Доступність посилання

ТОП новини
26 Червень 2019, Київ 18:53

Розстріляли за співпрацю з неіснуючими людьми. Історія Германа Берневіца


Історією своєї родини Олексій Новіков цікавився усе життя, але у певний момент зрозумів, що знайти відповіді на деякі запитання йому може допомогти тільки робота з архівами. Так він ще у 1992 році знайшов справу свого репресованого прадіда по материній лінії: у 1938-му етнічного німця Германа Бернівица, який був громадянином СРСР, розстріляли за звинуваченням у шпигунстві, а через 20 років виявилось, що людей, яким він нібито «зливав» інформацію, насправді​ не існувало.

24 лютого 1958 року обласний прокурор російського міста Ярославль отримав листа від Марії Лижиної: її першого чоловіка, Германа Берневіца, репресували ще наприкінці 1930-х і тепер жінка просила про його реабілітацію.

За три роки до цього – у 1955-му – органи надіслали їй офіційне повідомлення про його смерть: мовляв, у 1943 році він загинув у виправно-трудових таборах. Насправді це була брехня, адже ще у 1938-му його, етнічного німця, який був громадянином СРСР, розстріляли енкаведисти. Про це Марія, утім, ще не знала.

«Проживши з ним 14 років і знаючи його біографію, я цілком впевнена в його невинуватості… – писала вона. – Мені невідомі звинувачення, висунуті моєму чоловіку, але я вважаю, що серйозних бути не могло».

Марія Лижина з сином Юрієм, 1940-і роки, м. Ярославль
Марія Лижина з сином Юрієм, 1940-і роки, м. Ярославль

У зверненні до прокурора жінка наголошувала, що протягом 20 років її перший чоловік сумлінно служив у лавах радянської армії на командних та адміністративних посадах і брав участь у боях. Відтак, за її припущеннями, арешт міг бути зумовлений лише однією причиною.

«Єдиним «звинуваченням» могло бути те, що він був по національності німцем із Прибалтики. У період перебування при владі Берії та його сатрапів навіть небажана на той час національність була «підставою»для «звинувачення», – зазначала Марія.

Було 2 лютого 1938-го, коли молодший лейтенант НКВС Буров разом з двома понятими – Григорієм Лазаренком та Миколою Швецовим – прийшов з обшуком до Германа Берневіца. Вилучивши у нього документи, а також блокноти з записами та іншомовні листи, оперативник вручив йому ордер про арешт та забрав до відділку, звідки згодом чоловіка відправили до ярославської в’язниці.

На момент затримання Берневіца звинувачували за статтею 58-10, тобто в антирадянській пропаганді та агітації, «спрямованій на повалення, підрив чи послаблення» чинної на той час влади. Утім, під час допиту слідчі Буров і Рибкін у першому ж питанні до чоловіка почали наголошувати зовсім на іншому, стверджуючи, що його затримали як «агента німецької розвідки», який «шпигує на користь Німеччини».

Далі події розвивались, на перший погляд, просто: Берневіц нібито у всьому зізнався сам.

Зокрема, з протоколу допиту випливає, що він і справді був буцімто завербований німцями ще у 1918 році: тоді харківське місто Ізюм, де він мешкав, окупувала німецька армія і один з її майорів нібито викликав чоловіка до себе у комендатуру та запропонував співпрацю. Спочатку Берневіц повинен був стати військовим перекладачем, але при цьому продовжувати паралельно працювати на своєму тодішньому місці роботи – біржі праці.

Дещо згодом, після відвертих розмов з цим німецьким майором, у яких Берневіц, нібито, наголошував на своїх «націоналістичних поглядах і невдоволенні радянською владою», йому запропонували надавати «більш активну підтримку Німеччині у боротьбі» з комуністичним режимом, на що чоловік, мовляв, дав свою згоду. Тепер до його обов’язків входила передача відомостей про більшовиків, що переховувалися. Щоб зібрати їх, йому, як випливає з протоколу допиту, інколи навіть доводилося виїжджати в сусідні міста, окуповані німецькими військами.

Щоправда, назвати оперативникам прізвище чи ім’я майора-вербувальника, з яким він так активно співпрацював, підозрюваний не зміг.

Після відходу окупантів Берневіц, як йдеться у документі, продовжив свою шпигунську діяльність, передаючи відомості про Червону армію одному з німців, який залишився в Ізюмі. Утім, це тривало недовго, адже того чоловіка незабаром заарештували. Ні прізвища, ні імені його, підозрюваний так само не зміг вказати.

Далі був переїзд до Харкова. Тут арештований нібито одразу пішов до німецького консульства і розповів секретарю (прізвища та імені, як і в попередніх двох випадках, не згадав) про «свій зв’язок з німецькою розвідкою», після чого отримав завдання вступити до Червоної армії та продовжити «зливати» дані.

«Не дивлячись на мій вступ на службу до 1922 року ніхто з німецької розвідки зв’язку зі мною не встановив і я цей період шпигунством не займався», – йдеться в протоколі допиту Берневіца.

У 1922-му він потрапив до Полтави, де мешкав у одній квартирі з німцем на прізвище Грюн. Цей чоловік викладав німецьку мову на курсах початкового складу Червоної армії, але «був вороже налаштований щодо радянської влади», про що «відкрито говорив». Саме через Грюна Берневіц нібито поновив зв’язок з німецькою розвідкою і протягом 1922-23 років передавав відомості про військових своєї частини.

У 1923-му, як йдеться у протоколі допиту, підозрюваний демобілізувався з Червоної армії і переїхав до міста Ромни, де став начальником канцелярії місцевої міліції.

«Живий зв’язок з Грюном на цьому у мене припинився до 1926 року. Я вів з ним переписку сімейного характеру, в якій ми повідомляли одне одному про умови життя, в цій переписці (очевидно не довіряючи мені як працівнику міліції, а, можливо, в цілях конспірації) Грюн від мене ніякої шпигунської роботи не вимагав, сам же я ніяких шпигунських даних йому не надсилав», – йдеться у документі.

Також згадується, що таке листування з Грюном Берневіц припинив у 1926-му.

Ще через два роки чоловік опинився у Гадячі і нібито написав листа у Харків німецькому консулу з проханням прийняти його на офіційну службу. Утім, через те, що відповідь тривалий час не надходила, Берневіц поїхав до консульства сам. Там він зустрівся з таким собі Гербертом Готгартом, якому в подальшому «передавав відомості для німецької розвідки» і на прохання якого нібито знову вступив до Червоної армії.

Далі був Київ. Тут Берневіц теж, буцімто з власної ініціативи, ходив до консульства Німеччини. У документах допиту зафіксовано що консул Штенберг відіслав його до одного зі співробітників дипломатичної установи такого собі Ернеста Гамсона, під керівництвом якого він далі продовжив збирати інформацію військового характеру (цього разу за 100 рублів). Однак і з ним через певний час було припинено контакт.

У 1935-му по дорозі до російського Ярославля чоловік потрапив у Москву, де теж, нібито, за власним бажанням «відвідав німецьке посольство з метою встановлення зв’язку з німецькою розвідкою». Тут його куратором став такий собі Едмунт Клейк, який згодом прислав до Ярославля для контакту з Берневіцем «свою людину».

«У період моєї служби в Ярославлі до мене тричі приїжджав від імені Клейка Рудольф Еккерт і вимагав від мене шпигунські дані, – йдеться у протоколі допиту підозрюваного. – Із липня 1937 року ніхто до мене не приїжджав, а також до арешту, шпигунських даних нікому не передавав».

Цікаво, у документі з нібито щиросердними зізнаннями Берневіца відсутня дата.

Утім, є ще один протокол – від 5 лютого 1938 року. У ньому арештований нібито знову підтверджує, що все сказане ним до цього, – правда та «визнає себе повністю винним».

Саме після цього у матеріалах архівно-слідчої справи обвинувачення перекваліфіковується з 58-10 на 58-6 статтю. Вона вже передбачала покарання за шпигунство, а саме «передачу, викрадення чи збір з метою передачі інформації, що становила держтаємницю, чи заборонених для розголошення економічних відомостей».

А далі за рішенням «двійки» у складі народного комісара внутрішніх справ Миколи Єжова та генпрокурора СРСР Андрія Вишинського Германа Берневіца розстріляли. Це сталося 28 червня 1938-го.

Через 20 років військовий трибунал московського військового округу реабілітував репресованого.

Повторне слідство встановило, що розгляд справи щодо Берневіца свого часу був несправедливим. По-перше, не було зрозуміло, які саме матеріали стали підставою для його арешту. По-друге, усе звинувачення ґрунтувалось виключно на показах підозрюваного, без залучення показів свідків. Окрім того, жодних підтверджень його словам слідчі у 1938-му не добули, а під час повторного розслідування вже у 1958 році їх справді не вдалося знайти. Не виявилось у спецархівах і компрометуючих матеріалів щодо Берневіца.

Особливо цікавим видається те, що німецьких дипломатів Герберта Готгарта, Ернеста Гамсона та Едмунта Клейка, як встановили оперативники, не існувало, а у справі німця Грюна, якому Берневіц нібито передавав шпигунські дані, сам Берновиц не згадується (навіть у протоколах допиту).

Олексій Новіков
Олексій Новіков

Правнук Олексій переконаний: його прадіда розстріляли у 1938-му саме за національність.

«Коли мені принесли його справу для ознайомлення, я відчув тільки одне почуття. Я був радий, що була ще жива прабабуся і я зможу їй розповісти про те, що ознайомився з цими документами, показати їй видані з цієї справи військовий та профспілковий білети, карту з Собздержстраху. Тобто ті документи, які вона востаннє бачила під час його арешту 2 лютого 1938 року», – розповідає дослідник.

Після цього, вже у 2015-му, йому вдалося відшукати в архівах і матеріали справи щодо свого прапрадіда по материній лінії, якого арештували та протримали в концаборі №2 російського Ярославля у 1919 році.

Наразі ж Олексій хоче зосередитись на гадяцькій лінії своєї родини, адже завдяки нещодавно виявленим ним документам, з’явилося кілька білих плям щодо неї.

Загалом дослідник пояснює, що вивчення сімейної історії важливе з огляду на те, щоб подібні трагедії більше ніколи не повторювались.

«Щодо каральної системи СРСР, я для себе зробив висновок, що вона увібрала в себе увесь негатив спецслужб Російської імперії, «удосконаливши» його, і стала прикладом для подібного штибу структур у нацистській Німеччині», – підсумовує він.

Нині Олексій Новіков ділиться своїм досвідом роботи з архівами з іншими, допомагаючи їм так само дізнаватись більше про своїх рідних.

ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО ПОШУКУ В АРХІВАХ

У рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби – ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» .

До вашої уваги порадник: як шукати в архівах «Право на правду». Також, ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні он-лайн понад 24 000 архівних документів.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Загрузка...
XS
SM
MD
LG