чехів і на вулиці з’явилися вказівні таблички:«До Москви 2000 з чимось кілометрів».
А тим часом, Москва знову святкувала перемогу. Газети писали про блискучу воєнну операцію, десант в Прагу... Тільки несподівано вийшла на Червону площу група сміливців з плакатами:«Руки геть від Чехословаччини!» і «Ганьба окупантам!» Ïх, правда, охороняли іноземні кореспонденти з фотоапаратами.
А в Києві була буденна суєта. На деяких обличчях був траур, схожий на відспівування розстріляної надії. На площі в Празі спалив себе студент Ян Палах на знак протесту проти окупації. На Жовтневу демонстрацію 6 листопада в Києві на Хрещатику до колони пристав аспірант Микола Бондар, розгорнув транспарант «Ганьба КПРС!». Його відразу збили з ніг, і швидка допомога відвезла його в КГБ, де йому оформили 7 років таборів суворого режиму.
Прага завмерла. А вони і далі слухають заглушувані радіостанції і цікавляться напівдозволеною українською культурою. Хтось із співробітників Інституту літератури запитав директора Миколу Шамоту:”Миколо Захаровичу, то був 1937 рік чи не було?” “Ні!, - сердито сказав директор,- але буде!” «А в повітрі пахне Соловками», - писав поет. За поетом ходили шпики. Дубчик був транспортований в наручниках до Москви. Потім працював у Словаччині лісовим інспектором. Василь Стус і Борис Мозолевський оформились кочегарами. Партія цінила фізичну працю.
Комсомольські активісти привозили закордонну порнографію. Син Щербицького гуртував навколо себе наркоманів. КДБ прискорено готувало нові арешти і різні способи задушення тих, що прокинулися. На поверхню вийшли люди Щербицького і Маланчука, найпідліший елемент суспільства. Слуги і вислужники. Пріоритети виставив ВПК. Проблеми духовні і національно-культурні зникли. Порядні люди соромилися обіймати високі посади в підлу епоху. Час негідника і стукача.
Зниження рівня культури в Україні завжди розливається мілинами русифікації і занепаду духовного. Люди переконувались, що безідейний комунізм ще гірший, ніж ідейний. Безвідповідальність, як основна прикмета комуніста стала нормою. З точки зору спадщини епоха Брежнєва - Суслова була найзлочинніша, вона пропивала усяку спадщину. Це була епоха безпринципного комунізму, який посіяв повзуче зло нашого часу, зневажання всього духовного і тотальний матеріалізм, пописом і потоптом. «Нормально...», - сказали школярики часів перебудови, кидаючи під ноги недопалки. Це вже було покоління зовсім позбавлене пережитків минулого, чисті будівники комунізму.
В тому розумінні танки в Празі і Кремлівські старці в Москві прискорили історію. Червоний монстр зупинився. Колеса і гусениці танків закрутилися в віртуальній порожнечі, ракети перелетіли на дитячий майданчик, а владний жест бронзових вождів перетворився на жебрацьку позу, звернену до Заходу. Однак у ту найчорнішу пору ночі монстр проковтнув життя тих, що приносили себе в офіру. Для України тоді настав час офіри.
Людмила Литовченко
21 серпня 1968 року у Прагу увійшли танки військ Варшавського блоку. Повітряний десант і танкові колони були ретельно сплановані, але десант був надто квапливий, часом літаки налітали на тих, що вже приземлилися. Танки стріляли по вікнах. Уявімо, як в одному з вікон з’явилося обличчя молодої жінки. Що вона побачила?
Гість нашої програми, письменник Євген Сверстюк малює цей образ в уяві... Євген Сверстюк
З тих вікон виглядала на вулицю жінка років під 30 і згадувала яскраві картинки з дитинства: військові німці повтікали, залишилися старі і малі німці. Ïх жорстоко б’ють на вулицях міста чим попало. Безкарні погроми. А на вулиці з’являється танкова колона сталінських визволителів і починається свято. Танки мирні, стріляти їм нікуди. І ось вона з букетом квітів біжить до танка. Російський визволитель бере її на руки, клацають фотоапарати, сміх, радість, салюти!...
Тепер вона закінчила університет, читала «Руде право», будувала соціалізм. То чого ж той танк знову вернувся до Праги і стріляє по вікнах, адже наша Комуністична партія видала нову програму будівництва соціалізму? Народ радів весною 1968 так, як радів 1945.
Холодний душ окупації раптом змив проросійські настрої чехів і на вулиці з’явилися вказівні таблички:«До Москви 2000 з чимось кілометрів».
А тим часом, Москва знову святкувала перемогу. Газети писали про блискучу воєнну операцію, десант в Прагу... Тільки несподівано вийшла на Червону площу група сміливців з плакатами:«Руки геть від Чехословаччини!» і «Ганьба окупантам!» Ïх, правда, охороняли іноземні кореспонденти з фотоапаратами.
А в Києві була буденна суєта. На деяких обличчях був траур, схожий на відспівування розстріляної надії. На площі в Празі спалив себе студент Ян Палах на знак протесту проти окупації. На Жовтневу демонстрацію 6 листопада в Києві на Хрещатику до колони пристав аспірант Микола Бондар, розгорнув транспарант «Ганьба КПРС!». Його відразу збили з ніг, і швидка допомога відвезла його в КГБ, де йому оформили 7 років таборів суворого режиму.
Прага завмерла. А вони і далі слухають заглушувані радіостанції і цікавляться напівдозволеною українською культурою. Хтось із співробітників Інституту літератури запитав директора Миколу Шамоту:”Миколо Захаровичу, то був 1937 рік чи не було?” “Ні!, - сердито сказав директор,- але буде!” «А в повітрі пахне Соловками», - писав поет. За поетом ходили шпики. Дубчик був транспортований в наручниках до Москви. Потім працював у Словаччині лісовим інспектором. Василь Стус і Борис Мозолевський оформились кочегарами. Партія цінила фізичну працю.
Комсомольські активісти привозили закордонну порнографію. Син Щербицького гуртував навколо себе наркоманів. КДБ прискорено готувало нові арешти і різні способи задушення тих, що прокинулися. На поверхню вийшли люди Щербицького і Маланчука, найпідліший елемент суспільства. Слуги і вислужники. Пріоритети виставив ВПК. Проблеми духовні і національно-культурні зникли. Порядні люди соромилися обіймати високі посади в підлу епоху. Час негідника і стукача.
Зниження рівня культури в Україні завжди розливається мілинами русифікації і занепаду духовного. Люди переконувались, що безідейний комунізм ще гірший, ніж ідейний. Безвідповідальність, як основна прикмета комуніста стала нормою. З точки зору спадщини епоха Брежнєва - Суслова була найзлочинніша, вона пропивала усяку спадщину. Це була епоха безпринципного комунізму, який посіяв повзуче зло нашого часу, зневажання всього духовного і тотальний матеріалізм, пописом і потоптом. «Нормально...», - сказали школярики часів перебудови, кидаючи під ноги недопалки. Це вже було покоління зовсім позбавлене пережитків минулого, чисті будівники комунізму.
В тому розумінні танки в Празі і Кремлівські старці в Москві прискорили історію. Червоний монстр зупинився. Колеса і гусениці танків закрутилися в віртуальній порожнечі, ракети перелетіли на дитячий майданчик, а владний жест бронзових вождів перетворився на жебрацьку позу, звернену до Заходу. Однак у ту найчорнішу пору ночі монстр проковтнув життя тих, що приносили себе в офіру. Для України тоді настав час офіри.
