Доступність посилання

18 Жовтень 2017, Київ 10:48

Україна і Польща. Друге пришестя Романа Дмовського?


Президент України Петро Порошенко (ліворуч) та президент Польщі Анджей Дуда. Варшава, 2 грудня 2016 року (ілюстраційне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

Згадати Романа Дмовського – цю помітну політичну постать Польщі першої половини ХХ століття – змушує нинішній стан польсько-українських відносин і діяльність партії «Право і справедливість», що змінила при владі «Громадянську платформу» Дональда Туска. Роман Дмовський – класичний польський імперський шовініст-великодержавник. У відновленій після Першої світової війни Польській державі він у 1923 році обіймав посаду міністра закордонних справ. Був прихильником приєднання до Польщі Литви, виступав за максимально жорсткий курс стосовно національних меншин Речі Посполитої, зокрема за цілковиту асиміляцію-полонізацію українців і білорусів. Був носієм ідей відродження історичної Речі Посполитої «од можа до можа».

За часів перебування на чолі нинішньої Польщі «Громадянської платформи» та її ліберальних і соціал-демократичних попередників в українському суспільстві сформувалася ілюзія, що політична ідеологія Романа Дмовського (це умовне формулювання, бо він одним із найяскравіших символів шовіністичної ідеології) назавжди відійшла в минуле, поступившись місцем ідеології, яку пов’язують із постаттю польського мислителя Єжи Ґедройця. Ґедройць виступав з позицій відмови від історичних порахунків колишніх народів Речі Посполитої в ім’я спільного європейського майбутнього. Зокрема, він відкидав будь-які відкриті чи «повзучі» територіальні претензії і чітко формулював тезу, що без незалежної України не буде незалежної Польщі.

Оскільки ідеї Ґедройця були досить популярні в Польщі в 1990-х роках, то складалося враження, що Україні та її західному партнерові вдалося кардинально розв’язати проблему Волині-1943, що завдала полякам і українцям великі жертви. Було знайдено єдино можливу і прийнятну для обох народів формулу історичного примирення: «Прощаємо і просимо прощення». Проте в останні роки у Варшаві знайшлося чимало охочих піддати цю формулу сумніву, та й узагалі її скасувати.

Яке «Право» і яка «Справедливість»…

У зв’язку з важким становищем України в умовах агресивної війни проти неї з боку Росії, що природно послабило позиції Української держави, деякі діячі у сусідній країні, схоже, дійшли висновку, що настав зручний час для реалізації задавнених геополітичних комплексів. Крім польських вуличних маргіналів із їхніми територіальними претензіями до України і побутовими проявами національної ворожнечі, виступили також і офіційні особи польської чинної влади. Зокрема, пролунав демарш з боку дипломатичного відомства у Варшаві з погрозою на адресу України, що якщо Україна на офіційному рівні святкуватиме 75-у річницю утворення Української повстанської армії, то Польща бойкотуватиме офіційні відносини з Українською державою, не братиме участі в спільних заходах, дипломатичних зустрічах і таке інше.

А лідер «ПіС» Ярослав Качинський заявив, що двосторонні відносини залежатимуть від ставлення України до спільних моментів польської і української історії. Себто, як можна стверджувати на підставі аналізу попередніх польських політико-історичних демаршів, Україні настирливо пропонують докорінно змінити свою історичну пам’ять, наблизивши її до польської моделі, а відтак фундаментально скорегувати свою ментальність і національну ідентичність з тим, щоб вони влаштували польську сторону.

У відносинах між рівноправними державами такі вимоги виглядають доволі екзотично і є брутальним втручанням у внутрішні справи України. Раніше функції диктату і шантажу щодо історичної пам’яті українців брала на себе Росія. Вона вирішувала, хто в українському минулому був героєм, а хто «зрадником українського народу». Звісно, героями виступали слуги російської держави в Україні, а негідниками ті, хто захищав інтереси України. З точки зору нинішньої російської політичної історіографії, «героями України» є втікачі, всі ці януковичі, азарови, пшонки і захарченки, що нині сидять у Ростові, Москві… А «зрадники» – це ті, хто захищає Україну на сході.

Тепер функції судді української історії чомусь вирішили взяти на себе польські політики, вимагаючи від України визнати їх у такій ролі.

Це справді щось дивне у стосунках між суверенними державами. За часів Романа Дмовського західні українці та білоруси принаймні були національними меншинами Речі Посполитої, а нині це державні нації, тому на це треба зважати і суттєво корегувати тон і стиль своїх виступів…

Контрпродуктивно і безглуздо

Заяви зазначеного ґатунку з боку політичних представників сусідів на Заході дуже нагадують шантаж і диктат. Звісно, в цьому є певна провина української політичної верхівки. Коли Сейм і Сенат Польщі ухвалили, на думку українців, несправедливі й образливі для України рішення щодо волинських подій 1943 року, офіційний Київ відреагував мляво, обтічно і нерішуче. Черговий раз вважали за краще «не нагнітати». Фактично ворожу, недружню щодо України акцію «проковтнули», сподіваючись все «спустити на гальмах». Проте цілком закономірно й очікувано це лише посприяло загостренню польських претензій до української сторони.

Але польським візаві треба мати на увазі ось що. Українці виходили на Майдан-2004 і Майдан-2013 не за ковбасу, не з економічними вимогами, а за моральні цінності, проти образи і приниження. Намагання «ПіС» брутально втрутитися в делікатно-інтимну сферу національної пам’яті українців провокує те ж саме почуття образи, а ще й відчуття геополітичної зради з боку Польщі. В той час, як поляки можуть почуватися у відносній безпеці завдяки тому, що українські солдати гинуть на сході України не тільки за свою країну, а об’єктивно і за Польщу, і за цілу Європу, польські політики відкривають «другий фронт» проти України, розпочавши проти неї тотальну ідеологічну війну, послаблюючи її, підіграючи Кремлю та його п’ятій колоні в Європі. Між іншим, у період Першої світової війни Роман Дмовський стояв, на відміну від Юзефа Пілсудського, на проросійських позиціях. Є над чим замислитися…

Польські політики з «ПіС» здійснюють дуже шкідливий і небезпечний для своєї країни вибір. Восени 1938-го їхні політичні попередники вже робили такий вибір, ударивши в спину Чехословаччині в інтересах нацистської Німеччини й авторитарної Угорщини, кинувшись привласнювати чеську Тешінську область, де етнічні поляки становили відчутну меншість. І таким чином, посприявши знищенню свого єдиного реального союзника в боротьбі проти Гітлера. Менше, ніж за рік Польща сама стала жертвою Гітлера і Сталіна, що об’єдналися проти неї. А були шанси…

Тепер невивчені уроки історії знову даються взнаки. Треба збагнути, що єдиною ефективною і корисною політикою Польщі щодо України може бути тільки політика, що базується на ідеях Єжи Ґедройця. Ідеї Романа Дмовського і за життя цього політика, і сьогодні не просто приречені на провал – вони вели і здатні знову привести Річ Посполиту до катастрофи…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Хто насправді створив феномен Бандери?​

Про Качинського та його Бандеру

Качинський закликає Україну припинити героїзацію УПА, щоб сподобатися польським правим – експерт

  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG