Доступність посилання

18 Жовтень 2017, Київ 21:59
Все частіше в нас лунають, у тому числі і з уст високих очільників, благосні словеса про потребу повернення до добрих радянських цінностей. Очевидно, в руслі цієї тенденції маємо намагання якось відзначити свято «Великого Жовтня». Ось у Севастополі повивішують іконічно-лубкові портретики Сталіна, на Луганщині – червоні прапорці. Певно, жителям шахтарського краю якраз цього бракує для повного щастя, як і севастопольцям – Сталіна! Було б це смішно, якби не було так сумно.

«Криваві землі» Тімоті Снайдера

Незадовго перед червоним днем календаря заявився в нашу Неньку американський історик Тімоті Снайдер, який презентував книгу «Криваві землі». Ось лише деякі його міркування: «Україна стоїть у центрі найбільшої катастрофи Західного світу… В 1930-40-х Україна була найнебезпечнішим (виділення наше – П.К.) для життя місцем у світі…»

«Криваві землі», – міркує Снайдер – це якраз та територія, де була присутня і німецька, і радянська адміністрація. Так не було у Франції, так не було на більшості території СРСР. Але саме на цих землях, де вмерла переважна частина загиблих у Другій світовій, перебували при владі обидва режими». І ще: «Говорячи про Криваві землі, ми в першу чергу звертаємося до України».

Чому саме Україна виявилася найбільш кривавою територією Європи? Історик намагається дати відповідь на це питання. Причиною цьому, на його думку, було згадуване існування тут двох адміністрацій тоталітарних держав, для яких людське життя мало що важило, а також те, що «нацисти і більшовики могли домовитися між собою щодо поляків, але вони не могли домовитися про українців». Тому вони, мовляв, воювали за них.

Чому комуністи вбивали українців із допомогою німецьких окупантів?

Незадовго перед тим, як я познайомився з «Кривавими землями», мені до рук потрапила книга Федора Венжиновича «Нас не здолати». Ця книга не відзначається літературними достоїнствами. Її автор не письменник. Судячи з усього, ніхто книгу не редагував. Автор видав її за свій рахунок. Попри купу літературних вад, книга у плані інформаційному дуже цікава. Це спогади про події Другої світової війни, які відбувалися на теренах південної Волині. Мова ведеться про Кременець, Почаїв, Підкамінь, села Антонівці, Кімната, Бережці, Шпиколоси, Онишківці, Стіжок та інші. Федір Венжинович, очевидно, має добру пам’ять – скрупульозно відтворює навіть, здавалось би, другорядні побутові моменти. Незважаючи на певну тенденційність (автор належав до юнацтва ОУН), у книзі відносно об’єктивно зображуються події тих далеких часів. Загалом спогади Федора Венжиновича могли б стати непоганим ілюстративним доповненням до монографії Тімоті Снайдера.

Автор показує, що репресії з боку німецької окупаційної влади проти українського населення часто провокувалися радянськими «підпільниками». Оповідає про диверсантів, яких закидали з СРСР на окуповану німцями Кременеччину. Ці диверсанти часто вчиняли провокації, за які жорстоко розплачувалися українці.

«В с. Шпиколоси, – читаємо у спогадах, де він оповідає про події літа 1943 року, – був старий поміщицький фільварок. Ним окупанти заволоділи і там поставили німця на чолі керувати цим фільварком. Цей німець, очевидно господарник... Заохочував до роботи жителів села. Виділяв продукти для харчування робітників, добре оплачував, частину натуроплатою, а частину німецькими марками, яких у населення не було і вони цінились. Ніхто до цього німця не мав претензій, він до людей, які там працювали, ставився людяно... У цей час в наш край масово засилали червоних агентів, вишколених НКВДистів, які мали завдання не боротьби з окупантами, а руйнувати організовані на той час села, в яких найбільше населення було свідоме, де визвольний рух був на висоті. Саме Шпиколоси було таким селом… Все село було охоплене членством ОУН, особливо молоді люди… Жителі села були зацікавлені в існуванні фільварка під керівництвом німця, чим деякою мірою були застраховані від екзекуцій карателів. Керівництво ОУН району теж було зацікавлене таким станом справ, бо через це господарство мали доступ до міста Кременець, яке охоронялось великою залогою окупантів. Про це знали і закинуті агенти з Москви та їхні помічники з місцевих запроданців… Невеликий загін невідомого підрозділу вночі напав на приміщення, де жив німець з обслугою. Німця і обслугу розстріляли... Наступного дня після розправи над керівником фільварка і його обслугою… це стало відомо гебіткомісару Кременця. Він дав наказ про фізичне знищення села і селян. Великий загін озброєних до зубів карателів, в основній більшості поляків, ще під прикриттям ночі оточив село. Селяни і члени організації ще навіть не знали про вбивство завідувача фільварком. Із настанням ранку ще не всі селяни брались до роботи в своїх господарствах, як ця зграя карателів почала зганяти людей у центр села. Частину людей зігнали в школу, іншу частину – в церкву. Людей, які намагались врятуватись втечею, розстрілювали… Набиті приміщення церкви і школи підпалили, де живцем горіли люди…. Оселі підпалювали. Село горіло, як смолоскип, супроводжувалось це пострілами та автоматними кулеметними чергами...»

Подібні провокації аж ніяк не були винятком. Автор розповідає ще кілька подібних історій. Це була система, з допомогою якої радянська агентура руками німецьких окупантів здійснювала масові вбивства українців.

«Доблесні» діяння радянських партизан

Одним із радянських міфів був міф про партизанський рух. Почитаєш деякі підредаговані спогади партизанських командирів чи історичні розвідки червоної професури – і видається, ніби радянські люди на окупованих німцями територіях тільки й думали, як би то допомогти підпільникам і піти в партизанські загони, щоб боротися з нацистами.

Що це був за партизанський рух непогано описує Федір Венжинович, якому доводилося зустрічатися з партизанами-ковпаківцями. Ось його свідчення: «Коли кремлівські вожді дізналися про ситуацію в нашому краї на користь УПА постійно закидали в наш край агентів для проникнення в підпільні осередки та повстанські відділи. Їх швидко викривали і знешкоджували. Вони з надр білоруських лісів і суміжних районів Чернігівської області сформували з’єднання під командою вірного слуги Ковпака. Увесь кістяк цього формування був з вишколених НКВДистів і в основному з росіян. А командиром з’єднання зробили українця Ковпака, начальником штабу – Руднєва. Цей загін рушив на Західну Україну. Чисельність їх булла більше десяти тисяч. Це формування, по суті, формувалось з НКВДистів і ним керувалось, а Ковпак був пропагандистським пішаком. Коли ця кавалькада наблизилась до кордонів Рівненщини, по селях вона встановлювала сталінські порядки. При цьому грабували населення, ґвалтували дівчат та жінок, подальше просування цієї зграї зустріло організований опір з боку місцевих боївок повстанців. Коли сили були не рівні, самі боївки стали жертвою цієї навали».

За словами Федора Венжиновича, ковпаківці воювали не стільки з німцями, скільки з упівцями. При цьому червоні партизани не раз ішли на порозуміння з польською Армією Крайовою та іншими польськими боївками, спрямовуючи свою зброю проти українців.

Криваве «визволення»

Федір Венджинович у своїй книзі розповідає і про те, як не умінням, а числом воювали доблесні червоноармійці, кидаючи непідготовлених і навіть неозброєних людей на передову.

«Фронт боїв між двома тираніями котився на Захід, – читаємо в нього. – Кровопролитні бої точились на нашій, українській землі. Від цього страждали і гинули мирні люди. Окупанти з обох боків фронту були нещадними до українського населення. Німці за будь-які прояви супротиву, або навіть без цього, розстрілювали мирних людей, палили села і міста. А червоні силою забрали чоловіче населення і навіть без зброї, не переодягнених у військовий однострій, гнали на передову, на фронт під кулі німців. Таких випадків було маса. Деякі з тих людей проходили через фронт, і коли німці бачили, що це цивільні і беззбройні люди, пропускали їх. Ті ж, хто вцілів, пробивались на захід України. Тут їх наші люди приймали, відходжували, надавали притулок. Ті люди зі Східної України, зазнавши жахіть від червоної навали, охоче виливались в повстанські загони, разом із нашими хлопцями вели боротьбу з німцями та червоними. В наше село теж потрапили декілька таких, ще молодих бійців... Вони розповідали про ті жахіття, які пережили на Лівобережній Україні від німецької окупації, а потім від червоних».

Можна продовжувати, наводячи численні свідчення фактів масових репресій проти українців, які здійснювали як коричневі, так і червоні окупанти під час Другої світової війни.

Замість епілогу

До сьогоднішнього часу в нас і далі святкують «визволення» тих чи інших населених пунктів, областей від німецької окупації. Тільки що ми святкуємо? Та й чи набагато кращою була червона окупація в порівнянні з коричневою? І хіба кращим був ГУЛАГ за Освєнцім чи Майданек? Зрештою, траплялося, що в’язні німецьких концтаборів після приходу червоних «визволителів» опинялися в концтаборах радянських.

Комусь зараз дуже хочеться до цих сумнівних святкувань додати ще один червоний день календаря – 7 листопада.

Тільки чи варто? Тим більше в нашій державі, де титульною нацією є начебто українці.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG