«Всі знають, що Путін напав на Україну, а мені хотілося розповісти про людей» – режисер «Маріуполісу»

Мантас Кведаравічюс став кінорежисером майже випадково. «Я писав роботу в Оксфорді, потім в Кембриджі – про насильство, зникнення, тортури. І в 2006 році поїхав до Чечні, щоб працювати над цим дослідженням», – розповідав він мені на Берлінському кінофестивалі 2011 року після прем'єри документальної стрічки «Барзах». Фільм про кадирівську Чечню Мантас Кведаравічюс таємно знімав три роки. А уже цього року на «Берлінале» показали його другий документальний фільм «Маріуполіс» про події в Україні.

«Барзах» – це територія між життям і смертю, межа двох світів. Фільм – про долі людей, яких, без висунення звинувачень, затримують, кидають в підпільні в'язниці, по-звірячому катують. «Грозний відбудований, люди отримують пенсії, створений бюрократичний апарат, але при цьому усюди живе страх, і існує історична пам'ять людей, які пережили дві війни. І ось ці дві частини не сходяться, і від цієї розбіжності виникає «чорна діра», і таке психологічне середовище майже нестерпне», – говорив режисер.

Тепер Мантас Кведаравічюс живе в Афінах, працює над ігровою картиною, а ми знову зустрілися на Берлінському кінофестивалі, де показали його другий документальний фільм «Маріуполіс».

25 січня 2015 року Маріуполь зазнав сильного обстрілу з боку проросійських сил. У мікрорайоні «Східний» загинула 31 особа і 117 отримали поранення. Кадри цього та інших обстрілів є в «Маріуполісі», однак це фільм не про бойові дії, не про героїв і жертв війни. «Всі і так знають, що Путін напав на Україну, – каже Мантас Кведаравічюс, – а мені хотілося розповісти про людей, яких я зустрів в Маріуполі».

Старий чоботар сперечається з клієнткою про релігію і атеїзм, тележурналіст Альбіна готує репортаж, рибалку судять за те, що користувався забороненою сіткою, в клубі відбуваються репетиції концерту... Найдивніше, що місто, яке розташоване на лінії фронту, готується до святкування 9 травня, і єдиний політичний спір, який режисер включив у свою картину, відбувається на головній площі Маріуполя: крикливі любителі георгіївських стрічок ображають тих, хто вирішив прикріпити до одягу український символ перемоги – червоний мак.

– Після того, як вийшов «Барзах», Ви бували в Чечні? Напевно, небезпечно Вам туди їздити...

– Я туди не їздив і навіть не тягне. Але це не страх, а щось інше. Не думаю, що там небезпечно для мого життя, але останнього разу було дуже неприємно. І те, що зараз там, теж неприємно.

– Слідкуєте за новинами з Чечні? Знаєте, як зміцнюється влада Кадирова?

– Звичайно, і такими способами! Все переходить на інший рівень ідеології. Це страшно. Мені цікаві ідеологічні механізми, як він змішує насильство з владою, яким способом всі ці речі працюють над людиною, як весь фундамент побудований на тортурах і страхові.

– Минуло чотири роки після Чечні, і Ви зняли фільм в Україні. Знаю, що Ви збиралися знімати греків, які живуть в селищі Сартана поблизу Маріуполя.

– Мене цікавлять околиці колишніх імперій. Проект, над яким я працюю зараз, – ігровий, але, тим не менш, знятий в реальних ситуаціях. Мене цікавлять околиці нашої імперії, західної цивілізації. Стара карта у друга висіла, де околиці виділені – Маріуполь, Одеса, Стамбул, Афіни, вони йдуть по краю. Ще чотири роки тому ми думали, що Маріуполь може бути одним з тих місць, де ми будемо знімати. Коли почалися бойові дії, стало зрозуміло, що місто дуже велике для локального репортажу, але, тим не менше, я зрозумів, що треба приїхати і подивитися, що там відбувається. Приїхав і зрозумів, що це не епізод, що там треба знімати кіно.

– Це було вже після обстрілу мікрорайону «Східний» у січні 2015 року?

– Ми почали знімати в квітні. Для мене суб'єктивно це унікальний мікрорайон.

– Уже не було великих бойових дій, перемир'я?

– Коли «Східний» обстріляли, було «перемир'я». До речі, «перемир'я» – слово, яке мене спочатку зачепило. Що таке «перемир'я»? Між двома світами, дуже цікава концепція. Там бої точилися майже весь час, поки ми знімали, неподалік міста.

– Але все-таки ваша картина не про війну, а про те, що, незважаючи на війну, мирне життя існує і практично з війною не перетинається. Там людину судять за те, що він рибу ловить неправильно. Інша Ваша героїня справляє весілля. Все відбувається так, ніби ніякої війни немає...

– Звичайно, тому що ми знаємо війну з якихось репрезентацій. Як ми розуміємо війну? Війна – кров, смерть, акти насильства чи розмови про них. Скільки це займає? Це займає частку того часу, а тим часом люди говорять, лагодять чоботи, грають весілля.

– А чому Ви політичні суперечки не записали для фільму, окрім сцени на площі 9 травня?

– Ця сцена, для мене, все пояснює.

– У Маріуполі Ви більше спілкувалися з людьми, далекими від політики...

– Перш, ніж знімати, треба з людиною знайти спільну мову. Мені дуже важко знайти спільну мову для такого проекту з людьми, які в політиці.

– І все-таки вони в фільмі присутні. Там проїжджає машина з номерним знаком «ПТН ПНХ». Напевно, вона належить комусь із них?

– Звичайно. Це один прошарок, який показаний в Маріуполі. Там можна зняти різне кіно. Звичайно, найстрашніше там – це пошуки терористів.

– Російських?

– Так. Як я говорив, мені страшно, що людям доводиться якось декларувати свою сторону – ось це для мене насильство.

– А Ви самі на чиєму боці? Чи взагалі осторонь?

– У цьому контексті я не можу підтримувати таку ідеологію, таку «державу», яка використовує почуття людей, національні, релігійні ідентифікації. Я проти цього.

– А Ви відчували навесні 2015 року, що в будь-який момент може повернутися «ДНР»?

– Ні, не було такого відчуття, але було відчуття параної, що ворог всередині, ворог прийде. Це ще не відбулося, але відбувається в голові, в розмовах.

– А як це все скінчиться? «Заморожена» ситуація поділу Донбасу не може залишатися вічно. Хоча, з іншого боку, є приклад Придністров'я... Чи є у Вас уявлення, як це вирішити?

– Як вирішити, не знаю. Війна завжди комусь вигідна, війна – хороша річ для багатьох. Ситуація, коли не вирішується конфлікт, геополітично корисна і для держав навколо. Скажімо, в Чечні я не думаю, що це був тільки етнічний конфлікт. Чечня Росії була потрібна саме в тій формі, і режиму Путіна вона теж потрібна. Тому що тут великі емоції. І в Україні теж великі емоції всієї нації, всієї держави.

– Емоції навколо війни підтримують владу?

– В якомусь сенсі це побудова держави, така «чорна діра» вигідна багатьом. Це дуже сумно, що держава працює із залякуванням людини, а не з любов'ю.

– Але і Росія зацікавлена в тому, щоб Україна не відбулася як держава. І цей конфлікт, ця «чорна діра» Росії потрібна набагато більше, ніж Україні.

– Спочатку Росія створила цю діру для себе. Зараз там ця діра є, а що робити з нею, ніхто не знає.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

На цю ж тему: