Православна церква України (ПЦУ) може стати потужною інституцією, якщо їй у цьому не завадять внутрішні чвари й політика, наголошує «Український тиждень».
Соціологія свідчить, що більшість українців ідентифікує себе з православ’ям. Понад те, за даними останнього опитування «Соціального моніторингу», з Православною церквою України себе ототожнює вже 38,6% українців, тоді як із Московським патріархатом майже вдвічі менше – 20,7%. Утім, святкувати перемогу передчасно: УПЦ (Московського патріархату) завзято судиться за кожну парафію, що перейшла в ПЦУ, і в разі сприятливої політичної кон’юнктури конфесійну мапу України можуть перекроїти наново, попереджає автор статті Дмитро Крапивенко.
Якщо попередня влада відігравала безпосередню і провідну роль у здобутті автокефалії для українського православ’я, нинішня бавиться у свою позарелігійність, президент відверто дистанціюється від цього питання. Хоча, як показав останній візит держсекретаря США Майка Помпео, питанням церкви не варто легковажити, адже це складова національної безпеки. Якщо зважати на той факт, що в багатьох регіонах місцеві мафії давно зрослися зі священством московського толку, то нині існують не примарні, а цілком реальні загрози.
Амвони багатьох церков УПЦ (МП) залишаються майданчиками для пропаганди «русского мира», і, як показав досвід український щодо професійних боксерів, ця пропаганда має вплив не лише на агресивну й маргіналізовану меншість, а й на тих, хто представляє країну на престижних міжнародних змаганнях.
В Україні існує специфічна ситуація, в якій УПЦ (МП) залишається невідокремленою від російської держави, а отже, є інструментом гібридної війни. Відтак без сприяння церкві, яка відверто виголошує свою києвоцентричність, називає війну війною (в храмах УПЦ (МП) її називають «междоусобной бранью»), прагне бути сучасною і при цьому плекає українську ідентичність, важко сподіватися на успішне відбиття агресії, наголошує автор.
Окрім зовнішніх викликів ПЦУ потерпає й від внутрішніх суперечностей. Тому, як і кожній великій структурі, Православній церкві України ще належить відшукати баланс між традицією, бюрократією та актуальними викликами часу. Головне, не змарнувати шанс і не втратити довіру. На цьому наголошується в публікації «Шанс на одужання».
«Український тиждень» пише, що Володимир Зеленський дуже хоче закінчити війну й вписатися в підручники з історії як миротворець. Він не втомлюється це підкреслювати. Адже «президент миру» – головний його меседж, яким він намагається виправдати все, що робить чи робитиме в майбутньому. Автор статті Роман Малко стверджує, що дорожня карта компромісу розробляється на Банковій уже не перший день. Вустами Давида Арахамії, скажімо, вкидається ідея про можливе відновлення водопостачання до окупованого Криму.
І хоч Арахамія часто видає вельми оригінальні спічі, за що його партійцям доводиться згодом виправдовуватися, ідею насправді не варто недооцінювати. Арахамія, як і Сивохо, який просуває меседжі на кшталт необхідності просити вибачення в мешканців Донбасу чи створення Національної платформи примирення та єдності, чим усіляко намагається перевести стрілки з російської агресії на громадянський конфлікт, виконують специфічну місію – роблять інформаційні вкиди для зондування суспільної думки.
Компромісів із Москвою не буде. Вона не піде на жодні поступки, які їй невигідні. А те, що вигідно Росії, звісно, не може бути вигідно Україні, наголошує дописувач. Десь посередині зійтися не вдасться – не той випадок. Адже Кремль постійно наголошує, що це не російська агресія, а лише приватна громадянська війна. Мовляв, Москва лише допомагає досягти миру, і може хіба що організувати зустріч: сідайте й домовляйтеся з мешканцями Донбасу.
Відтак уся ця миротворча історія Зе-команди може закінчитися глухим кутом, із якого довго доведеться шукати вихід. І то лише тоді, якщо українська сторона впреться ногами в кордон і не погодиться на вибори без його повернення під свій контроль. На щастя, у Зеленського начебто усвідомлюють, що проводити вибори без повного контролю над регіоном, навіть якщо бойовики одягнуть вишиті сорочечки й зав’яжуть собі синьо-жовті бантики, є самогубством. І це єдиний момент, який усе ще може зіграти й не допустити катастрофи, наголошує автор статті «Президент десь посередині».
Чого чекати від нового глави Офісу президента Андрія Єрмака, досліджував тижневик «Новое время». Видання пише, що саме впевненість Володимира Зеленського у власних силах допомогла йому розлучитися з найдосвідченішим і найскандальнішим управлінцем своєї команди.
Андрій Богдан, ексадвокат мільярдера Ігоря Коломойського, за час роботи в ОП встиг посваритися з багатьма топ-персонажами української політичної і владної сцени. «Зараз Зеленський скидає баласт: у відставку йде людина, яка накопичила навколо себе найбільше негативу», – вважає експерт видання політолог Олексій Гарань.
Заміна Андрія Богдана Андрієм Єрмаком чітко показує, що Зеленський все ще не усвідомив своєї відповідальності, стверджує «Дзеркало тижня». Утім, авторка статті Юлія Мостова вважає правильним рішення президента про відставку Богдана. І не тільки тому, що його стало надто багато, а тому, що якості в тому, що він побудував, виявилося надто мало.
А ось чи правильним було призначення Андрія Єрмака на пост керівника президентського штабу з управління країною, яким насправді при президентові Зеленському є ОПУ? Ні, переконує журналістка. За її твердженням, є дві моделі управління. Перша, коли президент – досвідчений політик або візіонер – сам генерує ідеї, визначаючи рух країни та держапарату. Попри те, що Зеленський-сьогоднішній зробив для себе чимало відкриттів порівняно із Зеленським-травневим, його особистої експертизи явно не вистачає для цього варіанта. Виходить, потрібна друга модель: креативні плюс компетентні люди зі знанням проблематики, бюрократичних ходів і управлінських систем, які мають професійно організовувати та подавати президенту для вирішення кадрові, управлінські, законодавчі ініціативи. Ні Андрій Єрмак, ні Сергій Шефір в умовах держуправління не мають ні подібного досвіду, ні вміння. Отже, очікувати змін якості роботи влади, дроти якої Зеленський безальтернативно замкнув на собі, не доводиться.
Відтак, заміна Богдана Єрмаком засвідчує відсутність відповідальності у Зеленського. Що комфорт він цінує вище за ефективність. Що некомпетентність для нього – набагато менший гріх, ніж нешанування.
Практично нікого не цікавить втрата державою керованості та бутафорність її інституцій, наголошує редакторка тижневика. І стверджує, що Київ уже не може суттєво вплинути на ситуацію в Одесі, Харкові, Сумах або Львові. Він може лише шамкати безпорадними молочними керівниками ОДА, не розуміючи, як виростити корінних. Безкарна корупція опустилася на середній рівень, і навіть будь-який начальник митної зміни має більше влади, ніж модний голова митниці. Дедалі більше людей у випадку крадіжки або нападу не звертаються до поліції – адже багато хто у ній сьогодні навіть за хабарі не може зробити того, що лінувалися робити вчорашні. Справедливість відновлюють бандити, колишні міліціонери, які збилися в зграї, або АТОшники, котрі не знайшли себе в мирному житті. Мало яка дитина в обласному центрі не користується послугами репетитора, компенсуючи недодане вчителем.
Для усвідомлення та спроби вирішення всіх цих питань Зеленському мало змінити керівника офісу. Потрібне кардинальне перезавантаження як офісу, так і Кабміну. Адже поки що коронавірус – це про владу: на голові – корона, а країною керує колонія найпростіших із високоймовірним летальним результатом для організму, в якому вона розмістилася. На цьому наголошується в публікації «Яка різниця?»
