Доступність посилання

ТОП новини
23 Липень 2019, Київ 08:26

​«Кожна людина наділена талантом, почніть слухати себе». Історія колишнього безхатченка, що заснував свій бренд


Олександр Горонді

Ритмічний стукіт швейної машинки, дзвінки від замовників, переповнені яскравою тканиною полиці, доставка готових виробів, розробка нових, а у вільний час планування подорожей Європою. Такі зараз будні Сашка Горонді у його власній майстерні. Раніше, у його 18 років, вони були зовсім інакші. Хлопець ще в школі зв’язався з кримінальною компанією та отримав судимість. Після цього не бачив інших варіантів, окрім як втекти з рідного Мукачева або накласти на себе руки. Він взяв квиток до Львова та опинився без даху над головою у великому місті, в якому нікого не знав. Зараз він – підприємець, власник бренду Horondi, виготовляє сумки авторського дизайну. Переконаний, що в Україні безліч можливостей, а почати свою справу не так складно, як думають люди.

«Це була тупість, але я не бачив іншого шляху»

Тоді мені здавалося, що це круто – бути у банді, бути таким же крутим. Дуже легко впливати на тебе, коли тобі 11–13 років

– Це почалося зі школи. Я вчився добре, але потім зав’язався з компанією в класі, яка була пов’язана з однією з банд в Мукачеві. І якось увійшов до цієї кримінальної атмосфери. Почав прогулювати школу, потім мене вигнали. Це була така тупість, але, напевно, я не бачив іншого шляху. Тоді мені здавалося, що це круто – бути у банді, бути таким же крутим. У тій банді був такий ланцюжок: молодший носив гроші середньому, середній – до старшого. І вони часто брали до себе тих дітей чи підлітків, у яких була проблемна сім’я. Дуже легко впливати на тебе, коли тобі 11–13 років, тим більше, коли поруч немає старшої людини, проте є якісь «круті хлопці» на вулиці.

Потім, у 16 років, мені дали умовну судимість за розбій – 2 роки. Це був груповий напад. І, знаєте, усім це все подобалося! Я кілька разів говорив, що, може, давайте перестанемо цим займатися, а хлопці на мене дивилися скоса: «Це ж круто!».

«Хотілося або втекти кудись, або покінчити життя самогубством»

Коли ти стаєш старшим, маєш знаходити собі молодших, які б крали і приносили все те тобі. І я не зміг цього робити, я зрозумів, що це не моє. Вони били, жорстоко били, могли оточити навколо і «надавати» тобі або завести у ліс

Я виходив на вулицю і бачив, що мої однолітки не такі, як я, вони розвиваються інакше. А я мав виходити на вулицю, красти і приносити гроші тим хлопцям. Потім, коли ти стаєш старшим, маєш знаходити собі молодших, які б крали і приносили все те тобі. І я не зміг цього робити, я зрозумів, що це не моє. Мені хотілося або втекти кудись, або покінчити життя самогубством. А вони залякували, били. Я постійно ходив у страху. Це дійсно були серйозні залякування: вони били, жорстоко били, могли оточити навколо і «надавати» тобі або завести у ліс.

У 18 років я вже опинився просто на вулиці. Я хотів втекти з цього середовища, в якому я був. Але я не зміг це зробити в Мукачеві, бо дуже просто сказати «Не гуляй з ними!», але насправді це було серйозне середовище, з якого важко вибратися. Хоча… воно і досі є. Тоді я просто сів на електричку «Мукачево – Львів» та приїхав до кінцевої. В моїй кишені було всього лише 16 гривень. Я Львів взагалі не знав, я не розумів, чи це велике місто, чи маленьке, постійно був у привокзальному районі. Прямо там, на вокзалі, я почав шукати собі помешкання. Чув до того, що деякі люди живуть на дахах – так і зробив. Пожив так день, другий, і дуже хотілося їсти. Я почав шукати їжу на смітниках, разом з іншими людьми без даху над головою. Ходив на роздачі їжі від протестантів. З таким стилем життя я прожив трішки менше від трьох місяців.

«Я почав шукати себе»

Потім я дізнався про «Оселю» – це спільнота взаємодопомоги, будинок, де живуть колишні безпритульні. Їм дають одяг, їжу, роботу. І якби не вони, то я би точно зараз не давав цього інтерв’ю. У той час мене гріла якась надія, яку важко пояснити, постійне відчуття, що має статися щось грандіозне, це було сильне відчуття. Я тоді слухав виступи різних впливових людей задля натхнення, Стіва Джобса, наприклад. В його історії я впізнавав себе, бо він теж пішов зі школи, свого часу просив їжу в церкві тощо.

Кожна людина наділена якимось талантом, і його потрібно розвинути, почати слухати себе

Я почав шукати себе, знайшов роботу, але відчував тягу до чогось більш творчого, ніж складання меблів чи щось схоже. Кожна людина наділена якимось талантом, і його потрібно розвинути, почати слухати себе.

Мені постійно люди робили компліменти, що я гарно одягаюся, що у мене є відчуття стилю. Я звернув на це увагу. І мені захотілося створювати якісь речі власноруч. Я знав, що без освіти, злочинець колишній, можна так сказати, і всі оці стереотипи… Був не впевнений у своїх силах. Я пробував шити наплічники, на той момент, як мені здавалося, вони були дуже жахливі! Тривалий час мені нічого не вдавалося. Взагалі дивуюся, звідки в мене взялося те терпіння. Протягом року я вечорами сидів і працював над сумками, вчився самостійно. У мене навіть не було грошей на тканину, я шив з одягу, перешивав різні сорочки, ходив на секонд-хенди купувати дешевий одяг для того.

«Я задоволений своєю роботою»

Такими справами мала би займатися держава, навіть якщо не дарувати ті гроші, то хоча би давати під відсоток

Тоді один львівський журналіст придбав у мене наплічник і написав про мене пост у Facebook. Люди почали масово додаватися в друзі. І з того моменту, можна сказати, все розпочалося. Я отримав грант Міжнародної організації з міграції і мав гроші на обладнання. Такими справами мала би займатися держава, навіть якщо не дарувати ті гроші, то хоча би давати під відсоток. Я задоволений своєю роботою. Заробляю собі на життя і мені вистачає на якісь мінімальні потреби. Я працюю зі своєю працівницею, не хочу бути суто її директором, як це називають французи – вона мій компаньйон. В більшості всі тканини я купую в Україні, а за фурнітурою їжджу в Польщу, там дешевше.

Нещодавно повернувся з навчання у США, вивчав там соціальне підприємництво і намагався перейняти їхні ідеї. У них дуже розвинений малий бізнес, ледь не кожен другий рано чи пізно відкриває свою справу. І, до того ж, в американців досить популярна річ, коли ти жертвуєш гроші на якісь нові проекти. Це надзвичайно важливо. У нас дуже малий відсоток готовий жертвувати власні кошти на українські стартапи. За океаном же змалечку привчають до благодійності.

У нас в Україні дуже багато можливостей. Почати щось своє дуже просто. Все одно часом здається, що влада не надто зацікавлена у створенні молодого бізнесу в країні

У нас в Україні дуже багато можливостей. Почати щось своє дуже просто. В останній час, як я помітив, так багато людей відкривають свої справи, це вражає! Я боявся офіційно оформлюватися, думав, що податкова «з’їсть». Ось вже 2 роки як підприємець – і все добре, мені ніхто не заважає. Та все одно часом здається, що влада не надто зацікавлена у створенні молодого бізнесу в країні. Чому б не видавати кредити малому бізнесу? В Україні є надзвичайно велика кількість людей, які хочуть почати щось створювати, які мають амбітні плани, але вони не мають грошей. Можна просто зайти у Facebook та поглянути, як багато там є українців, що публікують свій хенд-мейд. Вони мають великий потенціал.

Я часто задаюся запитанням: звідки у мені взялося відчуття, що своє життя треба змінювати. Я цікавлюся долею тих людей, що тоді були разом зі мною в банді. Вони сидять за ґратами або ж далі продовжують робити те, що й раніше.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG