Професор із міжнародних стосунків у Близькосхідному технічному університеті в Анкарі Хюсеїн Багчи зауважує, що його країна постала перед складним вибором.
«Це – дилема. Туреччина потребую більшої безпеки, а її може дати лише членство в НАТО, – каже він. – Туреччина не може і не повинна покидати НАТО через цю програму. Якщо Туреччина не діятиме заодно з іншими членами НАТО, то побоювання, які вже існують на Заході щодо того, що Туреччина відвертається від Заходу, тільки посиляться. Гадаю, що для уряду – це справжній іспит, шанс довести, що вони хочуть бути з НАТО, що вони ставлять альянс на перше місце, або ж вони покажуть, що цінують стосунки з Іраном набагато більше».
Дорога компромісу
Міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу, який проводив політику «нульових проблем» із сусідами, запевняє, що жодна з країн-сусідок, включно з Іраном, не становить небезпеки для Туреччини. Але відмовити партнерам по НАТО в Анкарі не наважуються. Іран також не полегшує вибір для турецького уряду, бо Тегеран вважає ідею протиракетного щита «частиною іранофобської змови».
Тож турецький уряд винайшов «серединний» шлях: офіційна Анкара натякає, що вона зможе погодитися на прохання НАТО, якщо в доктрині не називатимуться конкретні потенційні противники.
Аналітик із британського дослідницького інституту Chsttam House Фаді Хакура вважає, що компроміс – це саме той шлях, яким намагатиметься піти Анкара.
«Яким би не було рішення Туреччини, воно матиме наслідки. Якщо вона погодиться розташувати систему протиракетної оборони, це дещо підірве її стосунки з Іраном. З іншого боку, якщо вона не погодиться, це підірве її стосунки з НАТО і з Заходом в цілому. Думаю, що Туреччині вдасться знайти серединний шлях, який дозволить і протиракетну систему, і зменшить пов’язану з цим напругу в стосунках з Іраном», – зазначає аналітик.