З початком масштабного вторгнення Росії дослідники України як за кордоном, так і в Україні, опинилися в одному безкіненчому колі – їм доводиться одночасно надавати допомогу колегам і просто звичайним людям, чиє життя руйнує війна, робити власну роботу у сфері українських досліджень та пояснювати і коментувати те, що відбувається в Україні, часто протистоячи не лише російській пропаганді, але і невігластву західних коментаторів. Про це 15 липня, говорили науковці, яких зібрав для онлайн розмови Гарвардський інститут українських досліджень, розташований в американському місті Кембридж, штат Массачусетс.
15 липня, коли російські ракети зруйнували українські університети Миколаєва, очільник Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім написав у твітері: «Сьогодні російські терористи атакували 2 найбільші університети Миколаєва. Щонайменше 10 ракет. Тепер вони атакують нашу освіту. Я прошу університети всіх демократичних країн стверджувати, що росія (написано з маленької літери – ред.) є тим, ким вона є насправді – терористом».
Найбільше, за даними Міністерства освіти, з часу повномасштабного вторгнення, постраждали університети Харківської області, де один заклад зруйновано, а 19 – пошкоджено. Пошкоджень або руйнувань зазнали шість вишів Донецької області, чотири Запорізької, по три Чернігівської та Миколаївської областей. Загалом, за даними міністра освіти Сергій Шкарлета, обстрілами та бомбардуваннями пошкоджено 43 заклади вищої освіти, 5 із них зруйновано повністю.
Ще на початку березня українські науковці звернулися до своїх колег в усьому світі із закликом не мовчати. Та чи почули їх у світі? І що можуть зробити науковці, які більше звикли до тиші кабінетів та бібліотек, ніж вуличних протестів?
Деякі особисті історії, які розповіли науковці, проливають світло на те, в якій ситуації опинилися дослідники України з початком російського вторгнення.
Тараса Федірка, наукового співробітника Британської академії соціальної антропології Університету Сент-Ендрюс у Великій Британії, який вивчав явище військового добровольчого руху в Україні.
Протягом двох місяців я не міг займатися дослідженнями – потрібно було вивозити родину, волонтерити, займатися пошуком грошей для біженцівТарас Федірко
Війна застала в той момент, коли він був у Києві. Але його англійський університет не рекомендував йому цю поїздку, бо не міг гарантувати страховки для неї – у Британії чекали наступу Росії. В той же час в Україні, військові співрозмовники українського дослідника з Англії переконували його, що ніякої війни не буде.
«Коли я був в Україні, то протягом двох місяців я не міг займатися своїми дослідженнями – потрібно було вивозити родину, волонтерити на кордоні з Угорщиною, займатися пошуком грошей для біженців, які втікали в Британію», – говорить Федірко. Його активізм пізніше перейшов у допомогу колегам-дослідникам з України, які залишалися без роботи і без фінансування. На щастя, тема, яку він досліджував з колегами – про соціальні зв’язки між армією, добровольцями і волонтерами, виявилася якраз на часі.
Федірко каже, що для нього тут багато особистих питань про те, що він має робити на цій війні, але принаймні вивчаючи тему, яку експлуатує російська пропаганда, до якої прикуто багато уваги західної аудиторії, при чому тієї її частини, яка впливає на ухвалення рішень, він відчуває, що робить важливу роботу, залишаючись вченим. Також Тарас Федірко каже, що не полишає волонтерської роботи і пише в журналістському ключі, намагаючись дослідити різні сторони конфлікту.
Стівен Сігел, професор слов’янських та євразійських студій та доцент кафедри слов’янських та євразійських студій Техаського університету в Остіні, розповідає, що як публічна особа – інтелектуал, він спілкується з видатними інтелектуалами, такими як Серігй Плохій, Роман Шпорлюк, Тімоті Снайдер, Георгій Грабович.
Кожне видавництво, з яким я розмовляв, хоче видавати книжки з досліджень про УкраїнуСтівен Сігел
Надихаючись їхньою роботою і роллю, він відчував свою відповідальність розповідати ширшій аудиторії про цю війну. Цим займаються кілька проєктів, зокрема «Архів 24-го лютого» та «Розсилка (листи) з України», які розповідають від першої особи про досвід, переважно західних, вчених, які пов’язані з Україною.
Дослідник каже, що солідарність з Україною будується зараз не лише в західних інтелектуальних колах, а в глобальному вимірі, і вона починається з визнання історії України на противагу її запереченню, чого намагається домогтися Кремль. Зараз, за словами Сігела, є величезний інтерес до України, видавництва шукають дослідження, які б вони могли видати. «Кожне видавництво, з яким я розмовляв, хоче видавати книжки з досліджень про Україну», – каже Сігел.
Я не маю повноважень міністрів закривати небо. Я натискаю на запис і говорю, поки можуСтівен Сігел
Про свій проєкт «Архів 24-го лютого», який слухали в 85 країнах, Стівен Сігел говорить так: «Тут я наголошую на болі українців. Я хотів би врятувати заручників і полонених. Або зупинити рух танків, роботу крематоріїв. Я не маю повноважень міністрів закривати небо. Я натискаю на запис і говорю, поки можу. Транслюю, коли можу. Я знаю людей, які потребують допомоги».
У деякі дні, каже Стівен Сігел, він робить записи цілодобово, з короткими перервами на сон. Кожний його подкаст слухає від п’яти до шести тисяч слухачів, але решта роботи, яка ведеться у наукових журналах, часто залишається непоміченою, бо вона не доступна для журналістів, які не мають підписки на ці видання.
«Я вважаю, що науковці є жахливо неефективними у спілкуванні з ширшими аудиторіями», – каже Сігел. Він пояснює, що більшість поважних вчених вважають за непотрібне користуватися соціальними медіа, і максимум їхніх зусиль – написати пост у фейсбуці тоді як значно ширша зацікавлена аудиторія може бути на інших платформах, таких як «Твітер», «Інстаграм». Також через соціальні мережі, на думку дослідника, можна з'єднати різні аудиторії – науковців, журналістів, які працюють в Україні і «збирають дані для майбутніх процесів» та впливових політиків, а також виборців, які б хотіли знати більше про Україну.
Інша дослідниця, Кімберлі Сент-Джуліан-Варнон, студентка Університету Пенсільванії, де вона пише дисертацію про расові питання в Радянському Союзі, каже, що соціальні медіа для дослідників можуть бути корисним інструментом. Як вчена, яка займалася українською історією, вивчала Голодомор, вона каже, що час від часу публікувала якісь пояснення у твітері.
Вона зі здивуванням побачила, скільки людей на Заході, які жодного разу не були в Україні, не вивчали її історію, нічого про неї не знають, коментують нинішню війну в газетах і на телебаченні і радять українцям, що вони мають робити. Це обурення змусило її написати статтю, «Дипломатія морозива. У чому прогресивний кокус помиляється щодо України».
Я відчувала величезну відповідальність перед Україною, де я вчилася, яку я досліджувала, в яку я закохаласяКімберлі Сент-Джуліан-Варнон
«Я опублікувала цю статтю і кількість моїх послідовників у твітері виросла з 9 тисяч до майже 100. Я не намагалася стати відомою, але я відчувала величезну відповідальність перед Україною, де я вчилася, яку я досліджувала, в яку я закохалася, де я вперше зустріла афроукраїнців, які мене надзвичайно зацікавили і привели до дослідження, над яким я зараз працюю для своєї дисертації», – каже дослідниця.
Вона розповідає, що ще студенткою їздила в Україну, була там у ключові моменти історії, у час Революції гідності, але «як студентка, я не мала голосу», але коли почалася війна, масштабне вторгнення, вона не лише включилася в роботу з допомоги колегам в Україні, але і намагалася пояснити західній аудиторії, що відбувається в Україні.
Коли почалася війна, каже Кімберлі Сент-Джуліан-Варнон, було відчуття, що її «предмет дослідження раптом виріс вживу перед тобою, і ним починають зловживати проти України». Йшлося про евакуацію чорношкірих студентів з України, про яких було багато повідомлень у пресі, які накладалися на наратив щодо України як буцімто «неонацистської держави». І тут знову її наукові дослідження стали у пригоді – вона почала коментувати ці повідомлення, спираючись на свої дослідження, та одночасно публікувати у твітері інформацію для вразливих спільнот в Україні.
Я побачила, яку важливу роль грає інформація, як важливо, щоб її не перекручувалиКімберлі Сент-Джуліан-Варнон
«Я відповідала тим, хто писав про українських «неонаці», що протягом кількох десятиліть в Україні вчилися іноземні студенти, які, включно зі мною, почувалися там часто безпечніше, ніж у себе вдома. І одночасно я розшукувала через соціальні мережі контакти для різних спільнот – для студентів-іноземців, для українців з LGBTQ громади, для українців з інвалідністю. І ці люди почали звертатися до мене і зв’язувала їх з тими, хто міг допомогти», – каже дослідниця.
Ця робота вимагала великої відповідальності, каже вона, бо студенти, які не могли виїхати зі Сум, отримували інформацію лише з російських джерел, які казали, що українці використовують їх як живий щит, а потім ця ж інформація з тих самих джерел підсилюється їхніми родичами, які з нею зв’язувалися. Тож в результаті, вона була єдиною людиною, яка володіла інформацію, яка могли врятувати їхні життя.
«Бо якщо б вони вийшли зі свого укриття, їх могли б убити. На щастя, вони не постраждали і вже є в своїх рідних країнах. Але я побачила, яку важливу роль грає інформація, як важливо, щоб її не перекручували», – каже Сент-Джуліан-Варнон, яка так само, як інші дослідники України, зараз намагається допомагати як волонтер, коментувати і пояснювати, що відбувається в Україні та продовжувати свої власні дослідження.
