Чому культової постаті? Та все просто: бо його хіти, тепер уже легендарні «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» та інші, впродовж багатьох суконно-совдепівських років були не лишень естетичним освіжаючим струменем, а й ін'єкціями національної гідності. Власне, це був спротив – усвідомлений чи ні, але спротив, адже доба співала про те, що «мой адрєс нє дом і нє уліца», старечими вустами кремлівського офіціозу скрипіла про єдину спільноту «совєцький народ», а неофіційно створювала всьому українському імідж вторинності, неперспективності, «немодності», і ось тут раптом...
Сам пам'ятаю, як мої індустріальні приятелі-ровесники, переважно з прізвищами на -ко та - чук і з українськими фразами лишень в анекдотах про дурного «хахла», почали раптом наспівувати про «сині гори» та «водограї» (причому, «нє шарєясь», як висловлюється дотепна Оксана Забужко)...
Виходило на те, що українське теж може бути якісним, конкурентноспроможним, популярним, може бути сучасним, а відтак – мати перспективу. І українцем бути аж ніяк не соромно... Це був камінець в черевику, хто б що не казав – чи тоді, чи тепер. І, можливо, саме в тій площині криється зловіща загадка Івасюкової смерті. Втім, розплутувати ці похмурі клубки є справою відповідних органів, чим, до речі, й займеться Генеральна прокуратура, яка, якщо вірити повідомленням у ЗМІ, поновила розслідування причин та обставин смерті композитора.
Пам'ять же про Івасюка відновлювати не доводиться, бо вона й так жива. Свідченням тому – і акція з символічною назвою «Назавжди», яка стала першою у шерегу пошанування митця. На ній, разом із сестрами композитора, Оксаною та Галиною, побував і Президент України Віктор Ющенко, котрий не тільки виголосив проникливе слово, а й зачитав власний указ про присвоєння Івасюкові звання Героя України (посмертно).
Не знаю, чи затишно буде Володимирові серед когорти новоспечених українських героїв, котру, як на мене, варто ділити принаймні на 10. Але його ім'я житиме й без звань: у піснях і текстах, у мелодіях і інструментальних композиціях, в новому, часом несподіваному звучанні та в сподіваній і очікуваній повазі. Як то й було в Жовтневому палаці, де того вечора звучало все: від поп-версій до мейнстрім-року, у виконанні таких різних митців, як Віктор Павлік і Тарас Чубай, Павло Дворський і Олександр Пономарьов, «Піккардійської терції» і «Мед Хедс Ікс Ель», Віктора Морозова та гурту «Гудімов»... А вщерть наповнена зала, звісно ж, підспівувала.
На черзі – Львів, де відбудуться святкові концерти «Наш Івасюк».
Все буде Донбас
Вже доводилося писати, що доріканння українським скоробагатькам в неувазі до проблем вітчизняної культури стали загальним місцем. Ну, чомусь так воно в нас ведеться, що для більшості крупних бізнесменів підтримка, скажімо, української літератури чи відродження майже неіснуючого кінематографа виглядає справою абсолютно непотрібною.
Справді, якогось «тройного підйому» на цьому не навариш – отож, і говорити ні про що. Але все ж є, хай і поодинокі, але й обнадійливі приклади, варті не захоплень і оплесків, але принаймні більш широкого наслідування.
Скажімо, минулого року Благодійний фонд Ріната Ахметова виділив чималу суму для потреб Музею народної архітектури та побуту в Пирогово (про це йшлося в одному з випусків «Культ-Майдану»). Як зазначив заступник директора з науково-організаційної роботи музею Олексій Доля, за ці кошти реставровано п'ять вітряків із сіл кількох регіонів України, а також відновлено очеретяні дахи багатьох етнографічних експонатів. Розпочато роботи з реконструкції пішохідних доріг та комунікацій, відремонтовано систему освітлення та водогін, закуплено пожежні машини, – тобто прості, але абсолютно необхідні речі.
Як виявилося, це була перша черга гранту, і скоро в Пирогово розпочнеться другий етап реконструкції. Загалом же, як зазначив Доля, грант Музею народної архітектури та побуту надано на 2008-2010 роки, і його загальна сума складе 15 мільйонів гривень. Ну хай і так, – додамо. Аби лишень цим не обмежувалося. Та й, власне, «реконструкції» потребує вся Україна...
(Київ – Прага)
Сам пам'ятаю, як мої індустріальні приятелі-ровесники, переважно з прізвищами на -ко та - чук і з українськими фразами лишень в анекдотах про дурного «хахла», почали раптом наспівувати про «сині гори» та «водограї» (причому, «нє шарєясь», як висловлюється дотепна Оксана Забужко)...
Виходило на те, що українське теж може бути якісним, конкурентноспроможним, популярним, може бути сучасним, а відтак – мати перспективу. І українцем бути аж ніяк не соромно... Це був камінець в черевику, хто б що не казав – чи тоді, чи тепер. І, можливо, саме в тій площині криється зловіща загадка Івасюкової смерті. Втім, розплутувати ці похмурі клубки є справою відповідних органів, чим, до речі, й займеться Генеральна прокуратура, яка, якщо вірити повідомленням у ЗМІ, поновила розслідування причин та обставин смерті композитора.
Пам'ять же про Івасюка відновлювати не доводиться, бо вона й так жива. Свідченням тому – і акція з символічною назвою «Назавжди», яка стала першою у шерегу пошанування митця. На ній, разом із сестрами композитора, Оксаною та Галиною, побував і Президент України Віктор Ющенко, котрий не тільки виголосив проникливе слово, а й зачитав власний указ про присвоєння Івасюкові звання Героя України (посмертно).
Не знаю, чи затишно буде Володимирові серед когорти новоспечених українських героїв, котру, як на мене, варто ділити принаймні на 10. Але його ім'я житиме й без звань: у піснях і текстах, у мелодіях і інструментальних композиціях, в новому, часом несподіваному звучанні та в сподіваній і очікуваній повазі. Як то й було в Жовтневому палаці, де того вечора звучало все: від поп-версій до мейнстрім-року, у виконанні таких різних митців, як Віктор Павлік і Тарас Чубай, Павло Дворський і Олександр Пономарьов, «Піккардійської терції» і «Мед Хедс Ікс Ель», Віктора Морозова та гурту «Гудімов»... А вщерть наповнена зала, звісно ж, підспівувала.
На черзі – Львів, де відбудуться святкові концерти «Наш Івасюк».
Все буде Донбас
Вже доводилося писати, що доріканння українським скоробагатькам в неувазі до проблем вітчизняної культури стали загальним місцем. Ну, чомусь так воно в нас ведеться, що для більшості крупних бізнесменів підтримка, скажімо, української літератури чи відродження майже неіснуючого кінематографа виглядає справою абсолютно непотрібною.
Справді, якогось «тройного підйому» на цьому не навариш – отож, і говорити ні про що. Але все ж є, хай і поодинокі, але й обнадійливі приклади, варті не захоплень і оплесків, але принаймні більш широкого наслідування.
Скажімо, минулого року Благодійний фонд Ріната Ахметова виділив чималу суму для потреб Музею народної архітектури та побуту в Пирогово (про це йшлося в одному з випусків «Культ-Майдану»). Як зазначив заступник директора з науково-організаційної роботи музею Олексій Доля, за ці кошти реставровано п'ять вітряків із сіл кількох регіонів України, а також відновлено очеретяні дахи багатьох етнографічних експонатів. Розпочато роботи з реконструкції пішохідних доріг та комунікацій, відремонтовано систему освітлення та водогін, закуплено пожежні машини, – тобто прості, але абсолютно необхідні речі.
Як виявилося, це була перша черга гранту, і скоро в Пирогово розпочнеться другий етап реконструкції. Загалом же, як зазначив Доля, грант Музею народної архітектури та побуту надано на 2008-2010 роки, і його загальна сума складе 15 мільйонів гривень. Ну хай і так, – додамо. Аби лишень цим не обмежувалося. Та й, власне, «реконструкції» потребує вся Україна...
(Київ – Прага)
