Доступність посилання

ТОП новини
22 Лютий 2019, Київ 12:02

«Я є закінчений патріот і таким хочу вмерти»: історія репресованого Зиновія Карася


«Серед тих людей, які потім стали свідками проти мене, не було ні одного українця – там були тільки росіяни і, на диво, були німці з Поволжя, яких виселили в Казахстан. І не було нікого з інших національностей»

10 років таборів, а згодом – постійний контроль КДБ. У 1957-му радянська влада засудила священика Зиновія Карася за спротив комунізму, любов до української мови та культури і прагнення незалежності. Та навіть відбувши повністю свій термін і вийшовши на свободу, він не позбувся уваги з боку чекістів, які не лише продовжували за ним стежити, але навіть провели несанкціонований обшук у його домі.

Потрапити під тиск радянської репресивної машини герой цієї історії міг ще дитиною. Його батько – колишній січовий стрілець та ще й «куркуль», – був одним із тих, кого в СРСР вважали «ворогом народу» і всіляко намагались знищити.

У пам’яті чоловіка назавжди закарбувалось те, як після приходу комуністів на Івано-Франківщину у 1939-му його родина кожного вечора збирала речі, побоюючись арешту і заслання до Сибіру, адже бачила, яка доля на той момент вже спіткала багатьох односельців.

«У такому очікуванні вивезення минув кінець сорокового і перша половина сорок першого років. То було суцільне чекання репресій», – пізніше згадував чоловік.

Звали його Зиновій Карась, і арешт таки наздогнав його наприкінці 50-х, щоправда поза межами України – в Казахстані.

Зиновія Карася арештували 27 вересня 1957 року у Костанаї (Казахстан)
Зиновія Карася арештували 27 вересня 1957 року у Костанаї (Казахстан)

Туди, до виселених родичів дружини у місті Костанай, він разом з родиною приїхав 25 лютого 1954 року та швидко знайшов собі однодумців із середовища нещодавно звільнених з таборів українців, яким не дозволили повернутись на батьківщину. За словами Карася, це була «фактично підпільна оунівська організація», учасники якої, навіть живучи далеко від дому, намагалися зберегти українську мову та традиції.

Зиновій Карась і Володимир Пізь, Рогатин, 1956 рік
Зиновій Карась і Володимир Пізь, Рогатин, 1956 рік

Пізніше саме це стане однією з підстав для арешту Зиновія Карася 27 вересня 1957 року. Іншим приводом слугуватиме його священнослужительська діяльність, адже після переїзду до Костанаю він отримав сан і почав у місцевій Костянтино-Єленівській церкві правити служби, на які приходило чимало молоді.

Це неабияк дратувало костанайську владу, як і поїздки Карася до пастви з навколишніх сіл, під час яких він, попри спротив місцевих комуністів, хрестив дітей та дорослих, сповідував, причащав чи відспівував, помічаючи при цьому численні наслідки знущання радянських функціонерів над людьми.

Пізніше Зиновій Карась згадуватиме, що особливо його вразив під час тих поїздок побут українців, які ще за царату оселились на цих землях. Розповідав, що їхні помешкання можна було впізнати безпомилково: біля них завжди було чисто та зелено, на відміну від подвір’їв казахів чи росіян.

Єдине, що тоді засмутило чоловіка, – мова колишніх земляків, яка, за його враженнями, була «дуже попсована». Сам він, хоч і мусив читати проповіді російською, у спілкуванні з родиною та місцевими українцями завжди говорив українською, бо з нею міг «висловити та відчути все на світі».

Зиновій Карась (нижній ряд ліворуч) разом з друзями, 1958 рік, Іркутська область
Зиновій Карась (нижній ряд ліворуч) разом з друзями, 1958 рік, Іркутська область

Таку «ворожу антирадянську діяльність» не могло оминути своєю увагою КДБ.

«Разом з цим Карась наклепницьки висловлювався на адресу керівників комуністичної партії і радянського керівництва, висловлював свою недовіру до ідей комунізму, свою ненависть до існуючого в СРСР ладу, стверджуючи, що радянські республіки є колоніями і що він в питанні відокремлення України у самостійну державу готовий змінити хрест на автомат», – наголошували чекісти.

Звинувачували Карася і у «грабунку державного майна» через «незаконне привласнення» прицерковної акації.

Ось як цю історію описував пізніше він сам: «Територія тої церкви мала досить велике подвір'я. Поруч прилягали майстерні профтехучилища, яке почало претендувати, щоб частину тої землі від церкви відрізати і віддати їм. Вони свого домоглися, але там був парканець залізний і посаджена жовта акація. Ми вирішили ту акацію собі забрати і перенести далі на свою територію… згідно з постановою міськради, це була «государственная» акація. Її держава не садила, але вона вже стала «государственная». Значить, забрати її собі назад – це, виявляється, вже було «крадіжкою».

Чекісти пригадали Карасю навіть його життя в Україні та зв’язок з ОУН. Зокрема те, як під час навчання в рогатинському педучилищі він у 1948 році для потреб підпілля взяв друкарську машинку з кабінету директора.

Зиновія Карася звинувачували у «ворожій антирадянській діяльності»
Зиновія Карася звинувачували у «ворожій антирадянській діяльності»

Сам чоловік ніколи не заперечував, що був пов’язаний з Організацією українських націоналістів. Навпаки, стверджував, що контакти з нею у нього «ніколи не припинялися»: наприклад, у 16 років він разом з іншими оунівцями відбивав напад більшовиків на Підмихайлівський жіночий монастир, а пізніше друкувався у підпільних виданнях під псевдо «Перелесник».

«Ми ніколи не завойовували. І коли нас ще й досі називають бандитами, то я хочу сказати, що ні під Берлін, ні під Варшаву, ні під Москву ми не йшли воювати – ми боронилися на своїй землі», – пояснював Карась.

Саме через це, а також через те, що під час арешту у чоловіка виявили вдома український тризуб, КДБ характеризувало його як «переконаного українського націоналіста», який, «стоячи на позиціях відділення України від СРСР» і розмірковуючи про те, що «радянська влада не дає свободи і не забезпечує їй самостійність», не тільки «систематично поширював антирадянські судження», але й закликав це робити інших.

Арештовуючи Карася, чекісти вилучили у нього також радянські зірки, які він позбивав лопатою з пам’ятників, кастет, газету «Вільна Європа» та україномовну літературу, серед якої, були, зокрема такі книги, як: «Українська церква», «Чорна рада», «Божа наука», «Історія козацтва» та «Галицько-волинський літопис».

Речі, вилучені під час обшуку у Зиновія Карася
Речі, вилучені під час обшуку у Зиновія Карася

«Серед тих людей, які потім стали свідками проти мене, не було ні одного українця – там були тільки росіяни і, на диво, були німці з Поволжя, яких виселили в Казахстан. І не було нікого з інших національностей. А я спілкувався і з казахами, і з татарами, і з корейцями Серед тих людей не знайшлося донощиків», – розповідав про свій арешт сам Карась.

Далі його чекали три місяці в’язниці, більшу частину з яких він провів в одиночній камері. Аби спровокувати, кадебісти підсилали до нього так званого «сексота» на ім’я Іван Сіногач, утім, Карась зрозумів план чекістів і поводив себе обережно.

13 січня 1958 року Костанайський обласний суд під головуванням судді Фролова на закритому засіданні засудив його до 10 років позбавлення волі з обмеженням в правах на 5 років та конфіскацією майна.

Своєї «провини» у висунутих «обвинуваченнях» чоловік не заперечував, пояснюючи власні вчинки «негативними поглядами щодо комуністичного ладу», які особливо посилились, коли його кілька разів поспіль насильно намагались затягти до комсомолу, що зрештою і зробили.

«Радянська держава ніколи не миралась раніше і ніколи не допустить надалі, щоб під рясами чи сутанами ховалися запеклі вороги нашого народу, які прагнуть активної боротьби з робітничо-селянською владою», – описував суд над Карасем такий собі Г. Аксельрод у пропагандистському нарисі «З хрестом і кастетом».

Зиновій Карась як священик, попри спротив комуністів, часто їздив до з навколишніх сіл поблизу Костанаю
Зиновій Карась як священик, попри спротив комуністів, часто їздив до з навколишніх сіл поблизу Костанаю

Одразу після суду Зиновій Карась, сподіваючись на пом’якшення вироку, подав касаційну скаргу. Чекаючи на її розгляд, йому довелося провести ще три місяці у костанайській тюрмі. Цього разу його утримували у камері, де перебувало одночасно, за спогадами чоловіка, від 70 до 100 в’язнів, багато з яких «мали по 8 і навіть 12 судимостей за крадіжки, вбивства, грабунки та насильство».

«Я опинився направду в такому страшному середовищі, яке собі не міг уявити. Від тих матюків здавалося, що повітря гниє в камері. Я не звик до цього, я за ціле своє життя не вжив ні одного брутального слова – ні до того часу, ні після цього. То можете собі уявити, як на мене це впливало», – згадував ті часи Карась.

Домогтися послаблення терміну йому не вдалось.

За 10 років неволі Зиновію Карасю довелося змінити кілька таборів та виконувати різноманітну роботу: займатися деревообробкою, вести бухгалтерію, будувати піонерський табір, бути кип’ятильщиком, ліпити цеглу.

Зиновій Карась (по центру) з табірними товаришами
Зиновій Карась (по центру) з табірними товаришами

Умови утримання, пригадував він, інколи були неймовірно жахливі: смердюча вода, зіпсована їжа, сильний холод, безжалісні сусіди, подекуди – тяжка праця. Усе це наклало свій слід на здоров’я чоловіка: у загострився туберкульоз, який у нього виявили ще на початку 50-х, але він згодом вилікувався травами.

Водночас саме завдяки табірному життю Зиновій Карась мав нагоду познайомитись з патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим чи, наприклад, єпископом УГКЦ Павлом Василиком, які теж у той час відбували свої терміни в ГУЛАГу.

Записи, зроблені Зиновієм Карасем у засланні. На нижній частині серед іншого написано: «Скоріше вдавитесь, ніж з'їсте»
Записи, зроблені Зиновієм Карасем у засланні. На нижній частині серед іншого написано: «Скоріше вдавитесь, ніж з'їсте»

27 вересня 1967 року Зиновій Карась нарешті опинився на свободі та одразу ж поїхав до Коломиї, де на той час мешкала його родина: дружина Ярослава з дітьми – Орестом і Ніною.

Довідка Зиновію Карасю про відбуття ним 10-річного покарання, 1967 рік
Довідка Зиновію Карасю про відбуття ним 10-річного покарання, 1967 рік

Як людину з табірним минулим тривалий час його ніхто не хотів брати на роботу. Першим, хто не побоявся зробити цього був місцевий єврей. Так Зиновій Карась почав обслуговувати медапаратуру у місцевих лікарнях (переважно в Косові та Верховині).

КДБ, між тим, інтересу до нього не втратив.

«За мною вічно встановлювався нагляд – я знав про це. Я старався не знайомитися з людьми, бо знав, що моя тінь буде падати на них. Уникнути стеження було неможливо. Навіть моє начальство часто викликали до КДБ і картали за те, що я молодим медсестрам, санітаркам виправляю мову. Мовляв, яке я маю право це робити? Ну, я не міг цього витримувати!» – пригадував чоловік.

У 1986-му у Карася та кількох його товаришів відбулися обшуки. Забрали літературу, магнітофонні записи, фотографії, церковну чашу і навіть документи про освіту.

Протокл обшуку у Зиновія Карася за 1986 рік
Протокл обшуку у Зиновія Карася за 1986 рік

«Я був у Івано-Франківську всього три дні в КДБ, але думав, що доведеться знову звідати табори. І тоді я зрозумів, особливо на останньому дневі, що є якесь послаблення. Це вже були горбачовські часи, і це дало розуміння того, що щось зламалося в кадебістській машині. Це був початок розвалу Союзу», – розповідав Карась.

Через півтора роки після цього Карась написав заяву-скаргу, в якій він наголошував на незаконності обшуку та називав його «грабунком». Йому повернули частину книг та плівок, утім, решту вилучених речей так і не віддали.

Ще пізніше, у 1992 році, прокурор Коломиї у відповідь на заяву чоловіка повідомив, що санкції на обшук у квартирі Карася у 1986 році справді не було.

Відповідь від прокуратури Коломиї Зиновію Красю за 1992 рік
Відповідь від прокуратури Коломиї Зиновію Красю за 1992 рік

Після здобуття Україною незалежності Зиновій Карась став депутатом коломийської міськради, друкувався у місцевих виданнях, займався просвітницькою діяльністю, відстоював українську Греко-католицьку церкву та продовжував наголошувати на важливості збереження Україною своєї мови і культури.

«Знаємо дуже добре, що таке большевизм, Москва – подайте їм один палець, якого вони від вас вимагають, маленький пальчик лише, найменший пальчик, а по тому вони, як той удав, затягнуть вас далі. Так що оборонитися від них можна тільки так – не дати абсолютно нічого, жодної ниточки не дати, бо інакше пропадете», – пояснював він.

У 1994-му Зиновія Карася реабілітували.

Довідка про реабілітацію Зиновія Карася, 1994 рік
Довідка про реабілітацію Зиновія Карася, 1994 рік

«Я не Стус, я не Литвин, я не Овсієнко. Я з того тіста, з якого мене зліпили, такого мене маєте… Я є закінчений патріот і таким хочу вмерти», – говорив він..

У березні 2014-го Зиновія Карася не стало.

«Дідусь неохоче розповідав про своє минуле, – пригадує його онук Володимир Гарматюк. Шкодую, що не дотиснув його, поки він був живий. Він все говорив, що якось поговоримо, якось розкажу. Тепер розказує зі спогадів, з фото, з документів».

Розпочавши досліджувати історію життя дідуся, Володимир випадково натрапив на папку з його документами і рукописами, а після того, як прочитав їх, захотів видати окремою збіркою. Окрім того, йому, хоч і частково, але вдалося ознайомитися з архівно-слідчою справою Зиновія Карася, яка наразі зберігається в Казахстані.

«Казахи вперто не хочуть відкривати кдбістських архівів. Уже п'ятий рік поспіль я надсилаю запити до них (як особисто, так і через різні державні інституції України), однак Безрезультатно: щоразу відмови...» –​ скаржиться онук.

І хоч дідуся ось уже майже п'ять років немає поруч із Володимиром, він з теплотою згадує про час, який вони провели разом.

Зиновій Карась, березень 2009 року
Зиновій Карась, березень 2009 року

«Коли я звертався до нього: «Дідусю», – він жартував: «Не кажи мені «дідусю», а кажи, що ми «колєґи». Виправляв мені вимову, але не прямо вказував на помилки, а змушував замислитися, чому слід звернути на те чи інше слово увагу. А ще давав читати книжки»,– пригадує Володимир і додає, що за сімейними розповідями, саме дідусь охрестив його в дитинстві: таємно від усієї родини, коли його малого лишили на нього.

Сам Зиновій Карась розповідав, що дуже пишався онуком. А ще дуже хотів залишити після себе щось важливе: ​«Що те все, що я назбирав за своє життя в голову і в серце, я не хочу забрати з собою в домовину. Я хочу це залишити і намагаюся це залишити людям».

***

P.S. У матеріалі використані цитати з інтерв’ю Зиновія Карася Василю Овсієнку від 22 березня 2000 року.

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG