Поки дев’ятирічний Єгор Кравцов разом із мамою та сестрою жив у заблокованому російськими військовими Маріуполі Донецької області, він став знаменитим завдяки своєму щоденнику. В ньому хлопець писав про найважливіші події, які відбувалися навколо. Щоденник в соцмережах поширили родичі Єгора, що спричинило певний резонанс в суспільстві. Маленький маріуполець із сімʼєю зміг вибратися з окупованого міста. Тепер ці записи для хлопця стали найціннішою згадкою про рідний Маріуполь та особливо про дідуся, який помер від втрати крові, зламавши ногу. Про це і не тільки проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» розповіла мама хлопчика та сам Єгор.
Олена Кравцова разом з 9-річним сином Єгором і 15-річною донькою Веронікою жили в Маріуполі неподалік від заводу «Азовсталь». Жінка працювала, а діти ходили до школи.
Думали, що до нас не дійде, як у 2014 році, а десь постріляють і все. Проте склалося інакшеОлена Кравцова
«Жили, все було добре, всього вистачало, поки не прийшла війна. 24 числа (лютого – ред.) почали стріляти, але далеко. Думали, що до нас не дійде, як у 2014 році, а десь постріляють і все. Проте склалося інакше, війна прийшла у наш дім. Вже в середині березня розпочалися обстріли безпосередньо центру Маріуполя», – починає розповідь Олена.
Життя зазнало змін, каже жінка. За її словами, після почутих пострілів і вибухів у батьківському чаті шкільних закладів вирішили не відправляти дітей на навчання. Згодом офіційно оголосили, що діти йдуть на вимушені канікули. У комунальному підприємстві, де жінка працювала майстром абонентного відділу, евакуювали людей.
– У місті почалася паніка: великі черги до банкоматів, ніде зняти кошти, у магазинах – порожні полиці. Десь 3-5 березня зник зв'язок. Спочатку не було інтернету, відключали світло на добу, воду, а потім газ. Як наслідок – коли на вулиці було 12 градусів морозу, то у квартирі було +4 градуси. Ми кутались в усе, що можна, купа ковдр, пуховики. Ще гірша ситуація стала, коли через обстріли в будинку повилітали вікна, і у приміщенні температура опускалася до -1.
«Не хотіла вірити, що буде війна»
Олена з дітьми жили у приватному будинку, по сусідству жили її батьки, а через будинок – ще й бабуся. Під час бомбардувань вони ховалися у коридорі або у приміщеннях, де не було вікон.
Згодом вже не було ні продуктів, ні грошей, ні ринків, нічогоОлена Кравцова
– Нас попереджали, що буде війна, але я не вірила. Думала, все ж таки ХХІ століття, яка війна... Але про всякий випадок мама наполягала купити продукти. Щоб її не засмучувати, ми закупили все необхідне, зняли частину грошей. Вдома були запаси їжі. Згодом вже не було ні продуктів, ні грошей, ні ринків, нічого аж до кінця квітня. Те, що залишалося, те й їли.
У будинок Кравцових прилетіла ракета, вони отримали поранення і потребували медичної допомоги. На жаль, на той момент отримати її було неможливо, тому родина вирушила до Олениної тітки додому.
Прийшли «кадировці», вигнали мешканців з усього 9-поверхового будинкуОлена Кравцова
– Родичі зробили нам перев’язки. Два дні ми у них прожили, а потім прийшли «кадировці» (військові, підпорядковані лідеру Чеченської Республіки (РФ) Рамзану Кадирову – ред.) та вигнали мешканців з усього дев’ятиповерхового будинку. Вони нічим не аргументували свої дії, а лише облаштовували вогневу позицію. Ми вимушені були піти у підвал, де прожили два тижні.
«Їли по одній ложці масла та волоський горіх»
Олена розповіла, що у підвалі жили приблизно п’ять родин. Дехто проводив там увесь час, хтось вдень піднімався додому, а на ніч спускався. Їжі практично не було, і купити її було складно. Хтось приносив харчі, хтось виїжджав і залишав.
Пам’ятаю, як вийшли з підвалу і побачили, що від дому нічого не лишилосяОлена Кравцова
– Ми мали пачку масла: по одній ложці в день їли його разом з волоським горіхом. Це вся наша їжа. Згодом зʼявилася «солдатська» «ДНРівська» (підтримуване РФ незаконне збройне угруповання – ред.) кухня. Будинок тітки був повністю зруйнований майже одразу, як окупанти зробили з нього свою позицію. Пам’ятаю, як вийшли з підвалу і побачили, що від дому нічого не лишилося, дивом вціліли деякі жителі.
Олена з дітьми практично весь час перебували у підвалі, іноді виходили, щоб побачити хоч якесь світло, приготувати якусь їжу на багатті. Вогонь розводили прямо у під’їзді між поверхами на прогоні. Оскільки не було води, фільтрували та пили дощову. На відкритому просторі намагалися довго не перебувати.
Перший час трупи просто лежали, ледь не переступали їхОлена Кравцова
– У Маріуполі дуже сумна ситуація. По вулицях – всюди могили, хрести, багато людей, тварини поховані у дворах багатоповерхівок, біля приватних будинків. Перший час трупи просто лежали, ледь не переступали їх, аж потім збирали.
Жінка згадує, що коли вони виїжджали з Маріуполя, почали запускати воду, у деяких місцях давали електрику.
– Всюди черги. У Пенсійному фонді – по 10-12 тисяч записів. Я такого ніколи не бачила. Продавали гуманітарку. Люди приїжджали з сіл і продавали свою продукцію. Ціни були набагато вищими. Діяло дві валюти. Щось купити можна лише за готівку, оскільки банкоматів та інтернету немає.
«Писав про домашніх улюбленців»
Син Олени Єгор в окупації вів щоденник, який прославився на всю Україну і не тільки.
Коли відкрила та прочитала, що там написано, була шокованаОлена Кравцова
– Коли ми були ще вдома, я побачила блокнотик. Знала, що син щось малював і писав. Але, коли відкрила та прочитала, що там написано, була шокована. Єгор писав про найважливіші події, які відбувалися. Показала цей щоденник своїм рідним – усі плакали. Мій дядько його сфотографував і виклав в інтернет. Так і вийшло, що ці записи всі побачили.
Єгор знає, що завдяки щоденнику став відомим, але дуже соромиться цього. Адже щоденник – його пам’ять про рідне місто та улюбленого дідуся, що залишилися, і про минуле життя.
Писав про все, що відбувалося у місті. У мене там більше записів, ніж малюнків. Є нотатки на сторінку, на двіЄгор Кравцов
– Мій щоденник – хронологія подій у Маріуполі. Писав про все, що відбувалося у місті. У мене там більше записів, ніж малюнків. Є нотатки на сторінку, на дві. Вів його, щоправда, не щодня, – розповідає Єгор.
– У щоденнику є записи про дідуся, який нас оберігав, тримав двері, щоб не поранило осколками. На жаль, він помер, тому що зламав собі ногу та за вісім днів стік кров’ю. Писав про домашніх улюбленців. У нас були дві собаки та кіт, якого Ніка (сестра – ред.) діставала з-під завалів.
Проходження «фільтрації»
Приблизно місяць родина наважувалась на евакуацію, потім ще місяць намагалася виїхати. Були постійні проблеми з перевізниками. Родина намагалася дістатися до Бердянська, але їх повернули до Мангуша (селище біла Маріуполя – ред.) та змусили пройти «фільтрацію».
Запитували про наміри залишатися на території «ДНР». Ми сказали «залишаємося», щоб пройти «фільтрацію»Олена Кравцова
– Емоційно та фізично це виявилося дуже важко. Під час «фільтрації» необхідно було заповнити документи, де вказувалися прізвище, ім’я та по батькові, прописка. Питали, чи допомагав ти ЗСУ, чи є вогнепальна зброя, судимості, татуювання, хтось на території «ДНР» (підконтрольній підтримуваному РФ незаконному збройному угрупованню території – ред.), хтось на території України (підконтрольній Києву території – ред.). Запитували про наміри залишатися на території «ДНР». Ми сказали «залишаємося», щоб пройти «фільтрацію». Брали відбитків пальців, фотографували.
«Попросив купити солдатиків і пістолет»
Під час перевірки Олена сказала, що вони поранені та потрібно їхати до Бердянська на операцію. Оскільки переважно були жінки та діти, їх дуже не чіпали. Загалом за день, розповідають, могли пройти «фільтрацію» до 40 людей. Родина Єгора виїхала з Маріуполя 30 травня, а до Запоріжжя дісталися 3 червня.
– До Бердянська ми їхали на приватному транспорті. Дорогою було багато блокпостів, на яких нас зупиняли та перевіряли. Іноді вони розташовувалися через кожні 150 метрів. Наприклад, на одному блокпосту – росіяни, а на іншому – «ДНР». Діставшись до Бердянська, знайшли безкоштовний Wi-Fi, щоб зв’язатися з рідними, оскільки мобільний зв’язок відключили. Через три дні нас забрали волонтери до Запоріжжя. На диво, ми приїхали швидко. Від Бердянська до Василівки доїхали всього за чотири години.
До нас підійшов військовий і сказав: «Доброї ночі», у цей момент я думала, що буду вішатися йому на шиюОлена Кравцова
Коли перетинали український блокпост, до нас підійшов військовий і сказав: «Доброї ночі», у цей момент я думала, що буду вішатися йому на шию. А після того, як зателефонувала рідним, а лінія була зайнята і почула: «Абонент розмовляє, зачекайте, будь ласка», заплакала та чекала, поки мені ще раз повторять рідною мовою. Нас прийняли добре, надали житло з усіма зручностями, від яких ми вже відвикли.
Приїхавши у Запоріжжя, родина Кравцових почала адаптуватися до більш спокійного життя.
– Коли приїхав до Запоріжжя, то в першу чергу попросив маму приготувати яєчню та купити солдатиків і пістолет, – поділився Єгор.
Мрія про деокупацію та повернення до Маріуполя
Під час дитячих заходів у Запоріжжі родина теж переживала стресові ситуації.
– Ми були з дітьми на дитячому заході, і у хлопчика лопнула повітряна кулька. Практично всі батьки присіли. Цей страх ще залишився, постійна напруга теж. У Запоріжжі ми чули вибухи, але розуміли, що це десь далеко. За три місяці вже почали розбиратися.
Олена з самого початку вирішила, що після Запоріжжя вони поїдуть до Києва. Там живуть родичі, які раніше виїхали з Маріуполя. Нині родина Кравцових проживає у столиці.
У місті продовжу його вести, хоч і була перерва на кілька тижнівЄгор Кравцов
«У Києві ми були на параді згорілої російської техніки. Я навіть там полазив. Хочу ще її намалювати у своєму щоденнику. У місті продовжу його вести, хоч і була перерва на кілька тижнів», – розповів Єгор.
А донька Олени Вероніка ще адаптується до іншого міста. Днями вона сказала мамі, що хоче відвідувати якийсь гурток, який, поки що не вирішила. Родина ніяк не дочекається, коли звільнять Маріуполь від окупантів.
«Я тільки й чекаю деокупації, щоб повернутися у рідне найулюбленіше, найкрасивіше українське місто Святої Марії», – зазначила Олена.
- У Маріуполі одна з найбільших гуманітарних катастроф. Місто з кінця лютого було заблоковане, а згодом окуповане російськими військовими. Українська влада повідомляє, що Росія вивозить українських громадян у свої регіони і на територію окупованої частини Донбасу. З огляду на бойові дії редакція не може незалежно перевірити цю інформацію.
- Міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук раніше повідомила, що українська влада звернулася до Міжнародного комітету Червоного Хреста з вимогою отримати від Росії списки усіх примусово депортованих із Маріуполя громадян України.
- 5 квітня постійний представник Росії в ООН Василь Небензя під час виступу на засіданні Ради безпеки ООН заявив, що від початку вторгнення РФ в Україну до Росії перевезли понад 600 тисяч людей, зокрема більше ніж 119 тисяч дітей.
- 21 квітня антикризовий радник голови Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що повернення українців, яких Росія депортувала з окупованих територій, стане ще однією війною.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
