Доступність посилання

ТОП новини
10 липня 2020, Київ 17:04

Про те, що коїться у дитбудинках, розповідає документальний фільм Леоніда Канфера «А що таке любов?»


«А що таке любов?» – фільм Леоніда Канфера і Юлії Козиряцької про дитячі будинки. Афішу до фільму намалювала дівчинка із аутизмом

«Інтернати для дітей – це місця насилля, злочинів і розкрадання державних грошей у величезних масштабах», – стверджує один із авторів фільму «А що таке любов?»​, режисер-документаліст Леонід Канфер. На його думку, пострадянські суспільства, і українське зокрема, миряться із існуванням цього жахливого явища, бо є «суспільствами тотальної нелюбові». Прем'єра фільму – 1 червня у Міжнародний день захисту дітей на ютуб-каналі KANFER. Телеканали, за словами авторів, відмовилися показати стрічку в ефірі. Що ж такого у цьому фільмі?

  • У фільмі іде мова про кілька дитячих будинків, чиї вихованці постраждали від насилля;
  • зйомки розпочалися у жовтні 2017 року і проходили у Івано-Франківській, Херсонській, Волинській і Київських областях;
  • знімала у дитячих будинках Юлія Козиряцька;
  • одна із історій стосується випадку спалення вихованця інтернату, убивства;
  • є історія про сексуальне насилля над дітьми, автори фільму змінили ім'я і голос жертви, не показують її обличчя і отримали письмовий дозвіл на зйомку та оприлюднення від старшої сестри постраждалої дитини;
  • щодо злочинів, викритих під час зйомок, самим документалістам довелося писати заяви в поліцію;
  • основну роботу над фільмом завершили у листопаді 2019 році, але правки вносили до останнього часу;
  • був один допрем'єрний показ фільму;

  • телеканали відмовилися показати фільм «А що таке любов?» в своїх ефірах, за словами Леоніда Канфера, пояснили відмову тим, що це «не формат»;
  • фільм знімався при підтримці омбудсмена із захисту прав дітей Миколи Кулеби;

  • для порівняння є приклад Ізраїлю;
  • завершується фільм історіями про те, що сталося із головними героями фільму від часу зйомок;
  • афішою фільму є малюнок «ОТ СОНИ»;
  • прем’єра фільму сьогодні – у міжнародний День захисту прав дітей – на ютуб-каналі KANFER.
«А що таке любов?» – фільм Леоніда Канфера і Юлії Козиряцької про дитячі будинки
«А що таке любов?» – фільм Леоніда Канфера і Юлії Козиряцької про дитячі будинки

Які проблеми побачили автори?

  • Повна закритість;
  • відсутність контролю і за використанням коштів, і за дотриманням прав дітей;
  • повна безкарність за будь-які зловживання і злочини персоналу і керівництва дитбудинків;
  • повна беззахисність дітей;
  • дитбудинки фактично є закладами тюремного типу;
  • це кланова система із розподілу державних коштів у розмірі 12 мільярдів гривень на рік;
  • окрім цього, зазвичай директори таких закладів переводять на себе соціальні виплати вихованцям і отримують щомісяця великі суми, які витрачають на власний розсуд;
  • зламати систему дуже важко, бо діє кругова порука;
  • така кількість грошей дає можливість «купити усю вертикаль влади» і уникати покарання за зловживання;
  • немає політичної волі керівництва держави зруйнувати цю систему;
  • суспільство не готове до зміни цієї системи, бо є «суспільствами тотальної нелюбові»;

  • українці не можуть чи не хочуть із матеріальних та інших причин брати на себе відповідальність за знедолених дітей;
  • 95% дітей із інтернатів немає можливості всиновити, бо у них живі батьки, які не позбавлені батьківських прав;
  • «постачальниками»​ дітей до дитбудинків є маргінальні сім'ї, де зловживають алкоголем, наркотиками, живуть за межею бідності;
  • як правило, батьки, які віддають своїх дітей до інтернатів, самі були вихованцями дитячих будинків.

Як це можна змінити такий стан речей?

Леонід Канфер, документаліст, останні роки живе і працює в Україні
Леонід Канфер, документаліст, останні роки живе і працює в Україні

– Знаєте, я впевнений, що зараз повністю відмовитись від інтернатів неможливо, але є можливості, щоб інтернатів ставало менше.

Я порахував – якщо 12 мільярдів розділити на сто шість тисяч дітей, то на кожну дитину припаде приблизно десять тисяч гривень на місяць.

Таку суму дуже невелика кількість родин в Україні може собі дозволити витратити на одну дитину.

Якби ці гроші йшли не в інтернатну систему, а людям, які готові опікуватися цими дітьми у своїх родинах, то я думаю, що це почало б істотно міняти систему.

У нашому фільмі є історія про педофілію, де ґвалтують дитину і ніхто на це не звертає уваги

Якби держава замість того, щоб утримувати інтернати, максимально б допомагала родинам, які готові виховувати дітей, сприяла будівництву будинків чи купівлі квартир, надавала б дешеві кредити, то ситуація б покращилася. Але, звісно, що прийомні сім’ї треба жорстко контролювати, постійно відстежувати ситуацію, точно знати, як там живеться дітям.

Мені здається, що основна функція держави (наприклад, як у Ізраїлі) – це дуже пильний нагляд за дотриманням прав дітей.

У нашому фільмі є історія про педофілію, де ґвалтують дитину і ніхто на це не звертає уваги. У Ізраїлі це б дуже швидко викрилося і дитину б моментально ізолювали. А для того, щоб ізолювати цю дитину в Україні від гвалтівника, нашому кореспонденту довелося писати заяви у відділ соціальної опіки і поліцію.

Отже, я вважаю, що першим кроком держави має бути перерозподіл цих 12 мільярдів гривень від інтернатів до людей, які готові брати дітей на виховання.

Із цих 12 мільярдів 85% йде на забезпечення самої системи інтернатів, а до дитини доходить менше 1 євро на добу

Зараз із цих 12 мільярдів 85% йде на забезпечення самої системи інтернатів, на утримання інтернатів та зарплати персоналу. І ці гроші витрачаються так, що до дитини доходить менше 1 євро на добу.

Інший шлях – це подолання бідності в країні, підвищення добробуту населення, щоб з’являлося більше родин, які не будуть цілковито зайняті проблемами власного виживання, а зможуть подумати і про тих дітей, яким потрібна допомога, захист і любов.

На сьогоднішній день в Україні дуже мало людей, які готові брати дітей на усиновлення чи виховання, бо вони розуміють, що вони залишаться з цим один на один.

– Матеріальна підтримка прийомних родин надважлива, але гроші усіх проблем не вирішують. Свого часу Віктор Ющенко уперше в незалежній Україні запровадив суттєву допомогу батькам при народженні дитини. Пройшов час і соціальні працівники почали говорити про маргінальні родини, які почали народжувати дітей тільки для того, щоб отримати ці гроші. Причому вони потім часто і віддають своїх дітей в інтернати або ж їх позбавляють батьківських прав. Які причини цієї моральної деградації?

– Це стосується не тільки України. Подібне я спостерігав у багатьох країнах пострадянського простору. Загалом це трапляється у всіх країнах, питання у тому – який відсоток таких родин і які механізми використовує країна, щоб рятувати дітей із таких родин.

Але я можу сказати напевне, що у проблемі сирітства при живих батьках (лише 8% дітей є сиротами), корупції і знущання над дітьми в інтернатах відсвічує пострадянський синдром. Та система, при якій життя і гідність людини нічого не означали, при якій було фізично знищено цілий пласт культурних, освічених, хазяйновитих, порядних людей, а натомість залишилися ті, хто допомагав їх нищити, хто жив у бідності, прийшов у колгосп на чуже награбоване добро і все одно залишився бідним.

І, в принципі, покоління регенеруються, тому стільки навколо людей, які мислять у категоріях «це не моя країна, це не моє місто, це не мій будинок, це не мій парк, це не мої діти і так далі». Безвідповідальність і небажання брати на себе відповідальність є головною рисою таких людей.

Казати, що цю моральну викривленість можна змінити тільки за рахунок підвищення матеріального рівня життя людей, безглуздо. Але економічний розвиток дасть можливість розширити пласт людей із іншою ментальністю. Держава може пришвидшити цей процес.

Гроші не все вирішують, але якщо ми подивимось на статистику, то побачимо, що із бідних сімей доводиться набагато частіше забирати дітей, аніж із родин із середнім та високим достатком.

Ми побачили ще одну закономірність. Є така статистика співвідношення сиріт: на сто тисяч населення є сім дітей, які залишилися без батьківського піклування. Так от, найбільший відсоток населення з такою статистикою – це південний схід України і північ України, а найвищий показник – на території, де зона бойових дій.

– Про етичну складову розповсюження інформації, зокрема, про сексуальне насильство. В зв'язку із подіями у Кагарлику зараз є багато крити щодо тиїх телеканалів та інтернет-ресурсів, які повідомили ім'я та прізвище жертви, виставляли фото та поширювали відео з нею. Як ви вирішували етичні питання із героями фільму?

– У фільмі, як я вже казав, є одна історія про сексуальне насильство. Ми поміняли ім’я дівчинки, ми змінили її голос, ми знімали її тільки зі спини. І у нас є дозвіл її повнолітньої сестри на поширення інформації про цю історію.

– Майже у всіх фільмах режисера-документаліста Леоніда Кафера є сам Леонід Канфер і історії його життя? Це ваша візитка картка як режисера?

– Розумієте, є різний підхід... Не я придумав авторське кіно, це прийом працює і в документалістиці. У мене є і такі, і такі фільми. Наприклад, у фільмі «Кровний ворог» мене майже немає.

Останні два, три фільми я справді використовую цей прийом...Звісно, це не Канфер заради Канфера.

Я маю такий життєвий досвід, що я можу собі дозволити робити авторське кіно про речі, які пережиті мною.

У фільмі «А що таке любов?» мене мало, але головне про що говорить фільм, воно все точно мною пережите – і у Беслані, і в історії із моєю хворобою, і в історії зі зрадою у моїй родині.

Звісно, що автор сам для себе вирішує на скільки він присутній у своєму фільмі. А я виходжу з простого правила – якщо це допомагає краще розкрити тему, якщо це викликає емпатію до того про що йдеться у фільмі, якщо такий авторський підхід дає мені можливість виражати мої власні думки і якщо вони цікаві комусь, то тоді – так, це має зміст..Взагалі, мені здається, що зараз такий тренд усюди – коли люди йдуть не на формат, не на програму чи фільм, а саме на авторів.

Але я абсолютно проти, щоб це існувало в журналістиці. Журналіст не має права говорити від себе.

Авторське документальне кіно – це зовсім інше.

– Тож, тоді яка ваша думка, як зробити так, щоб любові в суспільстві стало більше, а знедолених дітей менше?

– Це дуже складне питання. Ми намагаємося дати на нього відповідь у фільмі. Базова потреба людини – це безпека. Найбільшу безпеку дає людині любов. Діти відчувають себе в безпеці, коли вони відчувають, що їх люблять такими, якими вони є. Люди, яких не любили в дитинстві, ніколи не відчувають себе у безпеці і, намагаючись захиститися у доступний їм спосіб, вони генерують агресію. Вихованці інтернатів не знають любові, і тому фільм ми й назвали саме так – «А що таке любов?».

Чесно, мені важко відповісти на запитання, як зробити так, щоб любові було більше. Але коли ти зіштовхуєшся з якимось серйозним викликом у житті, наприклад, як я – із онкологією та зрадою, то ти починаєш бачити сутність речей. Робота над цим фільмом мене багато чому навчила. Я точно знаю, що моїй доньці і кожній дитині на землі треба:

  • море любові,
  • можливості у вигляді освіти
  • і навчити життю.

Я хочу, щоб подивившись фільм «А що таке любов?», кожен захотів обняти своїх дітей, своїх рідних.

У 2008 році Леся Штогрін зняла мінідокументальний фільм про те, що відбувалося у Торезькому будинку-інтернаті для дітей із розумовими вадами. Це фактично було перше шокуюче відео з-за глухо зачинених дверей інтернатної системи.

В інтернаті була аномально висока смертність вихованців. Вони утримувалися без належного догляду. Також журналістка там помітила вихованку, яку через помилку лікарів визнали «неповносправною, розумово відсталою», дівчинка усе дитинство провела у цьому інтернаті, хоч була ментально цілком здоровою. Вона навчилася читати та писати.

Тоді цей фільм викликав широкий розголос. До Торезького дитячого будинку приїжджали перевірки, його взяли під опіку благочинці, намагалися контролювати правозахисники, про нього писали закордонні ЗМІ. Дівчину все ж вдалося визволити із інтернату, їй повернули дієздатність, вона отримала паспорт.

Пройшло 12 років і фільм Юлії Козиряцької і Леоніда Канфера показує, що проблеми залишилися.

У серпні 2017 року в Україні була ухвалена Національна стратегія реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки.

За цією програмою до 2026 року в Україні має не залишиться жодного інтернату. Їх замінять центри соціальної підтримки сімей та дітей і інституції сімейного типу. Уже зараз мало б бути так, що дітки до трьох років узагалі б не мали потрапляти в інтернати, а віддавалися б на усиновлення або під опіку.

  • Зображення 16x9

    Ірина Штогрін

    Редактор інформаційних програм Радіо Свобода з жовтня 2007 року. Редактор спецпроектів «Із архівів КДБ», «Сандармох», «Донецький аеропорт», «Українська Гельсінська група», «Голодомор», «Ті, хто знає» та інших. Ведуча та редактор телевізійного проекту «Ми разом». Автор ідеї та укладач документальної книги «АД 242». Автор ідеї, режисер та продюсер документального фільму «СІЧ». Працювала коментатором редакції культура Всесвітньої служби Радіо Україна Національної телерадіокомпанії, головним редактором служби новин радіостанції «Наше радіо», редактором проекту Міжнародної організації з міграції щодо протидії торгівлі людьми. Закінчила філософський факультет Ростовського університету. Пройшла бімедіальний курс з теле- та радіожурналістики Інтерньюз-Україна та кілька навчальних курсів «IREX ПроМедіа». 

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG