Дніпро – Режим Сталіна репресував її діда й матір, режим Гітлера – примусово вивіз до Німеччини її саму, тоді 7-річну дівчинку. Людмила Кочержина з Дніпра пережила два роки Другої світової війни в неволі. Її життєва історія – одна з трьох десятків історій людей, жертв нацизму, які представили на виставці «Була висока трава» в Музеї Голокосту. Це розповіді про людей, які були в’язнями концтаборів, військовополоненими, пережили окупацію.
Майже 30 років Людмила Кочержина очолює дніпропетровське відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму, опікується людьми зі схожими на її долями. Радіо Свобода записало спогади жінки про пережите.
Вересень 1943-го у Дніпропетровську (нині – Дніпро) у пам’яті 84-річної Людмили Кочержиної закарбувався дуже чітко. Червона армія наступала, на лівому березі міста йшли бої. Маленька Міла з тіткою та братом були в заміському будинку на Ігрені. Німці підпалили хату, а їх, усіх трьох, забрали на вивезення.
Дощ, вітер, сутінки і міст
Дівчинкою вона запам’ятала холодний дощовий вечір і пішу колону, яку гнали мостом, розповідає жінка.
Оцей момент, коли я, змерзла 7-річна дівчинка, сподіваюсь, що ми потрапимо додому, там буде мама, я ляжу в ліжко, – і раптом виявляться, що ти йдеш в нікудиЛюдмила Кочержина
«Мені 7 років. І чомусь у вересні вже було холодно. Ми сподівалися, що втечемо з колони, бо думали, що колона піде через Центральний міст – наша міська квартира була якраз по дорозі. Сутеніло, і тьотя сподівалась на втечу. Але колону повернули на інший, Мерефо-Херсонський міст. Ми йшли по цьому мосту. Дощ, вітер… І тьотя Ангеліна сказала, що додому ми вже не потрапимо. З мосту було видно, що Нижньодніпровськ весь у вогні. Оцей момент – це те, що залишилось зі мною назавжди. Оцей момент, коли я, змерзла 7-річна дівчинка, сподіваюсь, що ми потрапимо додому, там буде мама, я ляжу в ліжко, – і раптом виявляться, що ти йдеш в нікуди. І я розплакалась», – розповіла Людмила Кочержина.
Трудові табори в Німеччині
Спершу, розказує Людмила Кочержина, вони потрапили до німецького трудового табору Гайльдорф поблизу Штутгарта. Жили в бараці. Тітка й брат, якому було 14 років, працювали на залізниці. На роботу їх водили під конвоєм – в робах з нашивками «Ost».
Міла разом з іншими дітьми перебувала в таборі.
«Нас в таборі було п’ятеро дітей, троє з яких були 7-річні, тобто школярі. Бігали по території. Знайшлась бабуся, яку також із родиною вивезли, і вона сnала нас навчати грамоти. Горох, буряк, кава з жолудів... Так, це було несмачно, але з голоду ніхто не помер. Там, де ми перебували, було багато яблунь. Конвоїри не забороняли збирати нам яблука», – згадує жінка.
Коли тітка Людмили захворіла, її перевили на легшу роботу – прибиральницею до іншого табору Швебиш-Халль. З собою вона забрала й дітей. Там утримувались полонені німці й бельгійці, умови були набагато кращими, згадує жінка. Ув’язнені вільно пересувались територією. Жили у великих кімнатах в будівлі на кшталт гуртожитку.
Німці кричать на нас, ображають, кидають камінняЛюдмила Кочержина
Пам’ятає жінка й ставлення місцевих жителів до остарбайтерів. Воно було різним, каже Людмила Кочержина.
«Було таке: йдемо, тьотя з візком – білизну везе на прання, а німці, як зараз пам’ятаю, – у шкіряних шортах – кричать на нас, ображають, кидають каміння. Але не можна по одній людині судити про всю націю. Інший приклад: через дорогу від табору був двоповерховий будиночок, де жила німецька сім’я. Їхня дівчинка – я з нею спілкувалась – запросила мене на свій день народження. І навіть мені ще якийсь і подаруночок дали», – сказала жінка.
Повернення додому, спогад про діда, арешт мами
Звільнили ув’язнених, каже Людмила Кочержина, у квітні 1945 року війська союзників. У вересні вона з братом і тіткою поверталися додому. У поїзді зустріли знайому, яка розповіла, що маму Кочержиної посадили.
Що таке «посадили», каже жінка, вона знала змалечку. 1938-го року за доносом недоброзичливця був репресований її дід, юрист одного з промислових підприємств міста.
«Це слово – «посадили – весь час звучало в сім’ї. 38-го року розстріляли мого дідуся по мамі, якого я не пам’ятаю, Коваленка Якова Васильовича. Дід був проти царизму, за що й сидів у казематі до революції, але він був і націоналістом – розмовляв українською мовою. Але до якоїсь певної організації не належав. Його репресували за доносом. Називалось і прізвище цього чекіста – від бував у родині – Андріянов. В березні його арештували, а в квітні, як показала потім довідка про реабілітацію, він був розстріляний. Прийшов Андріянов в дім і бабуся питає його: «Миколо Харламовичу, ну ви ж в органах, що ж з Яковом Васильовичем?». А той: «Ха-ха-ха, може, його вже й живого нема». І бабусю розбив параліч. Але ніколи не прибирався з видного місця портрет дідуся і не приховувалось, що його, безвинного, розстріляли», – розказала жінка.
Я повернулась, і що мене чекало? Батько – в фільтраційних таборах, мама – на КолиміЛюдмила Кочержина
Серафима, мама Людмили Кочержиної, могла повторити долю свого батька. Після повернення радянської влади її заарештували за неблагонадійність і засудили до 6 років позбавлення волі.
«Не можу передати свій стан: я не заплакала, я не заридала, все всередині мене обірвалося й залишилась порожнеча. Я в свої 9 років розуміла: якщо посадили, то вона помре, значить, я її ніколи не побачу. Я повернулась, і що мене чекало? Батько – в фільтраційних таборах, бо він був військовополоненим, мама – на Колимі, в Магадані. Стаття 58 – політична, 6 років. Будинок наш згорів, квартира в місті – також», – розповіла Людмила Кочержина.
Неймовірне диво і голодне післявоєння
Далі, каже вона, трапилось неймовірне для сталінських часів. Друга її тітка Лідія найняла адвоката, той подав касацію до Верховного суду СРСР і через два роки після арешту її маму звільнили.
«У той час не було поняття – реабілітована. Довідка досі є: «Звільнена рішенням Верховного Суду СРСР за припиненням справи». Ця довідка не давала мамі можливості працевлаштуватись. А це був голод, 1947 рік. Тато повернувся – відкрита форма туберкульозу, спить сидячки. Знімаємо кімнату – 6 квадратів у підвалі. Справді, так було: по кілька днів у мене не бувало крихти в роті…» – каже жінка.
«Берегти пам'ять – щоб не повторити»
Останні 30 років Людмила Кочержина очолює дніпропетровське відділення Української спілки в’язнів – жертв нацизму, опікується людьми зі схожими на її долями, збирає їхні історії.
Після сталінських таборів більше Алла не танцювала: ноги були відморожені. І таких історій дуже багатоЛюдмила Кочержина
«Недавно померла наша колега Алла Рокитянська. Була вивезена до Німеччини зі Смоленська разом з батьком, артистом. Вернулась. Зразу після повернення працювала в ансамблі пісні й танцю. Але і її, і її батька відправили на лісоповал – дали по 25 років. Після сталінських таборів більше Алла не танцювала: ноги були відморожені. І таких історій дуже багато», – розповіла вона.
«Пам’ятати – це не значить весь час переживати, прокручувати страшні події у пам’яті, бо так можна зациклитись. У нашого покоління не було легких доль, не було сонячних доріг. Треба просто берегти цю пам'ять – щоб не повторити», – додає жінка..
Дивлячись на переселенців, я знову згадую своє дитинство і цей страх – все, немає даху над головоюЛюдмила Кочержина
Страх втратити дах над головою, зазначає, з нею назавжди. Це почуття загострилось після початку війни на Донбасі, розказує жінка. Зараз її громадська організація допомагає переселенцям – літнім людям, які пережили Другу світову.
«Цих людей уже двічі обпалила війна. У нас була група – 50 людей, якими ми за підтримки німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє», надавали суттєву допомогу. Проєкт тривав лише рік, але й далі ми цих людей не полишили. Досі опікуємося ними, запрошуємо на зустрічі, спілкуємося. Дивлячись на цих людей, я знову згадую своє дитинство і цей страх – все, немає даху над головою», – каже жінка.
Читайте ще:
Розвінчати міф про «безхребетного» селянина: перший в Україні Музей спротиву Голодомору
Війна і мистецтво. У театрі Дніпра вперше поставили сучасну виставу про патріотизм
