Доступність посилання

16 Січень 2018, Київ 13:41

«Я би дуже хотіла, щоб усі мої читачі з окупованих територій були живі й здорові» – Оксана Забужко


Алевтина Гармаш

Українська письменниця Оксана Забужко розповіла про листування зі своєю читачкою з окупованої території на благодійній зустрічі у Києві. Благодійний вечір «Бути Оксаною Забужко. Мистецтво, що рятує життя» організувала громадська організація «Еммануїл». Мета волонтерів – зібрати кошти для опалення домівок 20 сімей із Красногорівки, які вже четвертий рік живуть без газу і опалення. І хоча в рамках зустрічі Оксана Забужко, як і було анонсовано організаторами, здебільшого говорила про роль письменника в суспільстві, теми Донбасу не вдалось оминути.

Оксана Забужко
Оксана Забужко

​Радіо Донбас.Реалії зібрало 4 роздуми Оксани Забужко про Донбас.

Про лист з «тієї» сторони

«Боже, почему вы к нам раньше не приезжали?». Нас не пускали і навмисне готували оцю саму частину України до відокремлення, і не пропускали туди нічого українського. От і листування з читачами з Донеччини, з читачкою. Коли ти не знаєш, де вона, що з нею, виїхала вона чи не виїхала

– В мене є один такий травматичний момент. Це листи, які я почала 2014 року отримувати з тих міст і містечок, які зараз окуповані. Це дуже страшно оце відчуття безсилля. І люди, які пишуть тобі, вони пишуть письменну отак, як в радянські часи писали в газету. Коли нема кому писати, нема на кого покластися, і взагалі, що тут відбувається – приходить іноземне військо, «нас слили, нас сдали»… І якесь було, досі пам'ятаю трагічне листування, коли людина мені пише лист як наче уже з іншого берега. І от уже – як прірва пішла і віддаляється… «Я нашла в нашей бибилиотеке вашу книжку «Сестро, сестро», – пише мені одна жінка. Якось знайшла вона цю книжку в одній із бібліотек у своєму містечку. «Боже, почему вы к нам раньше не приезжали?». І мене це отак якось різонуло болем, і я написала, що я би і приїхала раніше, але нас не пускали і навмисне готували оцю саму частину України до відокремлення, і не пропускали туди нічого українського. І потім десь через місяць чи півтора був якийсь страшний пронизливий лист: «Боже, вы мне ответили. Буду за вас молиться. У нас интернета в это время не было… Я всем на нашей улице тем, кто остался, рассказала про ваше письмо…». Тобто, це було для неї як ознака життя десь з отої «великої землі». Я їй відповіла, і вона замовкла. І коли ти не знаєш, що з людиною сталось. От і листування з читачами з Донеччини, з читачкою. Коли ти не знаєш, де вона, що з нею, виїхала вона чи не виїхала…

Про «кобзарювання» письменників на Донбасі

«Мы политикам не верим, мы вам верим». Найвище визнання, коли тобі таке у прифронтовому місті кажуть

– Кобзар – це не просто людина, це інституція, там де зруйновані всі інші культурні інституції. У народу, в якого зруйновано, який на руїнах, кобзар є точка зборки. Він є ЗМІ, він ходить від ярмарку до ярмарку і переказує новини з місця на місце. Він є інститут національної пам'яті, він співає і думає про минуле, і виконує ту функцію збереження колективної пам'яті, яку не виконує в поневоленому, зруйнованому народі ні школа, ні освіта, ніякі інші ресурси. І він також є і розвага, і шоу-бізнес, бо він до танцю і «Гриця» заграє, і «Веснянку»... Кобзарство – це є непомітне зараження живим словом і живим голосом, яке виявляється ніби тою зшивкою для пораненого і зруйнованого суспільства… В цьому сенсі письменники можуть зробити те, що не може зробити хтось інший. Вони можуть приїхати і розмовляти з людьми. Я не раз виступала в прифронтових містах, і коли прямим текстом це говорилось: «Мы политикам не верим, мы вам верим». Це дуже гріє, бо це треба заслужити. І це сприймаєш як комплімент і найвище визнання, коли тобі таке у прифронтовому місті кажуть. Але таке визнання треба і віддавати і віддячувати. Треба приїздити, треба розмовляти з людьми. Це такий собі письменницький «податок на розбудову України». Хоча це, звичайно, вибір кожного, і не всі вміють виступати, спілкуватись наживо. Це речі дуже індивідуальні. Але традиційно в українській культурі оцей самий «кобзарський припис» вже друге чи трете століття живе.

Оксана Забужко
Оксана Забужко

Про «різний» Донбас

А десь грецьке село, яке вже ніби і не грецьке, а російськомовне

– Вони дуже різні – Донеччина і Луганщина. І це дуже різний пістрявий склад, це різні люди – різні культурно, соціально, соціологічно. І ландшафти різні, і бекграунди різні, і навіть ті самі села різні. Десь тут якісь були «старовєри», привезені ще у XIX столітті, і ось їхні нащадки. А десь грецьке село, яке вже ніби і не грецьке, а російськомовне. «Папа грєк, мама грєк, а я русскій чєловєк» – як їх «винародовляли» і чи лишилась у них травма від «винародовлення». Я ще до війни пробувала озвучити і казала, що про все це треба писати, що в нас така не орана у культурному відношенні ця страшна спадщина тільки XX століття. Я вже про попереднє не кажу.

Про читачів із Донбасу

Доля їх виявилась трагічною, бо ними ніби пожертвували в горнилі оцих всіх воєнних пертурбацій

– Мої читачі з Донеччини і Луганщини, саме як читачі моїх текстів, нічим не різняться від читачів Київщини чи Вінниччини, чи Львівщини, чи іншого регіону. Це – люди, які зі мною в діалозі, з якими ми на одній стороні і ніби в одній тональності. В них немає нічого такого специфічного. Те, що доля їх виявилась трагічною, бо ними ніби пожертвували в горнилі оцих всіх воєнних пертурбацій – це зовсім інша справа. Але між мною і ними це все одно не стоїть. Коли ми зустрінемось, і ми зустрічались з тими, які вивтікали і є зараз переселенцями. Коли ми зустрічаємось, ми розмовляємо так, як розмовляємо між собою про ці самі справи окупованих територій із моїми київськими друзями. Я би дуже хотіла, щоб усі мої читачі з «тих» окупованих територій були живі й здорові.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
Loading...
XS
SM
MD
LG