Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Прага, 25 червня 2005 року.
Ірина Халупа
Доброго вечора, шановні слухачі.
Тема сьогоднішньої програми: волосся. Оспівана дівоча коса, вилизані козацькі вуса, закручені за вуха екзотичні козацькі оселедці та попівські бороди.
Всі вони набрали міфічного статусу в нашій свідомості, бо, крім борід в священиків та, в деяких, елегантних вусів, коса та оселедець вступилися цивілізації та прогресу.
Закладена в косу символіка нині мало актуальна. Бо живемо в модерних часах, і жінкам легше доглядати коротке волосся. Проте не знаю жодного чоловіка, кому не подобається довге жіноче волосся.
А оселедець, де ж він нині? Єдиний оселедець, який доводиться зустріти, це оселедець на тарілці або в банці. А шкода, правда?
Мені пригадується 90-й рік, коли Україна відзначала 500-ліття козацтва. Тоді по Києву бігали новоспечені козаки. До канцелярії народного руху на музейному провулку прийшов один парубок, молодий, засмаглий, вдягнений в зношені старі джинси, вишиванку, а на голові – оселедець.
Який він був гарний! Як він мені тоді сподобався, той козацький оселедець. Але, на жаль, його оселедець і оселедець взагалі сьогодні – це лише історія.
“Найбільша краса – дівоча коса”, - стверджує народне прислів’я. На Гуцульщині перше заплетення дівочої коси відбувалося, коли дівчинці було 6 років.
Запрошували сахнівну, якусь близьку родичку, яка, заплітаючи косу, промовляла: “Як зв’язую все волосся на тобі, аби ся тримало з усіх 4 боків, так, аби ся в’язали до тебе з усіх боків парубки. Удівці, дідівські сини, той, котрий найстарший, парубки у краї. Котрий тебе узрить, аби ся за тобою умлівав, як риба за водою”.
Коса росла з дівкою. І косі, і дівці було присвячено чимало пісень. Гуцулки пишалися своїми косами, і самі їх хвалили. Як, наприклад, у наступній жартівливій гуцульській співаночці.
Дивуються мені люди, що я дівонькою, Плету горожу своєю косою. А я плету не горожу, Ані кілля не гачу, А за свою косу русу податку не плачу. Рости, косо, до пояса, Я буду чесати, Десь мій милий у цісаря, Я буду чекати.
Щоб виплекати красу коси, українські дівчата з давніх-давен дотримувалися суворих правил з догляду за своїм волоссям, ігнорування якими могло спричинити масу неприємностей. Докладніше про це, а також інші давні українські норми і традиції, пов’язані з волоссям, розповідає Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Здавна вважалося, що дитину до року стригти не можна. Після року пострижене волосся спалювати або закопували під плодючим деревом. Дітей стригли лише на молодий місяць, бо тоді волосся відростатиме так швидко, як і молодик.
Острижені пасма не можна було кидати під ноги, тому що болітиме голова, чи кидати на вітер, оскільки могли підібрати ворони собі на гніздо. А тоді казали: “Розуму не буде”.
Найчастіше пострижене волосся спалювали, щоб на ньому відьми не поробили злі чари. Хлопчиків підліткового віку стригли “під макітру”, а заводити чуба їм можна було лише з 15-16 річного віку. Під парубчака. Лише тоді хлопець мав право ходити на вечорниці і навіть женихатися. Загалом чуб вважався символом парубоцької доблесті та хвацькості.
А дівчата викохували косу. Нею всіляко пишалися, прикрашали зіллям, різними пахучими травами. Саме коса вважалася символом дівоцтва і незайманості.
До речі, в українських народних піснях часто зустрічається образ дівчини, яка ходить у тузі, розпустивши косу. У такий спосіб, як вважає етнограф Людмила Іванникова, натякалося на те, що дівчина втратила цноту, а отже її ніхто не візьме за дружину.
З косою могла ходити лише дівчина. Жінкам це суворо заборонялося. Обрізали косу під час весілля, це був цілий ритуал.
Спочатку волосся молодій розплітав старший брат. Ця прадавня традиція тягнеться, як вважають етнографи, з дохристиянських часів, коли шлюби укладалися між представниками одного роду.
Часи давно минули. Але елемент, коли саме брат розплітає косу, тобто символічно позбавляє дівоцтва, надовго залишився у весільному обряді. Косу під час весілля відрубували, як казали, до порогу.
У символіці поріг означає межу між минулим та майбутнім, між світом батьківської родини та світом сім’ї, куди йшла невістка після заміжжя. Відрубування коси означало відмову від усіх примх, які собі дозволяла дівчина у батька, і повне підпорядкування своєму чоловіку.
У багатьох місцевостях України косу під вінець просто розплітали, і жінка вже ніколи не мала права її заплітати. Волосся ховали під очіпок, і так треба було ходити все життя. Ця християнська традиція йде від послання апостола Павла, де написано, що неодружена дівчина немає іншої влади над собою, окрім Бога. Після заміжжя ця влада переходить до її чоловіка. І її, тобто владу чоловіка, символізує хустка.
Існує така традиція: під час весілля дівчина тричі знімає з себе хустку і топче її ногами. Потому востаннє і назавжди хустку молодій одягає або чоловік, або свекруха. Для одруженої жінки вважалося великим гріхом вийти на вулицю без хустки. В народі казали, що гріх світить косою проти сонечка.
Протягом дуже довгого часу це була святість, догма, яку ніхто не мав права порушити. Ірина Перешило для радіо “Свобода”, Київ.
Ірина Халупа
Так, як одруженій жінці вийти на вулицю без хустки вважалося гріхом, в багатьох суспільствах відсутність рослинності на чоловічому обличчі вважалося ознакою слабості.
Голене обличчя не завжди було в моді. Грецький філософ Діоген з Синопу, зустрівши чоловіка з голеним підборіддям, запитав його: “Чи не для того ти голився, щоб докорити природі в тому, що вона створила тебе не жінкою, а чоловіком?”
Волосся не лише прикрашає, воно й має свою суспільну, соціальну та політичну роль.
Зовнішність людини, зокрема її зачіска, залежить від особистих уподобань і суспільних впливів. В архаїчних і традиційних суспільствах одяг та зачіска людини були знаками її соціального статусу. І часом мали сакральне значення.
Натомість у сучасному демократичному суспільстві людина формує свою зовнішність на власний смак, враховуючи тенденції моди і, звичайно, свої можливості. Про історію ставлення українців до свого волосся розмірковує Віталій Пономарьов, який, до речі, носить непогану бороду.
Віталій Пономарьов
За припущенням деяких археологів, на українській землі чоловіки почали голити обличчя за трипільських часів, щоб в обрядах уподібнитися великій матері, засновниці роду.
Інші дослідники виводять походження оселедців індійських брамінів та українських козаків з культу арійського спасителя Гандхарви, поширеного колись у Подніпров’ї.
Частина істориків розглядають козацький оселедець, як запозичену через тюрків у давніх болгар ознакою знатного походження та сакрального зв’язку з небом.
Українська традиція змальовує козацьку зовнішність у вигляді козака Мамая з оселедцем та довгими вусами. Проте саме так виглядав 6-ма століттями раніше київський князь Святослав, який, за словами Візантійського мемуариста Лева Диякона, був безбородий, з густим дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся.
А вже від козацьких часів канонічно українським став вважатися неслов’янський тип краси. Тож під час Хмельниччини, за свідченням Літопису Самовидця, у містах з Магдебурзьким правом, навіть бурмістри і райці свої уряди покидали, бороди голили і до козацького війська йшли.
Так само знаковим було і стриження дівчини-покритки, яку називали стригою. І одрізання волосся відьми, що розглядалося як засіб позбавити її сили.
Оскільки ж Україна аж до кінця 18 ст. перебувала в річищі європейської латинізованої культури, не видається дивним, що латинською мовою “відьма” – зветься “стрига”.
У традиційному суспільстві, яким було суспільство радянське, ставлення до волосся виявлялося в архаїчній обрядовості, як от гоління голови солдатам та ув’язненим, переслідування вусів у солдатів-українців чи борід у студентів.
Сьогодні вже важко повірити, скільки енергії та коштів комуністична влада витратила на боротьбу з так званими буржуазними впливами. Від розплетеної дівочої коси до зачісок бітників та хіпі, намагаючись підігнати суспільство під свій сержантський ідеал.
Натомість у постіндустріальному демократичному суспільстві зовнішність людини поступово втрачає функцію ознаки соціального статусу і перетворюється на справу її особистого вибору. Звичайно ж під впливом виховання, освіти та навіть моди.
Відтак і волосся відновлює своє природне людське значення, вуса та борода як чоловіча ознака і довге розкішне волосся як основа жіночої краси, джерело її справді магічної сили. Віталій Пономарьов, радіо “Свобода”. Київ.
Ірина Халупа
Відколи існує людство, відтоді маємо факт існування волосся. Від певних корисних функцій воно відійшло у сферу естетики і було буйно оспіване у всіх народів, у тому числі і в українському.
Але слід визнати, що пишно закучерявлена і закосичена екзотика давно в минулому. Тож сучасникам залишається лише ностальгувати, згадуючи козацькі оселедці та опришківські пасма.
До речі, замилування українців до вусів висловлюється народними приповідками.
Вус балабанський, Чуприна черкеська, Не вважаймо Степана, Вже фортуна кепська
У кого чорний вусок, Тому рибки шматок, А в кого сива борода, Тому юшки шкода.
На старих портретах козаків та гетьманів лише Петро Конашевич Сагайдачний з бородою, а всі інші мають козацькі вуса. Ще в дитинстві мій колега Павло Вольвач хотів оселедця і мріяв про козацькі вуса.
Оселедця й досі у нього немає, як і немає вусів. Але натомість є буйна чуприна гарного хвилястого волосся. Отже, Павло Вольвач про сучасну неромантичну демократію фризур.
Павло Вольвач
Ще з дитинства, пам’ятається, мене пригнічував певний, а точніше повний стандарт, що панував в такому важливому атрибуті людського екстер’єру, як волосся.
Щодо кращої половини людства, не пам’ятаю, бо на жінок я тоді ще не дивився. Жалюгідні ж кіски ровесниць в рахунок не беруться. А от що стосується у чоловіків, то пейзажі голів, слід визнати, були явно невигадливі. Суцільні тобі канадки, бокси, напівбокси і вже зовсім, як вінець оригінальності, сяюча веселими блисками відполірована лисина.
А мені ж мріялося про оселедця як з ілюстрації художника Кібрика до гоголівського “Тараса Бульби”. А мені ж хотілося вусів, і не якихось там жиганських в ниточку чи франтувато підкручених кільцями, як у дореволюційних циркових атлетів, а козацьких, шевченківських, несамовито опущених вниз кінчиками.
Але володарів печальних українських вусів в ті роки майже якось не зустрічалося. Напевно тому, що той безневинний пучок волосся під носом міг відповідними серйозними людьми з відповідних серйозних органів потрактуватися так, що власнику і носа, і вусів печалі додало б ще більше.
Отже, вся ця волохата екзотика залишалася лише в художній та науково-історичній літературі, виданій до 72 року. В часи лисого, як коліно, першого секретаря ЦК КПУ Петра Юхимовича Шелеста.
Та ще до послуг був фольклор, густо нафарширований подібними етнорудиментами та атавізмами, де хтось підкручував чорного вуса, в надії, що на власника оного погляне дівчина руса, до сосни косами в’язалася якась Галя і навіть “білая гривонька” безгоспного коня добросовісно впліталася в щемливу мелодію.
А в реальному житті, особливо, коли під кінець 70-тих, навіть серед молоді остаточно спала мода на довге волосся, залишалися стандартні звичні краєвиди облич та зачісок, якщо хтось і випадав за загальноприйняті сантиметри, визначити його статус було не складно.
Це були люди специфічні: або музикант, або ПТУшник. Якщо ж до пишної шевелюри додавалася ще й рослинність на обличчі, тут і до бабці не ходи, перед вами художник або Карл Маркс.
Зрештою, була якась ієрархія в ті добрі часи, і вся ця позастатутна довговолосість і волохатість краще будь-якого аусвайса свідчила: людина живе неординарним внутрішнім життям.
А нині все змішалося в домі Облонських, і подібні типажі можуть запросто працювати банальними сантехніками, бухгалтерами чи торгувати пральними машинами на ринку. Зараз демократія, і старосвітські совкові чубчики, не враховуючи інтелігентських заклішин, трансформувалися в неймовірних форм зачіски, баки, кучері, косички і навіть у войовничо-блазенські ірокези.
Але все це продукт чужинецької цивілізації, а нам треба ближче до витоків, архетипів. І ось уже на маківках та під носами деякої частини населення, яка за сумісництвом чи в основний час працює патріотами, почали поступати автентичні оселедці і вкраїнські самовиті кінчиками вниз вуса.
Щоправда відтворити предковічний козацький дух виявилося завданням важчим, вірніше – непосильним. Тож все обмежилося фольклорністю та ряженістю, а вуса, чуби та оселедці разом з шароварами та куценькими лобами стали живописним додатком до первинних нерозвинених форм гротескного націоналізму.
Окрім журналістів і укладачів програм, не дають згаснути животрепетній темі волосся в українській культурі і деякі сучасні поети. Буйно кучеряві в 60-тих та добряче підоблізлі на межі ІІ тисячоліття.
По сторінках та обкладинках їхніх книжок продовжують почивати коні-гривані і купати в любистку коси коханих. Тема живе, але переважна більшість населення до неї навертають все ж не літературні екзерсиси, а повсякденне життя, яке ставить раз у раз складніші питання, спонукаючи громадян мовчки, але старанно чухати чуби і потилиці. Павло Вольвач для радіо “Свобода”.
Ірина Халупа
Що означає довге волосся? Чоловік народжується лисим, і часто-густо лисим помирає. Життя виявляється одним голінням та стриженням волосся. Отож, можна зрозуміти, чому цей процес дехто хотів би змінити, запустивши довге волосся.
Коса, чуб, кучері, волос. В українській мові означень волосся дуже багато. “Волосом” або ж “Велесом” звався колись український бог достатку або ж торгівлі та худоби. Його іменем в язичницьку давнину кияни клялися, укладаючи договір з греками чи іншими іноземцями.
Але, мабуть, найбільш оспіваною в українському побуті є дівоча коса. Ця коса – це не лише довге заплетене волосся, це символ, який багато чого промовляє. Таємниці дівочої коси розглянула в наступному матеріалі Надія Степула, читає Галина Мовчан.
Галина Мовчан
Дівоча коса з провіків шанувалася українцями, про неї складено безліч прекрасних пісень. Наприклад: “Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівча косу чеше”.
У пісні розповідається про те, що дівча пускає косу на воду, примовляючи: “Пливи, косо, тихо за водою, я ж попливу, косо, за тобою”. Далі вони припливають до зеленого лугу, де відбувається непростий діалог дівчини з козаком.
У весільних обрядових піснях косу згадували часто, навіть і тепер у численних селах співають пісню “Горіла сосна, палала”. Сюжет цієї пісні відтворює те дійство, яке чинилося з дівочою косою, коли дівчина йшла заміж.
Під сосною стояла дівчина, русую косу чесала, при цьому примовляючи: “Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете. Під білий вельон, під хустку...”
Вельон - це всім відома теперішня фата. Коси забирали під вельон, коли ж дівчині пов’язували на голову хустку, то це означало, що вона вже ніколи не піде з дівчатами, вона тепер заміжня.
У деяких селах під час весілля дівчині обрізали косу, таким чином всі мали знати, що вона заміжня. Відрослу потім косу жінка мала ховати під хустиною.
Ще донедавна дівчата в Україні волосся не обрізали, хіба у випадку, коли дівчина ставала покриткою. Здається, це було всього 100 років тому, та навіть у 20 ст., всередині його, по селах стрижки популярними не були. Вважалося, що пострижена дівчина зіпсована, нечесна, легкої поведінки.
Звичай стригти косу винятково заради краси прийшов в Україну разом з іншими нововведеннями відразу після Жовтневої соціалістичної революції. Комсомолки та комуністки вважали косу пережитком старого ладу.
Сьогодні було б смішно вважати, що дівоча коса – то перша ознака цнотливості й порядності. Не було б у перукарнях роботи. Але попри конкурси зачісок і розмаїті види стрижок, популярних в Україні, як у будь-де у світі, тут ще є багато дівчат з довгою косою.
Для них навіть у газеті “Голос України” оголошено конкурс під назвою “Ой не ріж косу”, є й пісня така “Ой не ріж косу, бо хорошая, не погань красу, дуже прошу я”, іноді вона звучить у якій-небудь радіопередачі.
Народна приказка стверджує, що коса – дівоча краса. А з іншого боку каже, що чим довший волос, тим коротший розум. Натяк не надто доброзичливий. Можливо довге волосся, заплетена з нього коса і справді виходять з моди, але ми не раз бачимо, як на 180 градусів повертаються голови чоловіків, коли повз них проходить жінка з розкішним волоссям.
Навіть жінки оглядаються, між іншим, заздрісно.
(звучить музика)
Ірина Халупа
Волосся відіграє велику роль в релігійних віруваннях. Серед євреїв та інших східних народів бороду вважали символом чоловічої сили.
Голили бороду лише в часи великого горя. Голена борода означала жалобу. Ортодоксальні євреї-чоловіки вирощують, плекають пейси, індуси-сікхи ніколи не стрижуть волосся на голові, свої довгі коси вони заховують під тюрбан.
Різні народи - різні традиції. Але попри те, всі ми розпочинаємо життя волохатими. Коли ми ще дозрівали в материнській утробі і мали всього 6 місяців, наші малесенькі тіла були покриті дрібненьким волоссям.
Це первісне волосся помаленьку випало, і вже при народженні залишаються одні брови і волоссячко на голові. А тоді розпочинається різна експериментація над волоссям. Заріст чоловічого обличчя - це не просто таке собі особисто подобається чи не подобається, за тим приховується політичне значення.
Присутність чи відсутність волосся на голові також має певне своє значення.
Візьмемо, як приклад, сусідню Росію. За останні 120 років лідери українського північно-східного сусіда то лисі, то волохаті. Коли 1881 року до влади прийшов цар Олександр ІІІ, розпочалося дивне чергування лисих та волохатих. Олександр був лисим, але не мав компенсуючу бороду.
Останній російський цар Микола ІІ мав повну чуприну та ще й панську бороду. На його місце прийшов блискуче лисий Ленін з борідкою, за ним слідував надзвичайно волохатий та вусатий Сталін. Сталінські вуса, до речі, були останніми вусами в Кремлі по сьогоднішній день.
Хрущов натомість був не лише лисим, він голив ті нещасні волосинки на обличчі. На його місце вибрали відносно волохатого Черненка. На ньому не встигло добре відрости волосся, як в Кремлі з’явися лисий Горбачов.
Розпався союз, закрахував комунізм, але чергування лисих та волохатих в Кремлі триває.
Борис Єльцин був вічно волохатим. За 10 років його панування, він мабуть не втратив жодної волосинки. Його густе волосся просто ставало білішим та білішим. Відійшов Борис в історію, але спершу вибрав собі наслідника, лисуватого Путіна.
Що все означає? Дідько його знає, але погодьтесь, цікаво. Правда?
Про вусатих більшовиків, лисих націонал-комуністів та політичне значення чоловічого заросту - в матеріалі волохатого і кучерявого Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Вуса і борода – це традиційна чоловіча прикраса. Таке твердження видається лише частково справедливим. По-перше, траплялися часи, коли правила благопристойності вимагали від чоловіка ретельного гоління. А по-друге, бувало, що рослинність на чоловічому обличчі ставала суто політичним символом.
На початку ХХ ст. одностайності у середовищі свідомих, чи як тоді нерідко казали, щирих українців, щодо носіння вусів та борід не було. І на початку визвольної революції 17-21 років у жодному з українських політичних таборів не домінувала одностайність з цього питання.
Проте вже на світлинах 19 року переважне число отаманів хизується більш-менш розкішними козацькими вусами, хоча сам Симон Петлюра загальній моді не піддався.
Значно одностайнішими втім виявилися більшовики України. Якщо в поколінні Скрипника, П’ятакова, Юрія Коцюбинського домінували бороди, то наступна генерація партійних вождів демонстративно носила вуса.
Мабуть, завбачливо вловивши тенденцію змін, Лазар Каганович змінив бороду на вуса і не прогадав, як інші бородані. Стандартно вусатий Постишев успішно поставив крапку на українізації бородатого Скрипника. На той час борідка вже видавалася приводом, аби зарахувати її носія до прихованих троцькістів, до націоналістів або меншовиків.
30-ті роки ознаменувалися в більшовицькому середовищі ще й модою голити голови. Так, як це робили маршал Тимошенко чи перший секретар ЦК КПБУ Хрущов. Нерідко паралелі із носінням коротких, майже гітлерівських вусиків.
У ІІ половині 40-х років завоювання частини Європи разом з переглядом голлівудських фільмів привели до знайомства комуністичного середовища із західною модою. І до кінця суто радянської моди щодо рослинності на чоловічих обличчях, в тому числі і на обличчях партійців.
З 60-х років довге волосся та не менш пишні бороди і вуса стали загальновідомими символами опозиційності серед молодих інтелектуалів. Найзапекліших довговолосих бороданів та вусанів навіть виключали з університетів та виганяли з роботи за вигляд, не сумісний з високим званням радянської людини.
А з початком перебудови козацькі вуса стали одним із знаків належності до когорти українських буржуазних націоналістів. А от чеховська борідка - до числа прихильників непорушної єдності з Росією.
Павло Мовчан та Лесь Танюк у цей час були чи не єдиними політиками, чиї бородаті обличчя розходилися з загальноприйнятими нормами.
Як століття почалося, так воно і закінчиться. Знову належність до українства не тягне за собою обов’язку мати вуса, бороду чи чисто голитися. Добре це чи погано, покаже майбутнє.
Сергій Грабовський для радіо “Свобода”, Київ.
Ірина Халупа
На цьому завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюся з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Слухайте радіо “Свобода”.
Прага, 25 червня 2005 року.
Ірина Халупа
Доброго вечора, шановні слухачі.
Тема сьогоднішньої програми: волосся. Оспівана дівоча коса, вилизані козацькі вуса, закручені за вуха екзотичні козацькі оселедці та попівські бороди.
Всі вони набрали міфічного статусу в нашій свідомості, бо, крім борід в священиків та, в деяких, елегантних вусів, коса та оселедець вступилися цивілізації та прогресу.
Закладена в косу символіка нині мало актуальна. Бо живемо в модерних часах, і жінкам легше доглядати коротке волосся. Проте не знаю жодного чоловіка, кому не подобається довге жіноче волосся.
А оселедець, де ж він нині? Єдиний оселедець, який доводиться зустріти, це оселедець на тарілці або в банці. А шкода, правда?
Мені пригадується 90-й рік, коли Україна відзначала 500-ліття козацтва. Тоді по Києву бігали новоспечені козаки. До канцелярії народного руху на музейному провулку прийшов один парубок, молодий, засмаглий, вдягнений в зношені старі джинси, вишиванку, а на голові – оселедець.
Який він був гарний! Як він мені тоді сподобався, той козацький оселедець. Але, на жаль, його оселедець і оселедець взагалі сьогодні – це лише історія.
“Найбільша краса – дівоча коса”, - стверджує народне прислів’я. На Гуцульщині перше заплетення дівочої коси відбувалося, коли дівчинці було 6 років.
Запрошували сахнівну, якусь близьку родичку, яка, заплітаючи косу, промовляла: “Як зв’язую все волосся на тобі, аби ся тримало з усіх 4 боків, так, аби ся в’язали до тебе з усіх боків парубки. Удівці, дідівські сини, той, котрий найстарший, парубки у краї. Котрий тебе узрить, аби ся за тобою умлівав, як риба за водою”.
Коса росла з дівкою. І косі, і дівці було присвячено чимало пісень. Гуцулки пишалися своїми косами, і самі їх хвалили. Як, наприклад, у наступній жартівливій гуцульській співаночці.
Дивуються мені люди, що я дівонькою, Плету горожу своєю косою. А я плету не горожу, Ані кілля не гачу, А за свою косу русу податку не плачу. Рости, косо, до пояса, Я буду чесати, Десь мій милий у цісаря, Я буду чекати.
Щоб виплекати красу коси, українські дівчата з давніх-давен дотримувалися суворих правил з догляду за своїм волоссям, ігнорування якими могло спричинити масу неприємностей. Докладніше про це, а також інші давні українські норми і традиції, пов’язані з волоссям, розповідає Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Здавна вважалося, що дитину до року стригти не можна. Після року пострижене волосся спалювати або закопували під плодючим деревом. Дітей стригли лише на молодий місяць, бо тоді волосся відростатиме так швидко, як і молодик.
Острижені пасма не можна було кидати під ноги, тому що болітиме голова, чи кидати на вітер, оскільки могли підібрати ворони собі на гніздо. А тоді казали: “Розуму не буде”.
Найчастіше пострижене волосся спалювали, щоб на ньому відьми не поробили злі чари. Хлопчиків підліткового віку стригли “під макітру”, а заводити чуба їм можна було лише з 15-16 річного віку. Під парубчака. Лише тоді хлопець мав право ходити на вечорниці і навіть женихатися. Загалом чуб вважався символом парубоцької доблесті та хвацькості.
А дівчата викохували косу. Нею всіляко пишалися, прикрашали зіллям, різними пахучими травами. Саме коса вважалася символом дівоцтва і незайманості.
До речі, в українських народних піснях часто зустрічається образ дівчини, яка ходить у тузі, розпустивши косу. У такий спосіб, як вважає етнограф Людмила Іванникова, натякалося на те, що дівчина втратила цноту, а отже її ніхто не візьме за дружину.
З косою могла ходити лише дівчина. Жінкам це суворо заборонялося. Обрізали косу під час весілля, це був цілий ритуал.
Спочатку волосся молодій розплітав старший брат. Ця прадавня традиція тягнеться, як вважають етнографи, з дохристиянських часів, коли шлюби укладалися між представниками одного роду.
Часи давно минули. Але елемент, коли саме брат розплітає косу, тобто символічно позбавляє дівоцтва, надовго залишився у весільному обряді. Косу під час весілля відрубували, як казали, до порогу.
У символіці поріг означає межу між минулим та майбутнім, між світом батьківської родини та світом сім’ї, куди йшла невістка після заміжжя. Відрубування коси означало відмову від усіх примх, які собі дозволяла дівчина у батька, і повне підпорядкування своєму чоловіку.
У багатьох місцевостях України косу під вінець просто розплітали, і жінка вже ніколи не мала права її заплітати. Волосся ховали під очіпок, і так треба було ходити все життя. Ця християнська традиція йде від послання апостола Павла, де написано, що неодружена дівчина немає іншої влади над собою, окрім Бога. Після заміжжя ця влада переходить до її чоловіка. І її, тобто владу чоловіка, символізує хустка.
Існує така традиція: під час весілля дівчина тричі знімає з себе хустку і топче її ногами. Потому востаннє і назавжди хустку молодій одягає або чоловік, або свекруха. Для одруженої жінки вважалося великим гріхом вийти на вулицю без хустки. В народі казали, що гріх світить косою проти сонечка.
Протягом дуже довгого часу це була святість, догма, яку ніхто не мав права порушити. Ірина Перешило для радіо “Свобода”, Київ.
Ірина Халупа
Так, як одруженій жінці вийти на вулицю без хустки вважалося гріхом, в багатьох суспільствах відсутність рослинності на чоловічому обличчі вважалося ознакою слабості.
Голене обличчя не завжди було в моді. Грецький філософ Діоген з Синопу, зустрівши чоловіка з голеним підборіддям, запитав його: “Чи не для того ти голився, щоб докорити природі в тому, що вона створила тебе не жінкою, а чоловіком?”
Волосся не лише прикрашає, воно й має свою суспільну, соціальну та політичну роль.
Зовнішність людини, зокрема її зачіска, залежить від особистих уподобань і суспільних впливів. В архаїчних і традиційних суспільствах одяг та зачіска людини були знаками її соціального статусу. І часом мали сакральне значення.
Натомість у сучасному демократичному суспільстві людина формує свою зовнішність на власний смак, враховуючи тенденції моди і, звичайно, свої можливості. Про історію ставлення українців до свого волосся розмірковує Віталій Пономарьов, який, до речі, носить непогану бороду.
Віталій Пономарьов
За припущенням деяких археологів, на українській землі чоловіки почали голити обличчя за трипільських часів, щоб в обрядах уподібнитися великій матері, засновниці роду.
Інші дослідники виводять походження оселедців індійських брамінів та українських козаків з культу арійського спасителя Гандхарви, поширеного колись у Подніпров’ї.
Частина істориків розглядають козацький оселедець, як запозичену через тюрків у давніх болгар ознакою знатного походження та сакрального зв’язку з небом.
Українська традиція змальовує козацьку зовнішність у вигляді козака Мамая з оселедцем та довгими вусами. Проте саме так виглядав 6-ма століттями раніше київський князь Святослав, який, за словами Візантійського мемуариста Лева Диякона, був безбородий, з густим дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся.
А вже від козацьких часів канонічно українським став вважатися неслов’янський тип краси. Тож під час Хмельниччини, за свідченням Літопису Самовидця, у містах з Магдебурзьким правом, навіть бурмістри і райці свої уряди покидали, бороди голили і до козацького війська йшли.
Так само знаковим було і стриження дівчини-покритки, яку називали стригою. І одрізання волосся відьми, що розглядалося як засіб позбавити її сили.
Оскільки ж Україна аж до кінця 18 ст. перебувала в річищі європейської латинізованої культури, не видається дивним, що латинською мовою “відьма” – зветься “стрига”.
У традиційному суспільстві, яким було суспільство радянське, ставлення до волосся виявлялося в архаїчній обрядовості, як от гоління голови солдатам та ув’язненим, переслідування вусів у солдатів-українців чи борід у студентів.
Сьогодні вже важко повірити, скільки енергії та коштів комуністична влада витратила на боротьбу з так званими буржуазними впливами. Від розплетеної дівочої коси до зачісок бітників та хіпі, намагаючись підігнати суспільство під свій сержантський ідеал.
Натомість у постіндустріальному демократичному суспільстві зовнішність людини поступово втрачає функцію ознаки соціального статусу і перетворюється на справу її особистого вибору. Звичайно ж під впливом виховання, освіти та навіть моди.
Відтак і волосся відновлює своє природне людське значення, вуса та борода як чоловіча ознака і довге розкішне волосся як основа жіночої краси, джерело її справді магічної сили. Віталій Пономарьов, радіо “Свобода”. Київ.
Ірина Халупа
Відколи існує людство, відтоді маємо факт існування волосся. Від певних корисних функцій воно відійшло у сферу естетики і було буйно оспіване у всіх народів, у тому числі і в українському.
Але слід визнати, що пишно закучерявлена і закосичена екзотика давно в минулому. Тож сучасникам залишається лише ностальгувати, згадуючи козацькі оселедці та опришківські пасма.
До речі, замилування українців до вусів висловлюється народними приповідками.
Вус балабанський, Чуприна черкеська, Не вважаймо Степана, Вже фортуна кепська
У кого чорний вусок, Тому рибки шматок, А в кого сива борода, Тому юшки шкода.
На старих портретах козаків та гетьманів лише Петро Конашевич Сагайдачний з бородою, а всі інші мають козацькі вуса. Ще в дитинстві мій колега Павло Вольвач хотів оселедця і мріяв про козацькі вуса.
Оселедця й досі у нього немає, як і немає вусів. Але натомість є буйна чуприна гарного хвилястого волосся. Отже, Павло Вольвач про сучасну неромантичну демократію фризур.
Павло Вольвач
Ще з дитинства, пам’ятається, мене пригнічував певний, а точніше повний стандарт, що панував в такому важливому атрибуті людського екстер’єру, як волосся.
Щодо кращої половини людства, не пам’ятаю, бо на жінок я тоді ще не дивився. Жалюгідні ж кіски ровесниць в рахунок не беруться. А от що стосується у чоловіків, то пейзажі голів, слід визнати, були явно невигадливі. Суцільні тобі канадки, бокси, напівбокси і вже зовсім, як вінець оригінальності, сяюча веселими блисками відполірована лисина.
А мені ж мріялося про оселедця як з ілюстрації художника Кібрика до гоголівського “Тараса Бульби”. А мені ж хотілося вусів, і не якихось там жиганських в ниточку чи франтувато підкручених кільцями, як у дореволюційних циркових атлетів, а козацьких, шевченківських, несамовито опущених вниз кінчиками.
Але володарів печальних українських вусів в ті роки майже якось не зустрічалося. Напевно тому, що той безневинний пучок волосся під носом міг відповідними серйозними людьми з відповідних серйозних органів потрактуватися так, що власнику і носа, і вусів печалі додало б ще більше.
Отже, вся ця волохата екзотика залишалася лише в художній та науково-історичній літературі, виданій до 72 року. В часи лисого, як коліно, першого секретаря ЦК КПУ Петра Юхимовича Шелеста.
Та ще до послуг був фольклор, густо нафарширований подібними етнорудиментами та атавізмами, де хтось підкручував чорного вуса, в надії, що на власника оного погляне дівчина руса, до сосни косами в’язалася якась Галя і навіть “білая гривонька” безгоспного коня добросовісно впліталася в щемливу мелодію.
А в реальному житті, особливо, коли під кінець 70-тих, навіть серед молоді остаточно спала мода на довге волосся, залишалися стандартні звичні краєвиди облич та зачісок, якщо хтось і випадав за загальноприйняті сантиметри, визначити його статус було не складно.
Це були люди специфічні: або музикант, або ПТУшник. Якщо ж до пишної шевелюри додавалася ще й рослинність на обличчі, тут і до бабці не ходи, перед вами художник або Карл Маркс.
Зрештою, була якась ієрархія в ті добрі часи, і вся ця позастатутна довговолосість і волохатість краще будь-якого аусвайса свідчила: людина живе неординарним внутрішнім життям.
А нині все змішалося в домі Облонських, і подібні типажі можуть запросто працювати банальними сантехніками, бухгалтерами чи торгувати пральними машинами на ринку. Зараз демократія, і старосвітські совкові чубчики, не враховуючи інтелігентських заклішин, трансформувалися в неймовірних форм зачіски, баки, кучері, косички і навіть у войовничо-блазенські ірокези.
Але все це продукт чужинецької цивілізації, а нам треба ближче до витоків, архетипів. І ось уже на маківках та під носами деякої частини населення, яка за сумісництвом чи в основний час працює патріотами, почали поступати автентичні оселедці і вкраїнські самовиті кінчиками вниз вуса.
Щоправда відтворити предковічний козацький дух виявилося завданням важчим, вірніше – непосильним. Тож все обмежилося фольклорністю та ряженістю, а вуса, чуби та оселедці разом з шароварами та куценькими лобами стали живописним додатком до первинних нерозвинених форм гротескного націоналізму.
Окрім журналістів і укладачів програм, не дають згаснути животрепетній темі волосся в українській культурі і деякі сучасні поети. Буйно кучеряві в 60-тих та добряче підоблізлі на межі ІІ тисячоліття.
По сторінках та обкладинках їхніх книжок продовжують почивати коні-гривані і купати в любистку коси коханих. Тема живе, але переважна більшість населення до неї навертають все ж не літературні екзерсиси, а повсякденне життя, яке ставить раз у раз складніші питання, спонукаючи громадян мовчки, але старанно чухати чуби і потилиці. Павло Вольвач для радіо “Свобода”.
Ірина Халупа
Що означає довге волосся? Чоловік народжується лисим, і часто-густо лисим помирає. Життя виявляється одним голінням та стриженням волосся. Отож, можна зрозуміти, чому цей процес дехто хотів би змінити, запустивши довге волосся.
Коса, чуб, кучері, волос. В українській мові означень волосся дуже багато. “Волосом” або ж “Велесом” звався колись український бог достатку або ж торгівлі та худоби. Його іменем в язичницьку давнину кияни клялися, укладаючи договір з греками чи іншими іноземцями.
Але, мабуть, найбільш оспіваною в українському побуті є дівоча коса. Ця коса – це не лише довге заплетене волосся, це символ, який багато чого промовляє. Таємниці дівочої коси розглянула в наступному матеріалі Надія Степула, читає Галина Мовчан.
Галина Мовчан
Дівоча коса з провіків шанувалася українцями, про неї складено безліч прекрасних пісень. Наприклад: “Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівча косу чеше”.
У пісні розповідається про те, що дівча пускає косу на воду, примовляючи: “Пливи, косо, тихо за водою, я ж попливу, косо, за тобою”. Далі вони припливають до зеленого лугу, де відбувається непростий діалог дівчини з козаком.
У весільних обрядових піснях косу згадували часто, навіть і тепер у численних селах співають пісню “Горіла сосна, палала”. Сюжет цієї пісні відтворює те дійство, яке чинилося з дівочою косою, коли дівчина йшла заміж.
Під сосною стояла дівчина, русую косу чесала, при цьому примовляючи: “Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете. Під білий вельон, під хустку...”
Вельон - це всім відома теперішня фата. Коси забирали під вельон, коли ж дівчині пов’язували на голову хустку, то це означало, що вона вже ніколи не піде з дівчатами, вона тепер заміжня.
У деяких селах під час весілля дівчині обрізали косу, таким чином всі мали знати, що вона заміжня. Відрослу потім косу жінка мала ховати під хустиною.
Ще донедавна дівчата в Україні волосся не обрізали, хіба у випадку, коли дівчина ставала покриткою. Здається, це було всього 100 років тому, та навіть у 20 ст., всередині його, по селах стрижки популярними не були. Вважалося, що пострижена дівчина зіпсована, нечесна, легкої поведінки.
Звичай стригти косу винятково заради краси прийшов в Україну разом з іншими нововведеннями відразу після Жовтневої соціалістичної революції. Комсомолки та комуністки вважали косу пережитком старого ладу.
Сьогодні було б смішно вважати, що дівоча коса – то перша ознака цнотливості й порядності. Не було б у перукарнях роботи. Але попри конкурси зачісок і розмаїті види стрижок, популярних в Україні, як у будь-де у світі, тут ще є багато дівчат з довгою косою.
Для них навіть у газеті “Голос України” оголошено конкурс під назвою “Ой не ріж косу”, є й пісня така “Ой не ріж косу, бо хорошая, не погань красу, дуже прошу я”, іноді вона звучить у якій-небудь радіопередачі.
Народна приказка стверджує, що коса – дівоча краса. А з іншого боку каже, що чим довший волос, тим коротший розум. Натяк не надто доброзичливий. Можливо довге волосся, заплетена з нього коса і справді виходять з моди, але ми не раз бачимо, як на 180 градусів повертаються голови чоловіків, коли повз них проходить жінка з розкішним волоссям.
Навіть жінки оглядаються, між іншим, заздрісно.
(звучить музика)
Ірина Халупа
Волосся відіграє велику роль в релігійних віруваннях. Серед євреїв та інших східних народів бороду вважали символом чоловічої сили.
Голили бороду лише в часи великого горя. Голена борода означала жалобу. Ортодоксальні євреї-чоловіки вирощують, плекають пейси, індуси-сікхи ніколи не стрижуть волосся на голові, свої довгі коси вони заховують під тюрбан.
Різні народи - різні традиції. Але попри те, всі ми розпочинаємо життя волохатими. Коли ми ще дозрівали в материнській утробі і мали всього 6 місяців, наші малесенькі тіла були покриті дрібненьким волоссям.
Це первісне волосся помаленьку випало, і вже при народженні залишаються одні брови і волоссячко на голові. А тоді розпочинається різна експериментація над волоссям. Заріст чоловічого обличчя - це не просто таке собі особисто подобається чи не подобається, за тим приховується політичне значення.
Присутність чи відсутність волосся на голові також має певне своє значення.
Візьмемо, як приклад, сусідню Росію. За останні 120 років лідери українського північно-східного сусіда то лисі, то волохаті. Коли 1881 року до влади прийшов цар Олександр ІІІ, розпочалося дивне чергування лисих та волохатих. Олександр був лисим, але не мав компенсуючу бороду.
Останній російський цар Микола ІІ мав повну чуприну та ще й панську бороду. На його місце прийшов блискуче лисий Ленін з борідкою, за ним слідував надзвичайно волохатий та вусатий Сталін. Сталінські вуса, до речі, були останніми вусами в Кремлі по сьогоднішній день.
Хрущов натомість був не лише лисим, він голив ті нещасні волосинки на обличчі. На його місце вибрали відносно волохатого Черненка. На ньому не встигло добре відрости волосся, як в Кремлі з’явися лисий Горбачов.
Розпався союз, закрахував комунізм, але чергування лисих та волохатих в Кремлі триває.
Борис Єльцин був вічно волохатим. За 10 років його панування, він мабуть не втратив жодної волосинки. Його густе волосся просто ставало білішим та білішим. Відійшов Борис в історію, але спершу вибрав собі наслідника, лисуватого Путіна.
Що все означає? Дідько його знає, але погодьтесь, цікаво. Правда?
Про вусатих більшовиків, лисих націонал-комуністів та політичне значення чоловічого заросту - в матеріалі волохатого і кучерявого Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
Вуса і борода – це традиційна чоловіча прикраса. Таке твердження видається лише частково справедливим. По-перше, траплялися часи, коли правила благопристойності вимагали від чоловіка ретельного гоління. А по-друге, бувало, що рослинність на чоловічому обличчі ставала суто політичним символом.
На початку ХХ ст. одностайності у середовищі свідомих, чи як тоді нерідко казали, щирих українців, щодо носіння вусів та борід не було. І на початку визвольної революції 17-21 років у жодному з українських політичних таборів не домінувала одностайність з цього питання.
Проте вже на світлинах 19 року переважне число отаманів хизується більш-менш розкішними козацькими вусами, хоча сам Симон Петлюра загальній моді не піддався.
Значно одностайнішими втім виявилися більшовики України. Якщо в поколінні Скрипника, П’ятакова, Юрія Коцюбинського домінували бороди, то наступна генерація партійних вождів демонстративно носила вуса.
Мабуть, завбачливо вловивши тенденцію змін, Лазар Каганович змінив бороду на вуса і не прогадав, як інші бородані. Стандартно вусатий Постишев успішно поставив крапку на українізації бородатого Скрипника. На той час борідка вже видавалася приводом, аби зарахувати її носія до прихованих троцькістів, до націоналістів або меншовиків.
30-ті роки ознаменувалися в більшовицькому середовищі ще й модою голити голови. Так, як це робили маршал Тимошенко чи перший секретар ЦК КПБУ Хрущов. Нерідко паралелі із носінням коротких, майже гітлерівських вусиків.
У ІІ половині 40-х років завоювання частини Європи разом з переглядом голлівудських фільмів привели до знайомства комуністичного середовища із західною модою. І до кінця суто радянської моди щодо рослинності на чоловічих обличчях, в тому числі і на обличчях партійців.
З 60-х років довге волосся та не менш пишні бороди і вуса стали загальновідомими символами опозиційності серед молодих інтелектуалів. Найзапекліших довговолосих бороданів та вусанів навіть виключали з університетів та виганяли з роботи за вигляд, не сумісний з високим званням радянської людини.
А з початком перебудови козацькі вуса стали одним із знаків належності до когорти українських буржуазних націоналістів. А от чеховська борідка - до числа прихильників непорушної єдності з Росією.
Павло Мовчан та Лесь Танюк у цей час були чи не єдиними політиками, чиї бородаті обличчя розходилися з загальноприйнятими нормами.
Як століття почалося, так воно і закінчиться. Знову належність до українства не тягне за собою обов’язку мати вуса, бороду чи чисто голитися. Добре це чи погано, покаже майбутнє.
Сергій Грабовський для радіо “Свобода”, Київ.
Ірина Халупа
На цьому завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”. Я, Ірина Халупа, прощаюся з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Слухайте радіо “Свобода”.
