Аудіозапис програми:
Київ, 16 серпня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Нове наповнює всі сфери буття, всі світи і виміри. Зокрема, й світ радіо.
Цей світ таємничий, а його можливості видаються безмежними. Та ще зовсім недавно, до 1988-го року, зарубіжні “голоси” в Радянському Союзі глушилися спеціальними радіостанціями. Це була справжня війна інженерної думки: хто кого переможе. Потужні кіловати розігрівали ефір і людські душі.
Та все змінюється в цьому світі. Змінилася на краще і ситуація в міжнародному радіоефірі.
Слово Володимиру Ляшку.
Володимир Ляшко
Наші старші за віком слухачі добре пам’ятають цей звук: важкий, всепроникний і безпощадний. Так працювали радянські радіоглушилки на всіх діапазонах коротких хвиль. Вони перешкоджали роботі західних радіостанцій, які у своїх програмах порушували табуйовані в Союзі теми та розповідали про життя за “залізною завісою”, на Заході, куди радянських людей без партійної характеристики на благонадійність не пускали. Так партія берегла ідеологічно-моральну цноту будівників комунізму.
Українську “Свободу” почали глушити з часу виходу її в ефір - у серпні 1954-го року. А завершили через 34 роки!
Генсек Михайло Горбачов розумів, що політика гласності аж ніяк не в’яжеться з цензурою, і в листопаді 1988-го року з певними труднощами все ж таки домігся рішення Політбюро ЦК КПРС про повне зняття радіоперешкод.
У службових інструкціях для операторів радіостанцій-глушилок зазначалося, що при нестачі потужностей у першу чергу необхідно було налаштовувати передавачі на частоти “Свободи”.
Один з ветеранів “війни в ефірі” Борис Філіпченко, який з 1954-го року працював у київському радіоцентрі в Броварах, розповідає, що вони теж займалися глушінням “голосів”, команди надходили з управління Мінзв’язку України.
Борис Філіпченко
Давали сюди команду, на яку частоту налаштовуватися. Треба було швидко-швидко настроїтися. Коли ми швидко не могли, то нас звинувачували, викликали на килим. Це була така процедура! Коли стягнення одержували...
Володимир Ляшко
Тобто, дисципліна тут була залізна в цьому плані.
Борис Філіпченко
В цьому плані? Так.
Володимир Ляшко
Ця ж служба контролю була при Мінзв’язку?
Борис Філіпченко
Вона була при Міністерстві зв’язку, але я не думаю, що вона контролювалася тільки Мінзв’язку, контролювалася і КДБ. У них своя служба, яка слідкувала за радіочастотами, проходженням радіосигналу.
При чому наші передавачі працювали на “бігунок” так званий, бо “Свобода” теж думала: “А як же так, щоб мої передачі йшли нормально?” І вона міняла трохи частоту, щоб уходити: вліво-вправо. Те ж саме і тут з’явилося: ви бігаєте, і ми за вами бігаємо.
Володимир Ляшко
Далеко не всі радіоінженери, котрі працювали на “глушилках”, готові сьогодні поділитися спогадами.
Філіпченко ж, людина інтелігентна і освічена, розуміє так само, як і ми, що кожна епоха ставить людину у певні рамки морально-психологічних випробувань.
І добре, що “холодна війна” скінчилася. Інакше система радіоглушіння перетворилася б у ненаситного монстра, який би зжер усе радіомовлення, адже на придушення сигналу західних радіостанцій потрібно було потужностей вдвічі більше.
Система “глушилок” у Радянському Союзі досягла величезної кількості трьох тисяч передавачів різної потужності, на які витрачалося до 300 мільйонів карбованців.
Але і в ті роки багато радіолюбителів переробляли короткохвильові діапазони, налаштовуючись на хвилі 13, 16 та 19 метрів, яких на радянських приймачах не було, бо глушити на цих хвилях технічно було дуже важко з огляду на характер їх поширення довкола земної поверхні. Чи займаються радіоглушінням якісь країни сьогодні? Так, займаються.
Рімантас Плейкіс у книзі “Радіоцензура”, яка побачила світ у Вільнюсі у 2002-му році, пише, що нині інтенсивне глушіння ведуть Іран, Китай і Куба.
Так що тема ця жива. Глушіння й досі гуде в міжнародному радіоефірі.
Павло Вольвач
В Україні серпень. Жнива, павутина та мухи. Деякі з нудьги дохнуть на льоту. Таким є загальний настрій балачок про ситуацію в Батьківщині.
Тим не менше трапляються персонажі, які не дають мухам спати і самою присутністю своєю творять варіант передчуття громадянської війни.
Таким, на думку деяких спостережників, є письменник Савенко. В російській літературі його знають, як Лімонова. В Україні через російське псевдо та махровий нацболізм його ненавидить достатня кількість людей.
У мого колеги Андрія Охрімовича з персонажем цим усе наперекосяк. Тим не менше він знайшов у собі сили якось інакше, по-новому глянути на цю постать. А все через те, що прочитав останню лімонівську книжку.
Андрій Охрімович
З письменником Лімоновим у мене все вперекосяк. Починаючи з псевдо. Аналогія з мультиком про Чіполіно. Ієрархія овочів. Маєстатичний сеньйор помідор та сеньйор Лімон в ролі начальника таємної поліції. Чеполіно в цьому ряду щось на кшталт рядового члена харківського осередку Спілки “писателів”. Йому дістається найбільше. Як правило. Від життя взагалі, од спілчанського начальства зокрема та від сеньйора Лімонова безпосередньо.
Останній нещасному Чеполіно не ламав носа, не бив по геніталіях і навіть на “хєр” не послав. Просто наклав на українських “писателів” величезну купу та чкурнув до Москви, підвівши таким чином своєрідну риску під харківським періодом.
Щось подібного свого часу трапилось з Гоголем, Малевичем, Бурлюком, іншою непересічною публікою, бо великий письменник потребує великого даху, великих покровителів та ще більшої пригоди.
З пригодами в Україні “напряг”. Сауна з “блядями” в день народження Щербицького в авантюру не затягує. Маєстатична присутність самого сеньйора Помідора тільки поглиблює усепроникну банальщину. Червонорилієм та пудовим матом Батьківщина і без того сита по горло.
Є підозра, що і пострадянська Москва з її голубуватим бомондом сітуайєну Савенкові стала впоперек горла. Услід за Гоголем він завив “скучно жить на бєлам свєтє, гаспада” і од столичної сірості мотанув до Гамерики за кольорами та за тою ж таки пригодою.
Пригод, якщо вірити ліричному героєві роману “Ето я Едічка”, було там предостатньо та й з кольорами склалось якнайкраще.
Пізніше у Лєфортівській тюрмі хтось із підсадних стукачів демонстрував обізнаність з творчістю письменника. “Вот попадьошь в Бутирку, пріпомнят тєбє там чьорний хєр”.
Лімонов не злякався і, підтримуючи форму щоранковим трьохсотразовим “отжіманієм от пола”, продовжував керувати нацболами та рефлєксувати на тему “зсучівшихся чєкістов”.
Тюремні записки Савенка хаотичні, сповнені гніву, образи та кілометрових відступів у бік слабкої статі. Жінки найкращої фактури найкращому з письменників.
Комусь може здатися, що у тюремному компоті його останньої книги забагато сперми та ерекції. Мені так не здається. Я навіть тішусь тим, бо Савенко, попри те, що в мене з ним усе вперекосяк, є ідеальною антитезою нашому сонному та по самі вуха засмарканому псевдоінтелектуальному поспільству.
Павло Вольвач
“Моя дієта – м’ясо, жінки і війна” – приблизно так сказав в одному із інтерв’ю пан Лімонов.
Жінки, треба зазначити, своєрідні, ті, котрих за визначенням самого письменника, зараховують до категорії “стерв”. Ну, що ж, як мовиться, “сєрдцу нє прікажеш”.
У відомого галицького маляра Володимира Слєпчєнка зовсім інший ідеал жінки, а відтак, й трохи інше її сприйняття. Жінку митець уособлює з матір’ю, коханою, дружиною, а зрештою, й з Україною.
А отже, немає нічого дивного, що Володимир Слєпченко свою першу персональну виставку у Києві присвятив саме жінці або ж, за його власними словами, ”божественній красі”, тій красі, котра має порятувати світ, яка присутня щодня у житті художника.
Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Виставка має назву “Тобі, коханій, тобі, єдиній” і присвячена дружині маляра Зені Слєпченко. А те, що відкриття виставки відбувається 23-го серпня, напередодні Дня Незалежності, має особливий сенс: пан Володимир завжди уявляє Україну жінкою.
Володимир Слєпченко
Я її більше ототожнював би з львів’янкою, не з киянкою. Хоча прикро, тому що, так би мовити, киянка, столиця – це має бути щось єдине. Проте приносять в Україну українство більше з Заходу, там все ж таки більше збереглося: і українська мова, і традиції, і все. І ця цнотливість, вона в характері України, як в цілісному образі.
Богдана Костюк
І, за словами маляра, жінка варта творчої наснаги митців.
Творчість Володимира Слєпченка добре знана в Європі, а сам митець у захопленні від Італії.
Володимир Слєпченко
Одна із самих любимих моїх виставок – це персональна виставка в Італії. Вона мені прийшла так легко, красиво, з успіхом. Я навіть там щось продав. Не так багато, як хотілося, але досить відомі люди, такі як Вісконті, досить таки відома людина, граф, меценат, придбав мою роботу. Цей настрій, дух, сприйняття твоєї творчості...
Коли я їхав до Італії, то боявся (це є “колиска мистецтва”, можна сказати) і думав, як сприймуть мене там? Вони сказали, що, мовляв, напевне ви академік, і було б непогано, якби ви нам викладали живопис, малюнок.
Богдана Костюк
Володимир Слєпченко має надію, що його київський вернісаж сподобається вибагливому українському глядачеві, який звик милуватися справжнім мистецтвом і справжньою красою, тією, що рятує світ.
Павло Вольвач
Культура держави визначається своїми талановитими особистостями, які роблять внесок у світову скарбницю мистецтва.
Одним з них був видатний український співак Анатолій Солов’яненко. Був, бо, на жаль, земний шлях митця урвався рівно п’ять років тому.
Але залишилася спадщина співака, його високе, унікальне мистецтво, яким захоплювалися на оперних і концертних сценах усього світу.
Пошановане ім’я Солов’яненка і на Батьківщині. Принаймні на перший погляд.
Втім, чи вміємо ми цінувати і берегти свій національний скарб по справжньому? Про це розмірковує моя колега Леся Олійник
Леся Олійник
Анатолія Солов’яненка поховали в 30-ти кілометрів від Києва, в мальовничому селищі Козині, де перестало битися його серце.
За кілька тижнів до кончини Анатолія Борисовича Пласідо Домінго, почувши українського співака, сказав, що голос такої краси є надзвичайно рідкісним.
8-го серпня 1999-го року Солов’яненко мав співати в Італії на знаменитій відкритій сцені “Арена ді Верона”. Були куплені вже квитки на літак для нього і для дружини Світлани. Згодом мали відбутися концерти у Вашингтоні спільно з Пласідо Домінго. Але приголомшила раптова звістка: помер Солов’яненко!
За два дні до цього мені пощастило бачити його на святкуванні Дня незалежності Росії. Анатолій Борисович розповідав про свої творчі плани, проте виглядав пригніченим.
Видатний український тенор був у блискучий вокальній та сценічній формі. Але останні роки він став чомусь непотрібним рідній Національній опері України, якій віддав понад 30 років свого творчого життя. Звідти його попросили піти. Не зважаючи на те, що голос і талант Солов’яненка був потрібен світовому мистецтву, не зважаючи на те, що приніс світову славу оперній Україні.
Колишній викладач Донецького політехнічного інституту, син шахтаря став лауреатом престижного конкурсу в Італії разом із знаменитим Маріо Дель Монако і одним з перших зазвучав у театрах “Ла Скала” і “Метрополітен-опера”.
На цих і театральних сценах Канади, Росії, Німеччини, Великої Британії, Австралії, Японії та багатьох інших Солов’яненко прожив життя своїх 18 оперних героїв.
Водночас він був неперевершеним майстром лірико-драматичного камерного співу і, звичайно ж, залюбленим у геніальну українську народну пісню. У цьому Анатолій Солов’яненко продовжував традиції Соломії Крушельницької, Оксани Петрусенко, Зої Гайдай, Івана Козловського, Бориса Гмирі.
“Сторінкою життя народу” називав він українську пісню. В той час, коли мистецтво вагантів, скальдів уже давно залишилося історією, неперервне, багатовікове її творення продовжується і нині.
Анатолій Солов’яненко був одним із зодчих сучасної оперної та пісенної культури України. Справжніми шедеврами стали його “Повій вітре, на Вкраїну”, “Чорнії брови, карії очі”, ”Ніч яка місячна”, “Там, де Ятрань круто в’ється”, “Дивлюсь я на небо” - пісні, яким він надав неповторного, властивого тільки Солов’яненку українського bel canto.
Павло Вольвач
Тут саме доречно буде сказати “шануймося” і нагадати, що в ефірі була “Віта Нова”. Слухайте нас за тиждень і ходіть здорові!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 16 серпня 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Нове наповнює всі сфери буття, всі світи і виміри. Зокрема, й світ радіо.
Цей світ таємничий, а його можливості видаються безмежними. Та ще зовсім недавно, до 1988-го року, зарубіжні “голоси” в Радянському Союзі глушилися спеціальними радіостанціями. Це була справжня війна інженерної думки: хто кого переможе. Потужні кіловати розігрівали ефір і людські душі.
Та все змінюється в цьому світі. Змінилася на краще і ситуація в міжнародному радіоефірі.
Слово Володимиру Ляшку.
Володимир Ляшко
Наші старші за віком слухачі добре пам’ятають цей звук: важкий, всепроникний і безпощадний. Так працювали радянські радіоглушилки на всіх діапазонах коротких хвиль. Вони перешкоджали роботі західних радіостанцій, які у своїх програмах порушували табуйовані в Союзі теми та розповідали про життя за “залізною завісою”, на Заході, куди радянських людей без партійної характеристики на благонадійність не пускали. Так партія берегла ідеологічно-моральну цноту будівників комунізму.
Українську “Свободу” почали глушити з часу виходу її в ефір - у серпні 1954-го року. А завершили через 34 роки!
Генсек Михайло Горбачов розумів, що політика гласності аж ніяк не в’яжеться з цензурою, і в листопаді 1988-го року з певними труднощами все ж таки домігся рішення Політбюро ЦК КПРС про повне зняття радіоперешкод.
У службових інструкціях для операторів радіостанцій-глушилок зазначалося, що при нестачі потужностей у першу чергу необхідно було налаштовувати передавачі на частоти “Свободи”.
Один з ветеранів “війни в ефірі” Борис Філіпченко, який з 1954-го року працював у київському радіоцентрі в Броварах, розповідає, що вони теж займалися глушінням “голосів”, команди надходили з управління Мінзв’язку України.
Борис Філіпченко
Давали сюди команду, на яку частоту налаштовуватися. Треба було швидко-швидко настроїтися. Коли ми швидко не могли, то нас звинувачували, викликали на килим. Це була така процедура! Коли стягнення одержували...
Володимир Ляшко
Тобто, дисципліна тут була залізна в цьому плані.
Борис Філіпченко
В цьому плані? Так.
Володимир Ляшко
Ця ж служба контролю була при Мінзв’язку?
Борис Філіпченко
Вона була при Міністерстві зв’язку, але я не думаю, що вона контролювалася тільки Мінзв’язку, контролювалася і КДБ. У них своя служба, яка слідкувала за радіочастотами, проходженням радіосигналу.
При чому наші передавачі працювали на “бігунок” так званий, бо “Свобода” теж думала: “А як же так, щоб мої передачі йшли нормально?” І вона міняла трохи частоту, щоб уходити: вліво-вправо. Те ж саме і тут з’явилося: ви бігаєте, і ми за вами бігаємо.
Володимир Ляшко
Далеко не всі радіоінженери, котрі працювали на “глушилках”, готові сьогодні поділитися спогадами.
Філіпченко ж, людина інтелігентна і освічена, розуміє так само, як і ми, що кожна епоха ставить людину у певні рамки морально-психологічних випробувань.
І добре, що “холодна війна” скінчилася. Інакше система радіоглушіння перетворилася б у ненаситного монстра, який би зжер усе радіомовлення, адже на придушення сигналу західних радіостанцій потрібно було потужностей вдвічі більше.
Система “глушилок” у Радянському Союзі досягла величезної кількості трьох тисяч передавачів різної потужності, на які витрачалося до 300 мільйонів карбованців.
Але і в ті роки багато радіолюбителів переробляли короткохвильові діапазони, налаштовуючись на хвилі 13, 16 та 19 метрів, яких на радянських приймачах не було, бо глушити на цих хвилях технічно було дуже важко з огляду на характер їх поширення довкола земної поверхні. Чи займаються радіоглушінням якісь країни сьогодні? Так, займаються.
Рімантас Плейкіс у книзі “Радіоцензура”, яка побачила світ у Вільнюсі у 2002-му році, пише, що нині інтенсивне глушіння ведуть Іран, Китай і Куба.
Так що тема ця жива. Глушіння й досі гуде в міжнародному радіоефірі.
Павло Вольвач
В Україні серпень. Жнива, павутина та мухи. Деякі з нудьги дохнуть на льоту. Таким є загальний настрій балачок про ситуацію в Батьківщині.
Тим не менше трапляються персонажі, які не дають мухам спати і самою присутністю своєю творять варіант передчуття громадянської війни.
Таким, на думку деяких спостережників, є письменник Савенко. В російській літературі його знають, як Лімонова. В Україні через російське псевдо та махровий нацболізм його ненавидить достатня кількість людей.
У мого колеги Андрія Охрімовича з персонажем цим усе наперекосяк. Тим не менше він знайшов у собі сили якось інакше, по-новому глянути на цю постать. А все через те, що прочитав останню лімонівську книжку.
Андрій Охрімович
З письменником Лімоновим у мене все вперекосяк. Починаючи з псевдо. Аналогія з мультиком про Чіполіно. Ієрархія овочів. Маєстатичний сеньйор помідор та сеньйор Лімон в ролі начальника таємної поліції. Чеполіно в цьому ряду щось на кшталт рядового члена харківського осередку Спілки “писателів”. Йому дістається найбільше. Як правило. Від життя взагалі, од спілчанського начальства зокрема та від сеньйора Лімонова безпосередньо.
Останній нещасному Чеполіно не ламав носа, не бив по геніталіях і навіть на “хєр” не послав. Просто наклав на українських “писателів” величезну купу та чкурнув до Москви, підвівши таким чином своєрідну риску під харківським періодом.
Щось подібного свого часу трапилось з Гоголем, Малевичем, Бурлюком, іншою непересічною публікою, бо великий письменник потребує великого даху, великих покровителів та ще більшої пригоди.
З пригодами в Україні “напряг”. Сауна з “блядями” в день народження Щербицького в авантюру не затягує. Маєстатична присутність самого сеньйора Помідора тільки поглиблює усепроникну банальщину. Червонорилієм та пудовим матом Батьківщина і без того сита по горло.
Є підозра, що і пострадянська Москва з її голубуватим бомондом сітуайєну Савенкові стала впоперек горла. Услід за Гоголем він завив “скучно жить на бєлам свєтє, гаспада” і од столичної сірості мотанув до Гамерики за кольорами та за тою ж таки пригодою.
Пригод, якщо вірити ліричному героєві роману “Ето я Едічка”, було там предостатньо та й з кольорами склалось якнайкраще.
Пізніше у Лєфортівській тюрмі хтось із підсадних стукачів демонстрував обізнаність з творчістю письменника. “Вот попадьошь в Бутирку, пріпомнят тєбє там чьорний хєр”.
Лімонов не злякався і, підтримуючи форму щоранковим трьохсотразовим “отжіманієм от пола”, продовжував керувати нацболами та рефлєксувати на тему “зсучівшихся чєкістов”.
Тюремні записки Савенка хаотичні, сповнені гніву, образи та кілометрових відступів у бік слабкої статі. Жінки найкращої фактури найкращому з письменників.
Комусь може здатися, що у тюремному компоті його останньої книги забагато сперми та ерекції. Мені так не здається. Я навіть тішусь тим, бо Савенко, попри те, що в мене з ним усе вперекосяк, є ідеальною антитезою нашому сонному та по самі вуха засмарканому псевдоінтелектуальному поспільству.
Павло Вольвач
“Моя дієта – м’ясо, жінки і війна” – приблизно так сказав в одному із інтерв’ю пан Лімонов.
Жінки, треба зазначити, своєрідні, ті, котрих за визначенням самого письменника, зараховують до категорії “стерв”. Ну, що ж, як мовиться, “сєрдцу нє прікажеш”.
У відомого галицького маляра Володимира Слєпчєнка зовсім інший ідеал жінки, а відтак, й трохи інше її сприйняття. Жінку митець уособлює з матір’ю, коханою, дружиною, а зрештою, й з Україною.
А отже, немає нічого дивного, що Володимир Слєпченко свою першу персональну виставку у Києві присвятив саме жінці або ж, за його власними словами, ”божественній красі”, тій красі, котра має порятувати світ, яка присутня щодня у житті художника.
Розповідає Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Виставка має назву “Тобі, коханій, тобі, єдиній” і присвячена дружині маляра Зені Слєпченко. А те, що відкриття виставки відбувається 23-го серпня, напередодні Дня Незалежності, має особливий сенс: пан Володимир завжди уявляє Україну жінкою.
Володимир Слєпченко
Я її більше ототожнював би з львів’янкою, не з киянкою. Хоча прикро, тому що, так би мовити, киянка, столиця – це має бути щось єдине. Проте приносять в Україну українство більше з Заходу, там все ж таки більше збереглося: і українська мова, і традиції, і все. І ця цнотливість, вона в характері України, як в цілісному образі.
Богдана Костюк
І, за словами маляра, жінка варта творчої наснаги митців.
Творчість Володимира Слєпченка добре знана в Європі, а сам митець у захопленні від Італії.
Володимир Слєпченко
Одна із самих любимих моїх виставок – це персональна виставка в Італії. Вона мені прийшла так легко, красиво, з успіхом. Я навіть там щось продав. Не так багато, як хотілося, але досить відомі люди, такі як Вісконті, досить таки відома людина, граф, меценат, придбав мою роботу. Цей настрій, дух, сприйняття твоєї творчості...
Коли я їхав до Італії, то боявся (це є “колиска мистецтва”, можна сказати) і думав, як сприймуть мене там? Вони сказали, що, мовляв, напевне ви академік, і було б непогано, якби ви нам викладали живопис, малюнок.
Богдана Костюк
Володимир Слєпченко має надію, що його київський вернісаж сподобається вибагливому українському глядачеві, який звик милуватися справжнім мистецтвом і справжньою красою, тією, що рятує світ.
Павло Вольвач
Культура держави визначається своїми талановитими особистостями, які роблять внесок у світову скарбницю мистецтва.
Одним з них був видатний український співак Анатолій Солов’яненко. Був, бо, на жаль, земний шлях митця урвався рівно п’ять років тому.
Але залишилася спадщина співака, його високе, унікальне мистецтво, яким захоплювалися на оперних і концертних сценах усього світу.
Пошановане ім’я Солов’яненка і на Батьківщині. Принаймні на перший погляд.
Втім, чи вміємо ми цінувати і берегти свій національний скарб по справжньому? Про це розмірковує моя колега Леся Олійник
Леся Олійник
Анатолія Солов’яненка поховали в 30-ти кілометрів від Києва, в мальовничому селищі Козині, де перестало битися його серце.
За кілька тижнів до кончини Анатолія Борисовича Пласідо Домінго, почувши українського співака, сказав, що голос такої краси є надзвичайно рідкісним.
8-го серпня 1999-го року Солов’яненко мав співати в Італії на знаменитій відкритій сцені “Арена ді Верона”. Були куплені вже квитки на літак для нього і для дружини Світлани. Згодом мали відбутися концерти у Вашингтоні спільно з Пласідо Домінго. Але приголомшила раптова звістка: помер Солов’яненко!
За два дні до цього мені пощастило бачити його на святкуванні Дня незалежності Росії. Анатолій Борисович розповідав про свої творчі плани, проте виглядав пригніченим.
Видатний український тенор був у блискучий вокальній та сценічній формі. Але останні роки він став чомусь непотрібним рідній Національній опері України, якій віддав понад 30 років свого творчого життя. Звідти його попросили піти. Не зважаючи на те, що голос і талант Солов’яненка був потрібен світовому мистецтву, не зважаючи на те, що приніс світову славу оперній Україні.
Колишній викладач Донецького політехнічного інституту, син шахтаря став лауреатом престижного конкурсу в Італії разом із знаменитим Маріо Дель Монако і одним з перших зазвучав у театрах “Ла Скала” і “Метрополітен-опера”.
На цих і театральних сценах Канади, Росії, Німеччини, Великої Британії, Австралії, Японії та багатьох інших Солов’яненко прожив життя своїх 18 оперних героїв.
Водночас він був неперевершеним майстром лірико-драматичного камерного співу і, звичайно ж, залюбленим у геніальну українську народну пісню. У цьому Анатолій Солов’яненко продовжував традиції Соломії Крушельницької, Оксани Петрусенко, Зої Гайдай, Івана Козловського, Бориса Гмирі.
“Сторінкою життя народу” називав він українську пісню. В той час, коли мистецтво вагантів, скальдів уже давно залишилося історією, неперервне, багатовікове її творення продовжується і нині.
Анатолій Солов’яненко був одним із зодчих сучасної оперної та пісенної культури України. Справжніми шедеврами стали його “Повій вітре, на Вкраїну”, “Чорнії брови, карії очі”, ”Ніч яка місячна”, “Там, де Ятрань круто в’ється”, “Дивлюсь я на небо” - пісні, яким він надав неповторного, властивого тільки Солов’яненку українського bel canto.
Павло Вольвач
Тут саме доречно буде сказати “шануймося” і нагадати, що в ефірі була “Віта Нова”. Слухайте нас за тиждень і ходіть здорові!
Говорить радіо “Свобода”!
