Прага, 13 липня 2004 - «Невдячна це справа коментувати якісь гасла. Обов’язково кудись влізеш, не туди, куди треба»,- сказав днями у інтерв’ю Президент України Леонід Кучма. Правда, сам він у цьому інтерв’ю чимало коментував гасла і цитував класиків, як російських, так і українських. Зокрема Миколу Гоголя, Василя Симоненка, Олександра Пушкіна. Хтось після інтерв’ю навіть встиг кинути, мовляв, менше б цитували тих, хто вже не може відповісти. Воно, може, й так. Але що ж, коли сьогоднішні політики в Україні, особливо, у передвиборчий час, думають більше, як писав колись Василь Симоненко, про прижиттєву славу, аніж про посмертну ганьбу. Навіть західна преса характеризує нинішню політичну боротьбу в Україні своєрідними гаслами на кшталт: «Битва за крісло Кучми почалася». Дарма, що сам Кучма ще не залишив його.
От якби дійсно той же Микола Гоголь ( якого Леонід Кучма назвав земляком, але чомусь російським письменником) чи щирий українець Василь Симоненко, могли самі охарактеризувати нинішню українську суспільну ситуацію, щоб вони сказали? Зважаючи на те, що людська душа мало піддається історичним змінам, а українська – тим більше, то актуальним, мабуть, був вислів Миколи Гоголя про те, що «хоч які дурні слова дурня, а іноді буває і їх достатньо, щоб розумна людина зніяковіла». Ми вже не кажемо про слова, якими нині чинний прем’єр і кандидат у президенти послав на Співоче поле у Києві одного із журналістів, коли той при запитанні помилково назвав прем’єра не так «по батюшці».
Або ж слова на «чорних воронках» у Донецьку: «Так – Януковичу!»- які міліція старанно виводить крейдою на своїх спецавтах, намагаючись переплюнути агітаторів Віктора Ющенка. Хтось відразу оцінив це: «Українці не дурні і знайдуть гідне місце для кожного».
Недарма, мабуть, і французька «Фіґаро» не втрималася: «Захищаючи спадщину Кучми, Янукович, цей колишній місцевий бос, ростом під два метри, намагається позбутися жалюгідного іміджу авторитарного правителя і корупціонера, що пристав до Президента, який іде».
«Та й чи йде?!»,- питання.
І далі згадаймо інші слова Василя Симоненка: «Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».
Чи не про це застерігав нинішній президент, кажучи: «А якщо за великим рахунком, все це роки Президента Кучми. Ці десять років. Тому що я на себе брав усі політичні рішення. Я на себе брав усі економічні рішення. А уряд – це інструмент...». Або ж: «самовисування – це звучить приблизно, як «самозванєц», по-російськи. І це з російської історії ми з вами знаємо.» Ось що значить десятирічний політичний досвід вивчення того ж самовисування.
Тут би герой Карпенка – Карого, шукач скарбів Копач із п’єси «Сто тисяч» так і повторив би: «Опит – вєлікоє дєло!»
І тут можна було б багато наводити фактів про самовисування, про «культові фігури, які хочуть перейти після цих виборів з одного потужного крісла у ще потужніше». І до цього цитувати не лише Гоголя і Симоненка. Втім згадаймо, що кажуть, ніби-то нинішній Президент найбільше полюбляє з гумористів одесита Мішу Жванєцкого. А у останнього є:
«Консерваторія, аспірантура, ломбард, золото –тюрма. Консерваторія, інститут, приватні уроки, валюта – тюрма. Консерваторія, концерти, репетиторство, турне, валюта, дорогоцінності – тюрма. Може, в консерваторії щось змінити треба?»
Не забуваймо, що писав це Жванєцкій за часів радянських, коли закони ще якось діяли, інколи по-справедливості. А для сьогоднішньої дійсності ця ремарка виглядала б трохи інакше, може, так:
«Держава – перший термін, заводи, обленерго, ракети, кораблі, валюта –глибока кишеня. Держава –другий термін, нафта, труба, зброя, кольчуги, голови журналістів - глибока кишеня. Держава – третій термін... А, може, в державі щось міняти потрібно?»
Але досить цитувати, бо обов’язково кудись влізеш і не те що прижиттєвої слави, навіть посмертної ганьби не заслужиш.
От якби дійсно той же Микола Гоголь ( якого Леонід Кучма назвав земляком, але чомусь російським письменником) чи щирий українець Василь Симоненко, могли самі охарактеризувати нинішню українську суспільну ситуацію, щоб вони сказали? Зважаючи на те, що людська душа мало піддається історичним змінам, а українська – тим більше, то актуальним, мабуть, був вислів Миколи Гоголя про те, що «хоч які дурні слова дурня, а іноді буває і їх достатньо, щоб розумна людина зніяковіла». Ми вже не кажемо про слова, якими нині чинний прем’єр і кандидат у президенти послав на Співоче поле у Києві одного із журналістів, коли той при запитанні помилково назвав прем’єра не так «по батюшці».
Або ж слова на «чорних воронках» у Донецьку: «Так – Януковичу!»- які міліція старанно виводить крейдою на своїх спецавтах, намагаючись переплюнути агітаторів Віктора Ющенка. Хтось відразу оцінив це: «Українці не дурні і знайдуть гідне місце для кожного».
Недарма, мабуть, і французька «Фіґаро» не втрималася: «Захищаючи спадщину Кучми, Янукович, цей колишній місцевий бос, ростом під два метри, намагається позбутися жалюгідного іміджу авторитарного правителя і корупціонера, що пристав до Президента, який іде».
«Та й чи йде?!»,- питання.
І далі згадаймо інші слова Василя Симоненка: «Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини».
Чи не про це застерігав нинішній президент, кажучи: «А якщо за великим рахунком, все це роки Президента Кучми. Ці десять років. Тому що я на себе брав усі політичні рішення. Я на себе брав усі економічні рішення. А уряд – це інструмент...». Або ж: «самовисування – це звучить приблизно, як «самозванєц», по-російськи. І це з російської історії ми з вами знаємо.» Ось що значить десятирічний політичний досвід вивчення того ж самовисування.
Тут би герой Карпенка – Карого, шукач скарбів Копач із п’єси «Сто тисяч» так і повторив би: «Опит – вєлікоє дєло!»
І тут можна було б багато наводити фактів про самовисування, про «культові фігури, які хочуть перейти після цих виборів з одного потужного крісла у ще потужніше». І до цього цитувати не лише Гоголя і Симоненка. Втім згадаймо, що кажуть, ніби-то нинішній Президент найбільше полюбляє з гумористів одесита Мішу Жванєцкого. А у останнього є:
«Консерваторія, аспірантура, ломбард, золото –тюрма. Консерваторія, інститут, приватні уроки, валюта – тюрма. Консерваторія, концерти, репетиторство, турне, валюта, дорогоцінності – тюрма. Може, в консерваторії щось змінити треба?»
Не забуваймо, що писав це Жванєцкій за часів радянських, коли закони ще якось діяли, інколи по-справедливості. А для сьогоднішньої дійсності ця ремарка виглядала б трохи інакше, може, так:
«Держава – перший термін, заводи, обленерго, ракети, кораблі, валюта –глибока кишеня. Держава –другий термін, нафта, труба, зброя, кольчуги, голови журналістів - глибока кишеня. Держава – третій термін... А, може, в державі щось міняти потрібно?»
Але досить цитувати, бо обов’язково кудись влізеш і не те що прижиттєвої слави, навіть посмертної ганьби не заслужиш.
