КАННИ – Рита Бурковська грає головну героїню у стрічці «Бачення метелика», представленій на 75-му Каннському кінофестивалі. В ексклюзивному інтерв’ю Радіо Свобода вона розповіла про те, як знімальна група фільму намагалася донести «українські голоси» у Каннах, про виклики під час підготовки зйомок стрічки і співпрацю з убитим у Маріуполі литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом.
– Ми зараз у Каннах, над нашою головою – мирне небо і буквально за кілька десятків метрів лунає весела музика, червоною доріжкою прогулюються жінки у вишуканих сукнях… Ваша знімальна група обрала звуки сирен повітряної тривоги і влаштувала акцію просто на червоній доріжці. Якою була реакція каннської публіки? Які ваші враження?
Наша знімальна група дуже хотіла провести акцію і наголосити на тому, що в Україні йде війна, відбувається геноцид і нам важливо бути почутими
– Ми зрозуміли, що Каннський кінофестиваль дуже консервативний, тут не хочуть бачити політичні постери, вони переживають за, наприклад, фаєри. Те, що для нас в Україні абсолютно нормально, то для них це ледве не терористична загроза. Наша знімальна група дуже хотіла провести акцію і наголосити на тому, що в Україні йде війна, відбувається геноцид і нам важливо бути почутими. Власне, так була придумана ця акція. Я не знаю щодо реакції каннської публіки, бо ми провели акцію і відразу пішли на прем’єру, але, судячи з фото, мені здається, що нам вдалося.
Також раніше ми звернулися до Євгена Малолєтки, який перебував у Маріуполі з Мстиславом Черновим, вони були вже фактично в оточенні. Ми попросили у них зображення Маріуполя, щоб надрукувати його на наших футболках. І потім у цих футболках наші продюсери прийшли фотографуватися на фотокол у Каннах.
Для нас це велика честь і дуже приємно, що наші журналісти виконували свій професійний обов’язок. Але мене це дуже вражає, бо ці люди перебували в оточенні і все одно продовжували фотографувати. Мені здається, що найважливіші фото цієї війни вже зроблені – ними.
– Стрічка «Бачення метелика» отримала довгі овації від зали після її перегляду. Наскільки важливо для вас бути відібраними на Каннський кінофестиваль?
– Я вперше у Каннах. І бути присутніми на такому фестивалі – це дуже важливо. Ми чуємо професійну критику. Ми ж займаємося мистецтвом, і це дуже цінно – отримати правдиву оцінку експертів. По-друге, важливо бути почутими і побаченими саме зараз. Ми донесли «українські голоси», і це дуже добре, що українці можуть за допомогою свого фільму рефлексувати про війну і посттравматичний синдром. Тобто, не хтось інший, а саме ми можемо про це розповісти.
Маріуполь: Життя в окупованому місті руїн
– На початку стрічки ми бачимо страшні шрами на тілі Лілії, коли вона приймає душ. Потім ми бачимо, що ці шрами не тільки тілесні. Чи допомогла вам зміна іміджу? І наскільки важко було відмовитися від вашого волосся, про яке навіть згадано окремим коментарем у стрічці? Наскільки важко вам було перевтілитися в образ Лілії?
– Ми зробили великий research (дослідження – ред.) для цього фільму. Я набирала вагу, я її скидала, я займалася в тренажерному залі з ветеранкою, яка була моєю тренеркою. Ми зустрічалися з людьми, які були в ізоляції, працювали з СБУ на непідконтрольних Україні територіях. Ми зустрічалися з людьми, які були в полоні після Іловайська, ветеранами, бували на фронтлайні. Мені важливо було зустрітися з людиною, яка має такий досвід, бо з людиною набагато легше все відчути, ніж із книжкою, хоча спеціальну літературу про посттравматичний досвід я теж читала. І набирати вагу – це доволі важко. Я набрала 10 кілограмів, це не так і багато, але це відчутно, це неприємний такий бонус, також мені змінили зачіску. Ще я ходила на курси парамедицини, пройшла вишкіл у «Госпітайльєрів» – це такий батальйон добровольців, які допомагають під час евакуації, вони надають першу домедичну допомогу в умовах бою.
– Чим ви займаєтесь зараз?
Зараз я працюю фіксеркою
– Зараз я працюю фіксеркою, тобто, я працюю з журналістами як польовий продюсер, допомагаю їм реалізовувати зйомки, розповідати історії з України.
– Це доволі кардинальна зміна вашої діяльності…
– В Україні знімають не так багато повнометражних фільмів, а акторам же треба набиратися досвіду для майбутнього. Мені це дуже цікаво. Я працювала з журналістами в Бучі, в Андріївці, Гостомелі, тобто, у Київській області. А ще зовсім трохи була у Краматорську, Лисичанську і Сєвєродонецьку. Це було кілька тижнів тому, зараз там набагато гарячіше.
Буча, що на Київщині, після важких боїв (фоторепортаж)
– «Бачення метелика» – це не перша ваша робота у повнометражному кіно. Ви знімалися у стрічці «Парфенон» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, його вбили у квітні у Маріуполі під час зйомок стрічки «Маріуполіс 2», яка цього року була представлена у Каннах. Розкажіть про вашу роботу з Мантасом Кведаравічюсом.
Досвід робити з Мантасом був дуже цікавим
– Досвід робити з Мантасом був дуже цікавим, ми з ним зійшлися в деяких речах. Я дуже хотіла працювати в гарному кіно, я пройшла кастинг, і ми багато де їздили разом, щоб робили research для його фільму. Ми також займалися в Лаврі, вчилися іконопису. Ми дуже серйозно готувалися і присвячували цьому багато часу. Він був дуже неординарною, цікавою, глибокою і потужною людиною. Він за професією був антропологом і займався цим. Він дуже багато чому мене навчив, з ним було і цікаво, і важко. У нас були неймовірні зйомки!
Дуже шкода, що його вбили в Маріуполі
Наприклад, ми разом йшли на гору на кордоні Албанії і Греції, все обладнання ми несли на собі втрьох (Мантас, фіксерка і я), ми дійшли до самісінької вершини за дві години, познімали, як і планували, іній і… сонце сіло. Вниз ми йшли у повній темряві і при цьому не знали, де в лісі стоїть наша машина. Потім нас затримувала поліція, бо вони думали, що ми – контрабандисти… І ось таких історій було дуже багато, з ним дуже цікаво! Дуже шкода, що його вбили в Маріуполі і дуже шкода, що він ухвалив рішення поїхати в Маріуполь.
– Він з вами не говорив про зйомки в Маріуполі, не радився?
– Ні, а якби порадився, то я б точно сказала «Ні», але Мантас був не тією людиною, яка слухає чиїсь поради. Він так вирішив, у нього був такий імпульс.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
