(Рубрика «Точка зору»)
Кожному, хто стежить за розвитком подій навколо українського борщу, має бути зрозумілим: мова піде про давню національну страву України та нездоровий апетит на неї у Росії, яка впродовж віків абсорбує те, що їй не належить.
Вустами речниці МЗС Росії Марії Захарової Кремль уже не раз публічно звинувачував непокірну Україну: мовляв, уперте відстоювання свого права називатися історичною батьківщиною борщу є не чим іншим, як «екстремізмом» та «нацизмом».
Вигадавши для виправдання своєї агресії «нацизм» в Україні, путінський режим бомбардує та обстрілює ракетами українські міста. «Нацизм» їм ввижається у всьому: у дітях та їхніх ляльках, яких вони ховають заживо під завалами від ракетних обстрілів; в автівках, розчавлених Z-танками в екстазі полювання за цивільними; у піснях, які забороняють співати.
Запах «нацизму» після рішення ЮНЕСКО тепер висить для Кремля і над мискою прадавнього українського борщу.
Абсолютно ясно, що соціально-генетична пам'ять, національна ідентичність (а саме вони спонукали українців стати, нарешті, на захист такого яскравого елементу власної етнокультури, як борщ), не мають нічого спільного з нацизмом – ідеологією, що проповідує перевагу однієї раси над іншою, та ще й досягнуту тоталітарними методами.
Якщо ж росіянам посміли, нарешті, нагадати, що годі називати борщ в кулінарних книжках «російським», – це означає зовсім інше: лопнув терпець.
Саме зараз, коли РФ, як і нацистська Німеччина 1940-их, намагається методами терору й геноциду нав‘язати Україні «новий порядок», важливо зберегти не тільки в генетичній, а й задокументованій пам‘яті людства важливі елементи її національної ідентичності.
І саме таку пам‘ять гарантує резолюція ЮНЕСКО від 1 липня ц. р. про занесення українського борщу до реєстру нематеріальної спадщини світу, яка, до того ж, потребує захисту в умовах військової агресії РФ. Адже ж і національна кухня з її борщем є одним з таких елементів; по тому, як ми шануємо її, нас розпізнають як істинних українців. По всьому світу.
Але коли в США, скажімо, натикаємось у кулінарних книжках знову й знову на Russian borscht – це вже починає набивати оскому.
Історичний екскурс
Борщ, хоч і широко розповсюдився в Польщі, Румунії, Угорщині, Росії, Молдові, Білорусі, країнах Прибалтики на тісних історичних перехрестях, зафіксований на папері вперше саме в Києві, а не Москві – ополяченим німцем Мартіном Ґруневеґом в його мандрах з купецьким караваном зі Львова до Московії (див. «Записки о торговой поездке в Москву в 1584-1585 гг.», стор. 151 ).
Шлях каравану пролягав через Київ, який, як і Львів, належав тоді Речі Посполитій – у складі Русі, яку дехто ще й досі плутає з тодішнім Російським Царством, або Московією – європейською частиною нинішньої РФ.
Від киян Ґруневеґ почув про борщовий торг за околицею, де буцімто колись продавали борщ. А оскільки чудово володів мовою Русі (вивчивши її за 14 років проживання в «руском» (!), як читаємо в нього, Львові), зрозуміти тонкощі в розмовах не було проблеми, і він засумнівався (стор. 161): «...руские покупают борщ редко или никогда, потому что каждый готовит сам у себя дома, поскольку это их повседневная еда и питьё».
Історики ж стверджують, що на р. Борщівці росла борщівка – кисла на смак рослина, що годилася в їжу. Юшку з такою борщівкою буцімто й стали звати борщем. Та й самі навколишні монастирські хутори стали зватися в ранніх документах як не «земля по реке Борщовке», так «село Борщувка» (нинішній топонім – Борщагівка)...
А ось як розвиває свою версію «борщового торгу» (від літописного митного пункту Боричів) києвознавець Петро Сємілєтов (уривок з «Ереси о Киеве», К., 2015).
Закривши очі на той факт, що давній топонім «Борщівка/Борщагівка» має більше зв'язку з борщем, ніж московські харчевні, офіційна Росія (звісно ж, вустами п. Захарової на Телеграм-каналі) саркастично посміюється над Україною з її «современным киевским национализмом»: «…В путевых записках данцигского купца М. Груневега, 1584-1585 гг. его (борщ – авт.) назвали «блюдом русских жителей Киева». При цьому до етноніма «рускій» в її пості було безцеремонно додано зайву літеру «с». Ну що тут скажеш?!.. Яка держава – такі в неї і речники.
Змішування топонімів «Русь» та «Московія» завжди було для російської історичної науки традиційним, і на цьому виросли покоління. Якщо навіть попередники Ґруневеґа – Амброзіо Контаріні в своїй «Мандрівці в Персію» (1477), Матвій Меховський в своєму «Трактаті про дві Сарматії» (1517) чи Сигізмунд Герберштейн у своїй праці «Нотатки про Московію» (1549) – так же чітко розрізняли Московію і Русь (Русію). У Герберштейна, наприклад, читаємо про хана Батия, що він «... выжег и разграбил Владимир, Москву и добрую часть Руссии».
Якщо дочитати Ґруневеґа до кінця, на стор.116-й натрапляємо на коментар перекладача: «...Что касается этно-политико-религиозного термина «reussen», «reusen», то применительно к населению Речи Посполитой оно передаётся в переводе словом «руский» с одной буквой «с», дабы подчеркнуть отличие смысла современного слова «русский», обозначавшего в XVIII-XIX вв. «великоруса», а ныне приобретшего более широкое значение жителя Российской Федерации вне зависимости от национальности и религиозной принадлежности, от того значения, которое вкладывалось в него в эпоху Груневега...»
Як бачимо, цілком ясно сказано, причому всупереч імперському стереотипу російських істориків: Ґруневеґ мав на увазі «рускіх» (русинів) – корінних жителів Києва, заселеного ще й вірменами та євреями. Євреям борщ з часом так полюбився, що розвезли його скрізь, де осідали, включаючи й Кетскільські гори штату Нью-Йорк (Borscht Belt). Хоча не тільки там можна було скуштувати борщу в Штатах. Як видно із світлини нижче, з нагоди смерті Й. Сталіна в 1953 р. на вулицях м. Вашінгтона його пропонували на радощах безплатно.
Завважмо: у нотатках Ґруневеґа дуже багато моментів протиставлення «рускіх» московитам, що засвідчує існуючу вже тоді різницю між ними в культурі, побуті, мові й навіть порядках.
Скажімо, на стор. 148-й описується «руска» церква у Львові, яка здивує автора; такий олтар і стіну перед ним він пізніше побачить у греків та московитів.
На стор. 162 йдеться про побут «рускіх»: «Они топят бани почти каждый день подобно московитам, те постоянно моются безо всяких церемоний…» Однак, жодного слова – про борщ або хоча б гарячі щі серед московської зими. Адже саме щі були улюбленою стравою Івана Грозного (на час подорожі Ґруневеґа він помер), і саме щами, а не борщем годував пізніше свою армію полководець Олександр Суворов (1730-1800).
Значно пізніше, за часів Єлизавети Петрівни (1741-1762) її фаворит (і пізніше чоловік) Олексій Розумовський, що був з козацького роду Розумів на Чернігівщині, вводить борщ з пампушками до меню царського двору.
Розвезли по світу борщ, пампушки, вареники, галушки та гречаники і розжалувані Катериною ІІ козаки, царські політичні засланці, а також звільнене після реформи 1861 р. селянство, що ринуло на сибірські орні землі...
В Україні борщ набув усіх рис неповторності
Але саме в Україні борщ набрав того аромату, поживності й смаку, що роблять його унікальним. Більше того, він став стравою не тільки повсякдення, а й традиційно-ритуального вжитку, без нього важко уявити повну картину української ідентичності.
Так само важко уявити італійців без піцци, австрійців – без віденського шніцелю, японців – без суші, ірландців – без пастушого пирога, британців – без яєшні з беконом, росіян – без щів, іспанців – без супу ґаспачо... Ґаспачо, до слова, дуже популярний і в Португалії, але ніхто в цій країні досі не наважувався приписувати собі цей винахід кулінарів Севільї в сусідній Іспанії.
Так само, як і плов: він має історичну батьківщину – Персію (нинішній Іран); самезвідти, як і борщ з Русі/України, він розпочав свої мандри по кухнях арабів, греків, турків, узбеків, вірмен, таджиків, казахів, афганців та євреїв Середньої Азії...
Або взяти той же хамас/гамас (саме так звучить hummus в американській вимові – не хумус/гумус). Як і плов, у багатьох народів Близького Сходу він став національною стравою. Хоча перша задокументована згадка про нього стосується однієї країни – Єгипту ХІІІ ст. (правда, рецепт без тахіні, але ж і перший борщ був на борщівці та пшоні – не на буряковому квасі та капусті). А оскільки Єгипет вів жваву торгівлю з Грецією, то гамас через ці ворота потрапляє у великий світ. Однак, не так уже й мирно споживають це нутове пюре нині: «гамасову війну» в 2008 р. затіяв проти Ізраїлю Ліван, скажімо, хоча й безрезультатно.
Як бачимо, не одній Україні болить за її національну страву. Ось хоча б і в такому аспекті...
Борщ – різний як і сама Україна, але завжди борщ
Ні для кого не секрет, що кожен регіон України варить свої борщі по-своєму, а мало не кожна родина – за власним «бабусиним» рецептом. Та росіяни дозволяють собі саркастично підсміюватися над українцями: мовляв, ці «укри» не можуть навіть єдиного рецепту борщу назвати, а вихваляються, що прадавній борщ належить їхній кухні.
Хоча дива немає. Не тільки в українського борщу, а й у знаменитого італійського супу мінестроні, наприклад, не існує стандартного рецепту. Головне – щоб був він овочево-бобовим, в когось з рисом, в когось з макаронами, тертим сиром чи базиліковою пастою. Те саме можна сказати й про гострий суп чілі, популярний з давніх-давен у Штатах, а також овочеву тушенину з м‘ясом бізона. Страви, на яких Америка ставала на ноги, є невід'ємною часткою її буднів і свят.
Унаслідок масової інтеграції українського борщу в громадське харчування республік СРСР він надійно оселився в меню російського «общепіта», тоді як в Україні прижилися грузинський суп харчо, сибірські пельмені, татарські чебуреки, кавказький шашлик, узбецький плов...
Їх, завважмо, ніхто не називав «українськими» в перебігу злиття побутових культур народів СРСР. Та коли по війні «імперію зла» відвідали письменник Джон Стейнбек та фоторепортер Роберт Капа з США, саме на Київщині їх частували борщем, а не в Сталінграді.
Частували так, як тільки вміли гостинні українці в зруйнованих війною селах: тарілки з ложками зносили з усього села, грубо нарізали цибулю до борщу вприкуску, краяли житні паляниці... І все це – з гідністю трудівниці, яка знає ціну і хлібу, і борщу, і власним мозолям.
Це ще раз засвідчує істину: борщ убирає в себе, окрім мудрості віків та аромату приправ, добре знайомий усім нам сентимент – гордість за українку-куховарку. Вона з появою нових овочів на континенті вдосконалювала впродовж століть цю страву, а часто маючи під рукою не так і багато з тих овочів, зуміла зберегти його смак у пропорції, що відрізняє його від капусняка, квасоляної юшки, супу-буряківника і російських щів.
Тож важливо зберегти під високоточними ракетами РФ не тільки точну сімейну рецептуру для своїх нащадків, а й цей сентимент... Цю щасливу ауру єднання за столом за горщиком борщу. Якби ця аура не була нині під загрозою, то, можливо, ЮНЕСКО і не ухвалило б у екстремальному порядку резолюцію про борщ і його захист. Це, до слова, вже четверта за рахунком українська річ у тому реєстрі – після козацьких дум Дніпропетровщини, косівського розпису кераміки, орнаменту кримсько-татарського походження «орнек»...
Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
