Чого найбільше не вистачає підліткам, які відбувають покарання у колоніях? Чи готують неповнолітніх у місцях несвободи до самостійного життя на волі? Звідки виростає підліткова злочинність і як можна цьому протидіяти? Про це розмова із волонтером Василем Возняком, який об’їхав усі колонії України і зняв фільм про підлітків за ґратами і людей, які допомагають їм.
– Починаючи від 2011 року, коли я вперше відвідав Прилуцьку колонію, до сьогодні я відвідав усі виховні заклади для неповнолітніх в Україні, враховуючи колонію для неповнолітніх дівчат у Мелітополі.
А розпочалося все з того, що майже 7 років тому моя знайома розповіла, що відвідує місця позбавлення волі як волонтер разом з греко-католицьким священиком Костянтином Пантелеєм, і запитала, чи я б хотів спробувати і себе в такій ролі.
Скажу чесно, одразу я не був у захваті від цієї ідеї. Та все ж подумав: «Якщо вона може і не боїться, то чому я ні». Я погодився і ми поїхали до Прилуцької колонії. По дорозі я намагався собі уявити підлітків, яких я там побачу. «Напевне, з поголеними головами і дуже агресивні», – думав я. На моє здивування, я тоді не побачив там агресії.
Я не є наївним. Я розумію, за які порушення закону там перебувають підлітки. Але те, що я побачив тоді, вразило мене у доброму розумінні. Там були спраглі на спілкування діти, які явно недоотримали тепла вдома. Мене це зворушило, і я захотів приїхати ще.
З того часу я почав їздити у Прилуцьку виховну колонію як волонтер, регулярно. І, звісно, мене дуже вразило служіння ув’язненим, яке творив отець Костянтин. Глибока людина, розважливий, аскетичний. Його харизма захопила нас – волонтерів, а вихованці колонії, думаю, сприймали його як авторитетного батька. Я захотів йому допомагати.
А тоді я вступив вчитися до Українського католицького університету і переїхав до Львова. Була перерва у три роки відвідувань місць несвободи. А тоді до мене звернувся співак з української діаспори у Німеччині Ростислав Бьоме, відомий під сценічним іменем Artisto (який написав неофіційний гімн революції «Revolution Ukraine»), і запропонував мені бути відеооператором у турі колоніями для неповнолітніх України. А розповів Ростиславу про мене отець Костянтин. Так я побував у всіх колоніях України.
Тоді було 6 колоній для неповнолітніх: у Кременчуку, Куряжі, Мелітополі, Ковелі, Дубні і Прилуках. Це був 2015 рік. На сьогодні деякі з них уже закрили.
Якщо говорити, що саме мене вразило тоді у всіх цих виховних колоніях, – це працівники. Це люди різних професій і службових посад – вчителі, вихователі, психологи, працівники пенітенціарної системи. Я побачив, що вони люблять цих дітей, хоч це і дуже нелегко.
– Що хвилює підлітків, які відбувають покарання? Про що вони мріють? Чого хочуть?
– Я буду говорити саме про Прилуцьку виховну колонію, бо відвідував її регулярно і найбільшу кількість разів.
Звичайно, всі мріють про свободу і чекають дня, коли звільняться. Чого вони прагнуть? Того самого, що і ми, тільки з особливою чутливістю – поваги, гідного ставлення, бути потрібними і важливими, уваги, визнання, відчувати підтримку і довіру, бути любленими. Вони спраглі спілкування. Мені здається саме цього вони недоотримали у своїх сім’ях, що і спонукало їх піти хибним шляхом.
На мою думку, компенсація цих потреб може в майбутньому зробити з цих дітей відповідальних чоловіків. Я знаю історії хлопців, для яких виховна колонія була моментом зміни життя на краще. Але це залежить від багатьох факторів – працівників колонії, батьків, священиків і волонтерів, від самої дитини, а також її підтримки на свободі.
– Наскільки, на ваш погляд, умови життя і виховання у тих колоніях, які ви відвідали, сприяють подальшій ресоціалізації підлітків?
– У Прилуцькій виховній колонії, як на мене, досить хороші побутові умови. Є клуб зі сценою з хорошим технічним оснащенням, де вихованці навчаються співати, ставлять вистави, є приміщення для спорту з тренажерами, на території колонії є спортивні місця, їдальня, бібліотека, шкільні класи, кімната психолога, зала з проектором та екраном, охайні і чисті кімнати для спання, є майстерня, де малюють, вишивають, ліплять і вирізають з паперу.
Вони як друзі. Це найбільше, що може подарувати людина у цій ситуації
Але найцінніше, що там є, – це люди, які сприяють ресоціалізації ув’язнених. Звичайно, я не знаю усіх співробітників, але з деким із них за ці роки мені вдалося особисто потоваришувати. Ведуча гуртка Ольга Муляр – вчить вихованців колонії малювати, вишивати і ліпити. Я показую її у своєму короткометражному документальному фільмі «Небо над головами». Я побачив, що Ольга любить цих дітей, переживає за них. Коли вихованці звільняються з колонії, то дзвонять до неї, питають у неї поради, цікавляться її життям і новинами з колонії. Вони як друзі. Це найцінніше, що може подарувати людина у цій ситуації.
Пам’ятаю, як мене вразило те, що Ольга Муляр приводить у колонію свою 11-річну доньку. Коли я приїхав одного разу в колонію і побачив серед хлопців у музичному клубі маленьку дівчинку, то був шокований. Я тоді думав: це божевілля чи зразок для наслідування? І я знайшов відповідь: це жест довіри. Те, чого тут потребують найбільше.
Дуже добре вихованці колонії відгукуються про завідувача клубу Анатолія Нехая. Він вчить їх грати на музичних інструментах, співати, користуватись музичною апаратурою для проведення святкових подій. Випускники виховної колонії, з якими я спілкуюся зараз, відгукуються про нього дуже тепло, кажуть, що він їм «як батько», «душевний» чоловік.
Нещодавно я познайомився ближче із начальником колонії – Євгенієм Квітницьким. Освічена і цілеспрямована людина. Видається, що він прагне кращого для колонії, її працівників та вихованців.
– А що, на вашу думку, штовхає підлітків на правопорушення, а що є найбільшим стримувальним фактором?
– Я можу говорити, лише опираючись на власний досвід і деякі знання з психології та богослов’я. Як на мене, витоки проблеми йдуть із сім’ї. Дуже рідко дитина, яка має достатньо піклування, уваги, любові, довіри та підтримки, вчиняє злочин. Коли дитина недоотримує підтримки і визнання – то шукає це поза сім’єю і часто знаходить «компенсацію» у вуличних компаніях. Тобто здобуває визнання хибним шляхом.
Якщо взяти до уваги теорію Еріха Фромма з книги «Мистецтво любові» – то мама дитину любить безумовною любов’ю, а тато є носієм моралі, правил поведінки та індикатором їх дотримання, він є авторитетом, вповноваженим карати дитину за погану поведінку. Тобто якщо дуже спростити: якщо дитина має лише маму – то безумовна любов породжує безкарність, якщо брати відсутність батька у опіці над дитиною – то через строгість, вимогливість і відсутність безумовної любові – як можливості прощення і каяття – дитина «випрошує» любов у іншому місці і іншими методами. Це шлях порушення закону, моралі, який веде у колонію.
Дуже рідко дитина, яка має достатньо піклування, уваги, любові, довіри та підтримки, вчиняє злочин
Якщо ж говорити про уважних і люблячих батьків, то тут є також одна небезпека. Навіть якщо батьки стараються приділяти увагу дитині, цікавляться нею, проводять з нею вільний час, підтримують, – найважливішим чинником, який стримує підліткову злочинність, є зайнятість дитини.
Тобто батьки мають відчути, чим дитина цікавиться, і розвивати це. Це може бути гра на музичних інструментах, футбол чи будь-яка цікава дитині позитивна справа. Правильно організований батьками вільний час дитини є стримувальним фактором для підліткової злочинності, а також можливістю розвитку здібностей та талантів. Це допоможе підліткові знайти «свою справу». Часто причиною переступу закону дитиною є те, що батьки не розуміють потреб дитини. Мало нагодувати, модно одягнути і купити крутий ґаджет. Цього дуже мало…
Проблемою є також є те, що часто батьки знищують чоловіче серце в хлопчикові.
Джон Елдредж у своїй книзі «Дике серце» висловлює думку, що кожен хлопчик народжується на світ з кількома критично важливими запитаннями. Відповідь на ці запитання може дати лише батько. Це такі питання: чи у мене вийде? Чи мені вдасться? І з цим питанням на підсвідомому рівні хлопчик йде до батька. «Чи мені до снаги навчитись їздити на велосипеді?» «Чи я зможу навчитись плавати?». На думку Елдреджа, на питання хлопчиків «Чи я здатен?» «Чи я зможу?» може дати відповіді лише батько, не мама. Якщо ж батько не мотивує хлопчика, не каже йому слова підтримки: «Ти зможеш!», «В тебе все вийде!», «Те, що ти робиш, важливе!» або, гірше, зневажає його: «У тебе нічого не вийде!», «Ти нездара», «Навіть не берись, тобі це не по силах!», – то у серці хлопчика утворюється рана, яка постійно болить. І тоді навіть дорослим такий чоловік залишається невпевненим у собі хлопчиком, який питає у всіх: «Чи в мене вийде?».
Як каже Джордан Пітерсон в інтерв’ю з Кеті Ньюман: «Немає нічого гіршого, ніж стара дитина».
На мою думку, ключову роль у вихованні хлопчика відіграє батько, який любить маму і підтримує сина. Це простий, але дієвий рецепт.
Причиною скоєння злочину підлітком є також відсутність обох батьків – сирітство або ж неповні сім’ї.
Якщо хлопчик не отримав батьківського визнання і мотивації – то його рану можуть вилікувати інші чоловіки, друзі, які у нього вірять і визнають його цінність.
Щодо богословської точки зору, то «є добро і зло, є гріх і каяття». Цікавим є той момент, що слово «гріх» у перекладі з грецької означає «промах», «непопадання в ціль», а слово «пенітенціарний» в перекладі з латині «каяття». Тобто пенітенціарна система виховних та виправних закладів у своїй суті є системою, яка веде особу, яка вчинила кривду іншій людині, до каяття. І це каяття змінює людину.
Не легко просити пробачення, але це єдиний спосіб стати кращим. З богословської точки зору Бог прощає гріх через священика. Тому священик приходить у місця позбавлення волі. Тому пенітенціарна система співпрацює з церквами різних конфесій.
За моїм спостереженням, у християнських сім’ях, де батько може пояснити дитині, як розрізнити добро і зло, який вчить дитину моралі, заповідей, справедливості і є прикладом для дитини у цьому, – то релігійність батьків є справді потужним стримувальним фактором проти підліткової злочинності.
– Чому ви захотіли зробити фільм про вихованців колонії?
– Цього фільму насправді не мало би бути. Спочатку я відгукнувся на прохання священика Костянтина Пантелея зняти ролик про те, як волонтери відвідують місця несвободи. Але я це завдання провалив. Я у той час цікавився режисурою, ходив на курси, і мені захотілося зробити щось більше, аніж просто ролик. Так зйомки затягнулися більше ніж на 2 роки. І з теми показу волонтерів я переключився на історію однієї людини – вихованця Прилуцької колонії Богдана, який відбував там покарання. Я вдячний священикові Костянтину за терплячість і допомогу у створенні цієї відеорозповіді про вихованця колонії.
Згодом з’явився документальний фільм «Небо над головами». Скажу так: фільм з’явився, бо ми з Богданом подружилися. Початкова тривалість стрічки була – одна година 20 хвилин, але після курсу режисури Тараса Дроня я скоротив його до 18 хвилин, і він став короткометражним.
Спеціально для фільму ми записали у студії саундтрек, який теж називається – «Небо над головами». Автор музики і тексту – талановитий композитор Іван Сюсько, відомий виступом на «Х-фактор».
– Хто він, ваш друг-герой?
– Богдан 2,5 роки відбував покарання у Прилуцькій колонії. Десь рік тому він вийшов на свободу. Зараз йому вже 18 років.
У фільмі я показую його життя за колючим дротом, а також на свободі. Але, найважливіше, – людей, які його підтримували і підтримують у важкі хвилини. Мій герой має непросту ситуацію у родині, але я лише натякаю на це, не показую у фільмі повністю. Мій герой – сильна особистість, відважний, цілеспрямований, з гумором. Я радію, що ми зробили цей фільм, і я потоваришував з ним. Працюючи над фільмом, ми допомогли один одному стати кращими.
– Що ви хочете донести іншим через ваш фільм?
– Мені хотілося візуально передати те, що я бачив протягом багатьох років. Мені хотілося зруйнувати міфи про нелюдські умови і погане поводження з неповнолітніми вихованцями.
Звісно, проблеми у поведінці хлопців у колоніях є – це не дитячий садок, – але я бачив, як працівники колонії підтримували і допомагали хлопцям, попри їхні помилки і порушення закону. Якщо б у Прилуцькій колонії відбувалися протиправні речі, мене б ніколи туди не пустили як волонтера, тим більше з відеокамерою.
Звичайно, цим фільмом мені також хочеться наголосити на важливості того, що роблять сумлінні співробітники колоній. Це важка і дуже цінна для суспільства робота. Вона вартує визнання і похвали.
Для мене фільм хоч і є творчою реалізацією, але не є самоціллю. Фільм став інструментом комунікації між суспільством і ув’язненими підлітками. Ця комунікація відбувається під час презентацій фільму. У червні ми мали презентацію у Києві та у Львові за участю головного героя – Богдана та священика Костянтина Пантелея.
І знаєте, що мене вражає: фільм триває 18 хвилин, а дискусія після нього близько 2 годин. Ця тема зачіпає людей.
Також ми мали покази фільму у Прилуцькій виховній колонії та Київському слідчому ізоляторі. У вересні ми хочемо ще показати двічі фільм у Львові, а тоді у Дрогобичі, Тернополі, і можливо, у Бучачі та Івано-Франківську.
