Севастополь – Дев’ятого травня виповнилося 20 років від дня загибелі на Закавказзі севастопольського правозахисника Миколи Кічмара. Пам’ять земляка сьогодні вшановували у Севастополі. У місцевому храмі Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ пройшли поминальне богослужіння і панахида за душею загиблого правозахисника і миротворця.
Микола Кічмар був православною людиною, але тоді, на рубежі 1980-90-х років, коли греко-католицька церква тільки відроджувалася, він дуже допомагав севастопольським греко-католикам, розповідає отець Микола Квич. Потім і віряни відгукувалися на його прохання – збирали продукти, ліки, одяг, дитячі іграшки і солодощі, які він не один раз відвозив до Закавказзя, де вирувала війна.
У Севастополі Микола Кічмар був досить відомою людиною, активістом низки українських і правозахисних організацій, делегатом установчого з’їзду Народного руху України. Простий робітник із одного з напіввійськових севастопольських заводів, виходець із вінницького села, він вражав співрозмовників інтелігентністю, начитаністю і високим рівнем інтелекту, розповідає голова Севастопольського осередку Союзу Українок Богдана Процак.
Вона пригадує, як Микола Кічмар збирав і відправляв медикаменти пораненим під час штурму радянськими військами телецентру у Вільнюсі, надсилав телеграми генсеку Михайлові Горбачову з вимогою надання незалежності республікам Балтії, збирав підписи під закликами припинити насилля на Кавказі, допомагав дітям біженців із Закавказьких республік.
У 1990 році він увійшов до міжнародної правозахисної групи, члени якої під егідою ОБСЄ виїжджали до районів вірменсько-азербайджанських сутичок, де як миротворці всіляко допомагали місцевому населенню, що страждало від війни. Микола Кічмар був одним із 42 міжнародних спостерігачів, який був присутній під час референдуму про незалежність Нагірного Карабаху.
Похований у Пантеоні національних героїв Вірменії
Під час останньої поїздки на Закавказзя, проходячи через Лачинський коридор, 9 травня 1992 року автобус із групою міжнародних спостерігачів потрапив під обстріл. Кічмар отримав важке осколкове поранення і того ж дня помер у Єреванському військовому шпиталі. За словами його друзів, попросив, щоб його поховали серед Кавказьких гір. На його могилі на «Алеї федаїнів» у Єреванському Пантеоні «Єраблур» – камінь з вибитим зображенням калини і надпис «Микола з України», розповідає Богдана Процак, яка тривалий час листувалася з представниками вірменських жіночих організацій.
У Севастополі, розповідаючи про свої поїздки, Микола Кічмар завжди застерігав земляків від повторення кривавого досвіду Закавказзя, говорив про необхідність діалогу різних етнічних груп і поваги до потреб меншин.
Пам’ять про добру і щиру людину Миколу Кічмара і досі бережуть у Севастополі. Проте його ім’я мало відоме сучасним українським правозахисникам. Вперше цього року у заходах зі вшанування пам’яті героя Вірменії не взяли представники вірменської громади міста. Друзі загиблого правозахисника припускають політичне підґрунтя: Микола Кічмар був рухівцем, а нинішні вірменські національно-культурні організації півострова орієнтуються на Партію регіонів.
Микола Кічмар був православною людиною, але тоді, на рубежі 1980-90-х років, коли греко-католицька церква тільки відроджувалася, він дуже допомагав севастопольським греко-католикам, розповідає отець Микола Квич. Потім і віряни відгукувалися на його прохання – збирали продукти, ліки, одяг, дитячі іграшки і солодощі, які він не один раз відвозив до Закавказзя, де вирувала війна.
У Севастополі Микола Кічмар був досить відомою людиною, активістом низки українських і правозахисних організацій, делегатом установчого з’їзду Народного руху України. Простий робітник із одного з напіввійськових севастопольських заводів, виходець із вінницького села, він вражав співрозмовників інтелігентністю, начитаністю і високим рівнем інтелекту, розповідає голова Севастопольського осередку Союзу Українок Богдана Процак.
Вона пригадує, як Микола Кічмар збирав і відправляв медикаменти пораненим під час штурму радянськими військами телецентру у Вільнюсі, надсилав телеграми генсеку Михайлові Горбачову з вимогою надання незалежності республікам Балтії, збирав підписи під закликами припинити насилля на Кавказі, допомагав дітям біженців із Закавказьких республік.
У 1990 році він увійшов до міжнародної правозахисної групи, члени якої під егідою ОБСЄ виїжджали до районів вірменсько-азербайджанських сутичок, де як миротворці всіляко допомагали місцевому населенню, що страждало від війни. Микола Кічмар був одним із 42 міжнародних спостерігачів, який був присутній під час референдуму про незалежність Нагірного Карабаху.
Похований у Пантеоні національних героїв Вірменії
Під час останньої поїздки на Закавказзя, проходячи через Лачинський коридор, 9 травня 1992 року автобус із групою міжнародних спостерігачів потрапив під обстріл. Кічмар отримав важке осколкове поранення і того ж дня помер у Єреванському військовому шпиталі. За словами його друзів, попросив, щоб його поховали серед Кавказьких гір. На його могилі на «Алеї федаїнів» у Єреванському Пантеоні «Єраблур» – камінь з вибитим зображенням калини і надпис «Микола з України», розповідає Богдана Процак, яка тривалий час листувалася з представниками вірменських жіночих організацій.
У Севастополі, розповідаючи про свої поїздки, Микола Кічмар завжди застерігав земляків від повторення кривавого досвіду Закавказзя, говорив про необхідність діалогу різних етнічних груп і поваги до потреб меншин.
Пам’ять про добру і щиру людину Миколу Кічмара і досі бережуть у Севастополі. Проте його ім’я мало відоме сучасним українським правозахисникам. Вперше цього року у заходах зі вшанування пам’яті героя Вірменії не взяли представники вірменської громади міста. Друзі загиблого правозахисника припускають політичне підґрунтя: Микола Кічмар був рухівцем, а нинішні вірменські національно-культурні організації півострова орієнтуються на Партію регіонів.
