Київ, 27 жовтня 2002 - На цьому тижні в Києві відбулася Міжнародна наукова конференція "Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід і українські проблеми”, учасники якої сфокусувалися на обговоренні направду дражливої проблеми. Як уникнути зіткнення за умов зустрічі двох невід окремних прав людини, а саме: права вільно поширювати релігійні переконання і змінювати релігію та права особи і спільноти зберегти свою релігійну ідентичність, а також ідентичність національну, ядром котрої дуже і дуже часто постає відданість тій чи іншій релігійній традиції? Звісно, навіть дуже авторитетні учасники конференції, а серед них був і голова папської Ради з питань єдності християн кардинал Вальтер Каспер, і відомі вчені з України, Сполучених Штатів, Росії не могли впродовж двох днів роботи сформулювати розв’язання, що може вважатися вірним для всіх часів й народів. Очевидно, обговорювана проблема довго ще викликатиме гострі дискусії.
Ситуація напруги між релігійною свободою, яка передбачає беззастережне право на зміну релігії та правом на збереження власної ідентичності, важливою складовою якої є релігія, дійсно існує. Однак, зауважимо, ідентичність не є чимось увічненим і незмінним. Її формування постає з виокремлення особи або спільноти з більш широкого довкілля, розрізнення її від значущих для власного функціонування “інших” та самовизначення, ґрунтованого на відчутті внутрішньої єдності з подібними собі за значущими характеристиками.
Ідентичність – це претензія на те, чим особа чи спільнота себе вважає і ця претензія може відрізнятися від якихось об’єктивно чи суб’єктивно (в очах інших осіб чи колективів) притаманних їм характеристик. Один з дослідників проблем ідентичності наводить дуже простий і зрозумілий приклад: людина може просто не знати про своє єврейське походження, або заперечувати його, хоча за законом рабинату він вважатиметься саме євреєм. Суб’єктивний же чинник у формуванні національної ідентичності спільноти взагалі є дуже значним, а інколи – й вирішальним.
Якщо погодитися із визначенням, що ідентичність – це “цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлення і визначення ними свого місця у світі”, то можна припустити, що не тільки особа, але й колектив щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед “старих” є такі, що належать до сутнісної серцевини особистісного чи колективного “Я”, такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Наразі ми не відтворюватимемо дискусій учасників конференції з приводу того, наскільки належить усвідомлення православності або католицтва східного обряду (чи іншого віровизнання) до серцевини української ідентичності. Визнаємо лише, що таке усвідомлення не виглядає цілковито периферійним: число тих, хто вважає себе православними, до прикладу, перевищує, згідно з результатами багатьох досліджень, число тих, хто вважає себе віруючим. І це, крім очевидної номінальності таких православних, означає також, що православність лишається важливим чинником самтотожності для дуже багатьох українців.
Але в даному випадку суттєвішим є питання: чи дійсно релігійна свобода руйнує сутнісну серцевину колективного “Я”? І, якщо так, то в який спосіб цього можна уникнути?
По суті справи, питання про співвідношення релігійної свободи і національної та релігійної ідентичності не могло бути важливим до ХХ ст. Християнська місія до того ніколи не була пропонуванням вільного вибору -релігійний вибір цілих континентів не був ані усвідомленим, ані добровільним. Він часто ставав результатом колонізації, війн та експансії. Світові потуги, які намагались закріпити свій вплив у різних куточках планети, водночас з військовим і фінансовим тиском змінювали релігійний ландшафт підкорених територій. “У багатьох випадках замість християнського місіонерства людям нав’язували християнство без жодного зв’язку з їхньою культурою”, - констатує православний митрополит Пергамський Іван (Зізіулас).
Про що це свідчить? Про те, мабуть, що справжня напруга існує не між релігійною свободою і національною (культурною, релігійною) ідентичністю, а між релігійною свободою і способом її реалізації. Очевидно, що релігійний вибір, який не пропонується, а нав’язується силою, визивно суперечить релігійній свободі за визначенням. Ця очевидність зафіксована і в екуменічних документах: “Ми поважаємо право всіх християн переходити в іншу конфесію, але це ніколи не повинно відбуватися під тиском або через маніпулювання”, - підкреслюється у прикінцевому документі Другої Європейської Екуменічної Асамблеї в Граці (1997 р.)
Видається, що свобода – настільки, наскільки вона є свободою, не може бути інструментом руйнації культур, радше – їхнього збагачення і актуалізації. Елемент деструкції перетворює свободу на її протилежність.
Природно, що держава, як продукт колективної угоди членів суспільства, яких об’єднують особливо значущі для них цінності, зобов’язана піклуватися про захист цих цінностей. Але оборона власної духовної ідентичності, духовних складових української традиції (у нашому випадку), - мало б означати, видається, ефективну підтримку розвитку богословської науки, іконопису чи церковного співу, збереження стародавніх храмів, але не репресії держави стосовно новітніх і закордонних релігійних угруповань.
Природно також, що церкви, які внесли вирішальний внесок у формування культурного обличчя нації, пройшли з нею через століття випробувань і до яких належить більшість віруючих країни, реально не можуть не перебувати в особливому суспільно-культурному статусі. Але їхній особливий статус – в особливій відповідальності перед нацією, до самоусвідомлення котрої вони долучилися, а не в ексклюзивному праві апелювати до держави із закликом поборювати конкурентів.
Ситуація напруги між релігійною свободою, яка передбачає беззастережне право на зміну релігії та правом на збереження власної ідентичності, важливою складовою якої є релігія, дійсно існує. Однак, зауважимо, ідентичність не є чимось увічненим і незмінним. Її формування постає з виокремлення особи або спільноти з більш широкого довкілля, розрізнення її від значущих для власного функціонування “інших” та самовизначення, ґрунтованого на відчутті внутрішньої єдності з подібними собі за значущими характеристиками.
Ідентичність – це претензія на те, чим особа чи спільнота себе вважає і ця претензія може відрізнятися від якихось об’єктивно чи суб’єктивно (в очах інших осіб чи колективів) притаманних їм характеристик. Один з дослідників проблем ідентичності наводить дуже простий і зрозумілий приклад: людина може просто не знати про своє єврейське походження, або заперечувати його, хоча за законом рабинату він вважатиметься саме євреєм. Суб’єктивний же чинник у формуванні національної ідентичності спільноти взагалі є дуже значним, а інколи – й вирішальним.
Якщо погодитися із визначенням, що ідентичність – це “цінності, категорії, символи, знаки і світогляди, конструйовані людьми для усвідомлення і визначення ними свого місця у світі”, то можна припустити, що не тільки особа, але й колектив щось додає до вже існуючих нових значень і час від часу переглядає старі. Поза сумнівом, серед “старих” є такі, що належать до сутнісної серцевини особистісного чи колективного “Я”, такі, котрі від цього “Я” невідокремні, бо формувалися разом із ним. Наразі ми не відтворюватимемо дискусій учасників конференції з приводу того, наскільки належить усвідомлення православності або католицтва східного обряду (чи іншого віровизнання) до серцевини української ідентичності. Визнаємо лише, що таке усвідомлення не виглядає цілковито периферійним: число тих, хто вважає себе православними, до прикладу, перевищує, згідно з результатами багатьох досліджень, число тих, хто вважає себе віруючим. І це, крім очевидної номінальності таких православних, означає також, що православність лишається важливим чинником самтотожності для дуже багатьох українців.
Але в даному випадку суттєвішим є питання: чи дійсно релігійна свобода руйнує сутнісну серцевину колективного “Я”? І, якщо так, то в який спосіб цього можна уникнути?
По суті справи, питання про співвідношення релігійної свободи і національної та релігійної ідентичності не могло бути важливим до ХХ ст. Християнська місія до того ніколи не була пропонуванням вільного вибору -релігійний вибір цілих континентів не був ані усвідомленим, ані добровільним. Він часто ставав результатом колонізації, війн та експансії. Світові потуги, які намагались закріпити свій вплив у різних куточках планети, водночас з військовим і фінансовим тиском змінювали релігійний ландшафт підкорених територій. “У багатьох випадках замість християнського місіонерства людям нав’язували християнство без жодного зв’язку з їхньою культурою”, - констатує православний митрополит Пергамський Іван (Зізіулас).
Про що це свідчить? Про те, мабуть, що справжня напруга існує не між релігійною свободою і національною (культурною, релігійною) ідентичністю, а між релігійною свободою і способом її реалізації. Очевидно, що релігійний вибір, який не пропонується, а нав’язується силою, визивно суперечить релігійній свободі за визначенням. Ця очевидність зафіксована і в екуменічних документах: “Ми поважаємо право всіх християн переходити в іншу конфесію, але це ніколи не повинно відбуватися під тиском або через маніпулювання”, - підкреслюється у прикінцевому документі Другої Європейської Екуменічної Асамблеї в Граці (1997 р.)
Видається, що свобода – настільки, наскільки вона є свободою, не може бути інструментом руйнації культур, радше – їхнього збагачення і актуалізації. Елемент деструкції перетворює свободу на її протилежність.
Природно, що держава, як продукт колективної угоди членів суспільства, яких об’єднують особливо значущі для них цінності, зобов’язана піклуватися про захист цих цінностей. Але оборона власної духовної ідентичності, духовних складових української традиції (у нашому випадку), - мало б означати, видається, ефективну підтримку розвитку богословської науки, іконопису чи церковного співу, збереження стародавніх храмів, але не репресії держави стосовно новітніх і закордонних релігійних угруповань.
Природно також, що церкви, які внесли вирішальний внесок у формування культурного обличчя нації, пройшли з нею через століття випробувань і до яких належить більшість віруючих країни, реально не можуть не перебувати в особливому суспільно-культурному статусі. Але їхній особливий статус – в особливій відповідальності перед нацією, до самоусвідомлення котрої вони долучилися, а не в ексклюзивному праві апелювати до держави із закликом поборювати конкурентів.
