Свою позицію щодо польсько-українських суперечок про історичну памʼять та постать Степана Бандери за останні кілька місяців висловили чимало українських та польських істориків і політиків.
Радіо Свобода звернулось до дослідників з країн ЄС, щоб вони подивилися на цю суперечку у ширшому європейському контексті: наскільки нормально, що навіть після років діалогу та жестів примирення старі історичні конфлікти знову повертаються в сучасну політику, як із подібними суперечками дають раду інші європейські країни та чи може вступ до ЄС допомогти Україні й Польщі залишити історичні розбіжності історикам?
Процес примирення щодо трагічних сторінок спільної історії Польща та Україна розпочали понад два десятиліття тому. Президенти разом вшановували загиблих, історики працювали у спільних комісіях, а Київ і Варшава використовували запозичену з польсько-німецького примирення формулу «Прощаємо і просимо прощення».
Та суперечки навколо Волинської трагедії та ставлення до УПА знову повернулися у велику політику.
Чи означає це, що примирення провалилося? Дослідники історичної пам’яті кажуть: радше навпаки – польсько-український випадок дуже добре вписується в європейський досвід, де давні конфлікти можуть повертатися через десятиліття.
«Медовий місяць» України та Польщі
На початку 1990-х відносини незалежної України та Польщі у питаннях історичної пам’яті складалися оптимістично, згадує у розмові з Радіо Свобода французько-польський соціолог і політолог Жорж Мінк. Він десятиліттями досліджує політику історичної пам’яті в Європі. І ще у 2017 році опублікував окреме дослідження про польсько-українське примирення довкола Волині та операції «Вісла».
Відновлюючи довшу хронологію відносин між Варшавою та Києвом, Мінк повертається до часів комунізму, коли група польських інтелектуалів вирішила сформулювати нову політичну доктрину Польщі щодо сусідніх країн.
«Ідея полягала в тому, що ворогом є Росія. Не російські демократи, а традиційна історична автократична Росія. А країни, які є сусідами Польщі – Україна, Білорусь, наприклад, а також Литва – це дружні країни, які мають той самий геополітичний інтерес», – розповідає Мінк.
Ця доктрина називалася ULB – Україна, Литва, Білорусь – і стала хорошим початком добросусідства. Після розпаду СРСР Варшава першою визнала незалежність України, а невдовзі історики двох країн почали спільно працювати над найбільш болісними сторінками минулого.
Одним із головних предметів діалогу стали Одна з найтрагічніших сторінок в спільній історії українців та поляків. Історичний та політичний погляди на причини масових взаємних убивств у 1942-1944 роках в Україні і Польщі різняться.
У Польщі це називають «геноцидом» і «різаниною», звинувачуючи у масових вбивствах поляків УПА. В Україні наголошують, що відповідальність за масові вбивства поляків і українців на Волині несуть обидві сторони, а також окупаційна адміністрація нацистської Німеччини та радянські партизанські загони.
Число жертв теж називають різне. Польський Інститут національної пам'яті каже про 100 тисяч убитих поляків і 5 тисяч убитих українців. Українські історики називають інші цифри: до 20 тисяч жертв серед українців і 35-40 тисяч серед поляків. та Примусове переселення українців із південно-східних районів повоєнної Польщі в 1947 році.
«Ці дві теми – це теми болісного минулого, які на початку намагалися нейтралізувати, розуміючи наперед: якщо ці історичні конфлікти не нейтралізувати, відносини між двома країнами будуть поганими», – розповідає Мінк.
Ідея, за словами дослідника, відповідала вже випробуваній у Західній Європі моделі: не забувати конфліктне минуле, а проговорити його, щоб воно не визначало майбутнє.
Подібні комісії істориків працювали між Німеччиною та Францією, Німеччиною та Польщею, Німеччиною та Чехією, щоб узгодити факти, проговорити розбіжності у трактуванні спільного минулого.
«Саме тоді – ми говоримо приблизно про 2002–2004 роки – поляки, керуючись цією доктриною ULB і добросусідства, сприяли створенню всередині Європейського Союзу «Східного партнерства». Тобто зовнішньої політики ЄС, яка мала сприятливо охоплювати сусідні з Євросоюзом країни. Це був своєрідний медовий місяць у відносинах між двома країнами», – каже Мінк.
Загострення у відносинах
«Медовий місяць» скінчився наприкінці першої декади 2000-х років.
«Поступово – як у Польщі, так і в Україні – починають набирати сили більш націоналістичні партії, які реактивують минуле у власних внутрішньополітичних інтересах», – розповідає дослідник.
Однією з перших гучних суперечок на найвищому політичному рівні стало рішення тодішнього президента Віктора Ющенка у січні 2010 року присвоїти Степану Бандері звання Героя України. Президент Польщі Лех Качинський публічно засудив цей крок, наголосивши, що ставлення до У сусідній Польщі діяльність ОУН засуджують за злочини проти поляків, у Росії - пов'язують з колабораціонізмом. В Україні учасників ОУН офіційно визнано борцями за незалежність України. та УПА у Польщі є «однозначно негативним» через убивства польського населення на Волині. У Варшаві тоді відбулися протести.
Цей епізод Мінк називає «певним збоєм» у попередній логіці примирення. «І тут треба сказати, що саме праві, консервативні й особливо націоналістичні партії намагаються отримати політичні вигоди й трофеї від реактивації цих конфліктів пам’яті. Можна сказати, що приблизно до 2015 року, тобто до приходу до влади (у Польщі – ред.) партії «Право і справедливість», ситуація більш-менш залишалася стабільною. Відбувалося багато взаємних візитів президентів двох країн», – каже Мінк.
Робота над примиренням все ж продовжувалась, працював Українсько-польський форум істориків, який провів понад десяток зустрічей.
Водночас у 2015 році в Україні Верховна Рада законодавчо визнала ОУН та УПА серед організацій, учасники яких боролися за незалежність України у ХХ столітті. А польський Сейм у 2016 році визнав Волинську трагедію геноцидом, здійсненим УПА.
Тоді ж вийшов фільм Войцеха Смажовського «Волинь», який виніс тему Волині в масову дискусію у Польщі. Польські експерти ще на етапі премʼєри застерігали, що стрічка може посилити негативні стереотипи щодо українців через показану не повну картину тогочасних подій. А вже в 2018-му Варшава ухвалила так званий закон про «бандеризм».
«А потім відбувається диво – диво в момент повномасштабної російської агресії проти України. Польське суспільство раптом пригадує моменти, коли інші народи проявляли щедрість щодо нього, і демонструє надзвичайну щедрість до українців», – розповідає Мінк.
Водночас, «диво» тривало не так довго. Польща, як і інші країни ЄС, надала українським біженцям не лише право працювати, а й доступ до певних соціальних виплат та державної медицини, який у Польщі безробітні не мали.
«Через певний час почав діяти інший механізм, активований правими, консерваторами й особливо націоналістами, – економічна заздрість частини поляків до українців, які отримали права, що деякі поляки вважали незаслуженими», – розповідає Мінк.
На тлі цієї «втоми» від українців на пʼятий рік масштабної війни Польща гостро відреагувала на присвоєння президентом України Володимиром Зеленським одному з підрозділів Збройних сил України почесного найменування «імені Героїв УПА». Польський президент Король Навроцький у відповідь позбавив Зеленського Ордена Білого Орла. А в Польщі зросла кількість злочинів на ґрунті ненависті щодо українців.
«Таким чином можна навіть розмахувати опудалом «українця-нациста». І тут проявляється абсурдність такої політики: вона повністю вписується в домінантний наратив Путіна, яким він виправдовує агресію проти України. Тому ситуація надзвичайно суперечлива й абсурдна, але, без сумніву, вона дедалі більше підігріватиметься аж до виборів 2027 року в Польщі», – резюмує історик.
Таким чином, за його словами, «у грі пам’яті між Польщею та Україною» відбулося два етапи. Перший – цілком відповідав європейській моделі комісій істориків: опрацювати конфліктне, болісне минуле для того, щоб рухатися вперед.
«А потім настає другий етап, коли внутрішні політичні сили інтерпретують усе, що відбувається в Україні, як щось, що перешкоджає покаянню та проханню про пробачення з боку українців. При цьому, звичайно, забувають, що була також операція «Вісла», щодо якої поляки теж мали б здійснити акт покаяння. Але поляки вважають, що їх певною мірою виправдовує те, що операцію «Вісла» здійснили польські комуністи, а не поляки», – говорить Мінк.
А як в інших?
Те, що після десятиліть спроб примирення історичні суперечки знову повертаються у політику, не є особливістю польсько-українських відносин, каже у розмові з Радіо Свобода німецький дослідник Томас Фетцер, професор міжнародних відносин Центральноєвропейського університету у Відні, який досліджує націоналізм, європейську інтеграцію та політику памʼяті.
У Європі таких прикладів також достатньо. Фетцер згадує Угорщину, Румунію та Словаччину, де й через 100 років по-різному трактують спадщину Тріанонського договору: те, що в Угорщині сприймають як національну трагедію, для сусідніх держав пов'язане зі становленням їхніх сучасних кордонів.
«Можна згадати Італію та Словенію, де неодноразово виникали суперечки щодо дій югославських партизанів під час Другої світової війни. Можна згадати відносно недавній конфлікт між Болгарією та Північною Македонією щодо трактування історії комуністичної Югославії, а також навіть значно ширшого питання – природи та характеру македонської нації та її зв’язків із Болгарією», – зауважує Фетцер.
Навіть польсько-німецькі відносини, які довго вважали одним із успішних прикладів європейського примирення, останніми роками знову переживали суперечки щодо воєнних репарацій.
Фетцер робить висновок, що сама ідея, що діалог і «опрацювання минулого» неминуче й лінійно веде до дедалі кращого порозуміння – це специфічно німецька теологічна модель, яку інші випадки в Європі подекуди спростовують.
А Жорж Мінк пояснює сучасні історичні суперечки між країнами Європи навпаки – недостатньо опрацьованим минулим.
«Коли країни Центральної Європи вступали до Європейського Союзу, бажання вступити було настільки великим з обох сторін, що цей «історичний розділ» фактично оминули. І в результаті всередину Європейського Союзу завели своєрідного троянського коня, тому що всі ці країни відразу почали вимагати коригування європейської політики пам’яті», – пояснює Мінк.
Спробою врегулювати це питання та побудувати своєрідну спільну «європейську пам’ять» стало створення «Дому європейської історії» в Брюсселі, розповідає дослідник.
Але дуже швидко стало зрозуміло, що це не працює. Натомість там створився спільний простір, в якому звучать паралельні історії, каже Мінк.
«Деякі історії рухаються в одному напрямку, інші – в іншому. Але ідея полягає в тому, щоб про них говорити, дискутувати, вести діалог. Визнати, що це сталося, щоб не допустити повторення в майбутньому. Ніколи знову», – каже Мінк.
«Екстримальність» української ситуації
Російська повномасштабна війна в Україні ставить історичні питання на інший щабель, вважає Томас Фетцер.
У той час як існує багато наукових досліджень про те, за яких умов примирення має найбільші шанси бути успішним і довготривалим, в Україні наразі історія виконує не стільки функцію примирення та визнання помилок, як надихає людей на боротьбу.
«На мою думку, ми переживаємо зміну у відносинах між пам’яттю та міжнародною політикою. Ми відходимо від політики «визнання» до моделі, в якій пам’ять набагато тісніше пов’язується з геополітичними і зовнішньополітичними цілями набагато конкретнішого характеру. І я думаю, що український випадок, мабуть, є найекстремальнішим або одним із найекстремальніших прикладів», – каже Фетцер.
У той час як для значної частини поляків УПА нерозривно пов’язана з убивствами польського цивільного населення на Волині, для значної частини українців УПА – насамперед рух, який боровся за незалежну Україну і проти радянської влади.
«Йдеться про натхнення людей на боротьбу, про підтримку родин загиблих військових тощо. І я думаю, що для України тут, на жаль, існує певна нерівність порівняно з іншими європейськими країнами – навіть із такими близькими до України країнами, як Польща, які не ведуть повномасштабної війни», – говорить Фетцер.
Мінк, у свою чергу, відзначає загальноєвропейську тенденцію, коли історичні питання все більше включаються у політику. І стримує цей процес якраз війна в Україні.
«Сьогодні ми радше рухаємося в напрямку суверенізму, а отже – радше до «Європи вітчизн», ніж до поглибленої, інтегрованої Європи – не обов’язково федералістської, але, скажімо, федеральної. І цей суверенізм посилюється всюди: у Франції, Німеччині, Польщі, Румунії – практично в усіх країнах. Якби не спільна позиція щодо російської загрози, цей суверенізм уже давно був би значно сильнішим», – зауважує Мінк.
І надалі прикладів таким процесам буде все більше, вважає Мінк, бо крім зусиль інституцій на рівні ЄС нейтралізувати історичні суперечки, є також електоральний рівень кожної окремої країни.
«Коли в країнах відбуваються вибори, завжди знайдеться політична сила, яка використає конфлікти минулого, щоб спробувати виграти вибори у себе вдома», – каже Мінк.
То що ж робити?
Історичні суперечки з Польщею можуть стати на заваді членству України в Євросоюзі – про це не одноразово заявляли польські політики на різних рівнях.
Попри те, що формально «історичної глави» у переговорному процесі вступу до ЄС немає, Україні, швидше за все, все одно доведеться це питання проговорити та врегулювати, каже Мінк.
«І не варто забувати: якщо Польща висуває подібні вимоги – мовляв, поговорімо про історію до вступу України, – то це також тому, що Польща побоюється українських фермерів. І загалом вона побоюється потенційної сили України після війни. Не можна виключати, що Україна, навіть сильно зруйнована, але завдяки величезному «плану Маршалла» може відбудуватися як велика регіональна держава. І тоді геополітичні ігри почнуться знову», – говорить Мінк.
Водночас, такий сценарій Мінк називає песимістичним і не виключає, що в якийсь момент може переважити аргумент про те, що низка інших країн вступили до ЄС без зʼясування історичних суперечок.
«Бо чому країни Центральної Європи свого часу отримали привілей не обговорювати історію? Наприклад, Угорщину можна було б запитати, чому існувала частина Ваффен-СС або, принаймні, велике формування Вермахту, укомплектоване угорськими фашистами. Чому це не обговорювали? Ці країни прийняли до ЄС, виходячи з того, яким був їхній на той момент стан демократичного розвитку. І я сподіваюся, що доти, доки в нас є всі докази того, що в цій війні проти Путіна і путінської Росії – Україна є саме прикладом демократії західного типу, це матиме значення», – каже Мінк.
Європейський Союз згодом може допомогти Україні та Польщі «каналізувати» історичні суперечки – перевести з політичного протистояння у діалог істориків, суспільств та інституцій, вважає Мінк.
Фетцер каже, що для України й Польщі це може означати не пошук однієї версії минулого, яку погодяться підписати обидві сторони, а визнання того, що певні події вони ще довго бачитимуть по-різному. Тобто сторони можуть «погодитися не погоджуватися».
І для такого прагматичного підходу, за його словами, є й важлива причина: перед Польщею та Україною стоїть спільна загроза, а безпекова реальність Європи об’єктивно штовхає їх до союзництва.
Тому виходом може стати не остаточне примирення з минулим, а домовленість не дозволяти минулому визначати майбутнє.
Форум