– Як би Ви себе назвали зараз для української аудиторії? Ви письменниця чи науковець?
– Я, насамперед, сказала б, що я письменниця. Я вже більше не викладаю.
– І надрукували Ви вже принаймні 5 книг, чи не так?
– Я видала чотири книги і зараз пишу п’яту.
– Яка з тих книг Ваша улюблена? Хоча я впевнений, що це важке запитання для автора…
– Це важко. Вони як мої діти. Важко сказати, що я люблю оцю, але не дуже люблю іншу. Звичайно, що я люблю книгу «Коротка історія тракторів українською» (A Short History of Tractors in Ukrainian), бо, частково, це історія моєї сім’ї, і це також книга, яка принесла мені славу й успіх. Але я також дуже люблю мою другу книгу «Два фургони» (Two Caravans) про трудових мігрантів, яка набагато складніша. І це книга, яка через її тему здобула мені міжнародне визнання. Моя остання книга і, звичайно, що останні завжди подобаються, – про світову банківську кризу. Я виявила для себе, що ця тема надзвичайно цікава. Отже, одна з чудових переваг письменника полягає у тому, що можна не зупинятися на одній темі. Можна писати про одне, а потім перейти до чогось зовсім іншого. Це чудове відчуття свободи.
– Тим часом щодо Вашої першої книги «Коротка історія тракторів…» повідомляється, що буде її нова версія…
– О, йдеться про «Коротшу історію тракторів українською з наручниками» (A Shorter History of Tractors in Ukrainian with Handcuffs). Але це жарт. Мій видавець попросив мене таке зробити. Ця книга є лише в електронному вигляді. Мій видавець просто хотів скористатися цим як маркетингом для нової версії книги в м’якій обкладинці, яку вони видають. Отже, там взяті деякі персонажі з «Короткої історія тракторів українською», і потім ми дізнаємося, що з ними відбувається згодом. Але насправді це не про те, а про англійську та світову літературу сьогоднішнього дня.
– Ваша перша книга, про яку ми зараз ведемо мову, була найбільш українською з усіх написаних вами досі. Вона привабила чимало уваги з боку української аудиторії в Британії і також в Україні. Власне, в Україні книга мала досить цікаву й складну історію. Її довго не перекладали на українську, наприклад.
Найгірша рецензія була від письменника Андрія Куркова. Він після того просив вибачення
– А чи змогли би Ви поставити себе на місце критиків і подивитися на те, що це була книга англійською мовою, написана й опублікована у Британії, і саме з цієї книги чимало англомовних читачів складали собі уявлення про Україну і про те, хто такі українці? Чи Ви хоча б частково розумієте тих, хто вважає Вашу книгу портретом країни, народу?
У книзі немає повністю негативних героїв. Кожен з героїв по своєму абсурдний
– Але найголовніше, що ця книга смішна, й англомовні читачі саме так її сприйняли й полюбили як дуже смішну книгу. В одному з інтерв’ю, для американського журналу Time, Ви сказали, що Ваш гумор східноєвропейський. Що це означає?
Одна з рис, яка мені подобається у британцях – це те, що вони чудово вміють висміювати себе
– Це можна назвати рисою національного характеру, і тут, ймовірно, зупинитися на тому, що народи справді відрізняються. Звичайно, що на особистому рівні є погані й добрі люди в будь-якій країні, але все ж є таке явище, як національна тотожність, до якого не можна доторкнутися, яке іноді важко чітко окреслити, воно змінюється. Що національна тотожність означає для Вас – людини, яка народилася в Німеччині, виростала у Британії…
– А батьки мої українці… Це не дає мені відчуття, що я українка. Я відчуваю, що Україна – це країна з мого дитинства. Це країна моїх спогадів, країна моїх батьків, з розповідями про яку я зростала. Отже, це важлива частина того, хто я є. Але як доросла людина я повністю британка.
– А в одній зі своїх майже політичних статей у британській газеті Independent Ви також написали, що вважаєте себе європейкою.
Дуже вірю в концепцію Європи. І я б дуже хотіла, щоб Україна була частиною тієї більшої Європи
– Яке, на Вашу думку, місце патріотизму, гордості за своє коріння? Чи це існує у сучасній Європі, в сучасному світі?
– Я не знаю. Я погоджуюся з думкою, не пам’ятаю, хто її висловив, про те, що «патріотизм – це останнє виправдання для негідників». Люди можуть наголошувати на тому, що приносить їм щастя, чим вони гордяться, що їм добре вдається, пишатися своїм умінням і талантами. Але просто стверджувати: «моя країна – найвеличніша у світі», – я вважаю, що це прояв браку впевненості у собі і в своїх силах. Набагато краще сказати: «Моя країна має переваги й недоліки, а ось цього ми намагаємося досягти». Це більш людяно. Я вважаю, що як особистість і як письменниця я завжди більше зацікавлена у тому, що у нас спільного, незалежно від національних чи політичних бар’єрів. Я завжди більше зацікавлена у тому, що об’єднує людей, радше ніж у тому, що розділяє людей. Назагал патріотизмом і націоналізмом часто користуються політики, щоб ділити людей.
– А як щодо національної культури?
– А хіба культура національна? Культура – це просто культура, хіба ні? Я не знаю.
– Чи стежите Ви за тим, що відбувається в Україні? Що Вам видається цікавим?
Я розумію розмовну українську на базовому рівні, але недостатньо, щоб читати й належним чином оцінювати українських письменників
– Коли Ви формувалися як автор, хто для Вас був найкращим зразком. Ким Ви хотіли бути? Ви згадали Гоголя…
– Я дуже велика шанувальниця Гоголя. Але коли я починала писати, то в Британії піднімалася хвиля зацікавлення письменниками «другого покоління» – батьки яких приїхали з інших країн. Була Зейді Сміт (з книгою White Teeth), яка створила велетенську багатокультурну панораму. Була Андреа Ліві, батьки якої походять з Карибських островів. Її оповіді були такі зворушливі. Моніка Алі, батьки якої походять із Бангладеш, яка також писала про свою громаду. І я собі подумала: «Oсь, ніхто не написав книги про українців. Може б, я це зробила?» Отже, йшлося не лише про українськість, а про те, що була певна відкритість британської аудиторії до голосів ззовні. Я думаю, що саме це мене заохотило.
– І зараз я знаю, що Ви працюєте далі і, якщо я не помиляюся, Ви почали новий роман. Про що він?
– Дії роману, який я пишу зараз, відбуваються повністю в Англії, частково у 19-му сторіччі і частково у сьогоденні. Твір – про долю сиріт. Це сюжет, який мені майже подарований, бо у Шеффілді, де я живу на півночі Англії, неподалік у місцевості Пік-Дістрікт, де я ходжу на прогулянки, є кілька старих фабрик із 19-го сторіччя. Краєвиди й природа там чудові, але фабрики завжди навіювали зловісне відчуття. А коли я приїжджаю до Лондона, то прибуваю на станцію Сент-Панкрас. Одного разу я виявила, що там неподалік є стара лікарня, в якій колись був сиротинець і старий цвинтар. Дітей з того сиротинця до приблизно 1800 року продавали власникам фабрик у Дербішир. Їх перевозили баржами й залізницею і брали для роботи на тих фабриках. Тут зійшлися ніби дві частини мого життя: Лондон і Дербішир. Я вирішила, що це моя тема. Твір відрізняється від того, що я писала досі, бо часткова це історична оповідь, і мій редактор наголосив, що в такій книзі буде мало нагод для гумору… І жодних зв’язків з Україною. Тому я прошу вибачення у своїх українських читачів, а також в австралійських, німецьких читачів, італійських читачів, французьких… наступна книга, я боюся, дуже англійська.
– І моє останнє запитання. Ви, очевидно, досягли чимало як письменниця. Чи це саме те, про що ви мріяли, коли починали? Усі ваші мрії здійснилися?
Є чисте задоволення – бачити свої слова на папері, відчувати радість від творіння
– Як Ви собі уявляєте свого читача? Де він? Це людина, яка зацікавлена Британією, Європою, Східною Європою?
– Поза Англією мої книги найбільш популярні в Німеччині. До певної міри це тому, що Німеччина – в серці Європи, на перетині усіх цих залізниць і шляхів. Німеччина – країна, яка дивиться на захід і на схід, і я вважаю, що через це німецькі читачі дуже зацікавлені у тому, що я пишу. Але я не певна, чи я думаю про своїх читачів. Коли я пишу, я думаю про своїх героїв.