Доступність посилання

17 Серпень 2017, Київ 05:02

Україна і Польща. Павлокома – жахливий спомин років війни для українців


Вшанування пам'яті українців, загиблих у Павлокомі, 5 берехня 2017 року

Павлокома – П’ятого березня традиційно українці з України та Польщі вшанували у польській Павлокомі пам’ять 366 мирних українців, жорстоко вбитих 3 березня 1945 року представниками Армії Крайової та місцевої самооборони. Люди приїхали, щоб вклонитись і покласти квіти, запалити лампадки у пам’ять жертв трагедії. У виступах промовці говорили про те, що подібних злочинів не можна допустити і закликали політиків не загострювати історичну тематику, а залишити її професійним науковцям і дбати про майбутнє сусідніх народів.

Щороку у перші весняні дні Омелян Федак приїжджає у село Павлокома, де народився, щоб запалити свічки на могилі своїх рідних і загиблих односельців. Він схиляє голову і тихо промовляє, що тут мав лежати разом із ними, і пригадує пережиті страшні дні від кінця лютого до 3 березня 1945 року. Тоді Омелянові Федаку було вісім років. До Другої світової війни у Павлокомі проживали 1370 осіб, із них 1190 українців.

«Генеральна зачистка села від українців була у суботу (3 березня), а перед тим кілька днів вони (військовий підрозділ Армії Крайової і місцева самооборона) приходили і розстрілювали, кого зустрічали, але здебільшого грабували. Ми сиділи в пивниці, а тато каже, що підемо до сусідки, бо до неї не прийдуть, бо вона бідна, а їм треба грабувати. Та жінка була українкою, її тато паралізований лежав. Ми ховались у її пивниці. Зранку мама і тато пішли до нашої хати, щоб взяти їсти. Пройшло трішки часу і вони побачили, що оточують село. Не могли повернутись до нас. Тато ще за німців зробив криївку і батьки там сховались. Вони чули все, що діється, чули, як сусіди приходили грабувати у нашу хату», – розповідає Омелян Федак.

Омелян Федак
Омелян Федак

Напад на мирних мешканців Павлокоми розпочався перед світанком 3 березня 1945 року. Омеляна Федака і його брата, якому було десять років, знайшли у сховку і привели до церкви, де було дуже багато селян, зокрема жінок, дітей і літніх осіб. У храмі відбирали людей на допит, катування, розстріл.

Підводили до ями і один позаду стріляв, людина падала в яму. Я це бачив, все це було на моїх очах

«Вони казали, що у церкві є опорний пункт УПА і зброя, яку шукали. Польська Армія Крайова, десь було її бійців 65, була і місцева «Пляцувка», тобто місцеві мешканці, які мали зброю і підтримували польську Армію Крайову. Загалом село 3 березня оточили близько 250 чоловік. Всіх брали, вели до церкви, після церкви знімали верхній одяг і вели на цвинтар на розстріл. Біля церкви була купа одягу. Ми потрапили з братом, так би мовити, в останню партію. Сонце, як зараз бачу, було над самою горою. Поклали на землю, було болото. Казали, що «будемо вчити вас військової справи». Потім брали по одному, роздягали до білизни, двоє брали за руки, підводили до ями і один позаду стріляв, людина падала в яму. Я це бачив, все це було на моїх очах», – ділиться своїми гіркими споминами старший чоловік, не тримаючи у серці ніякої ненависті

Коли вже потім відкрили ті ями, то слідство побачило, що там діти і жінки лежали, тіла були так, як туди падали…

«Ми були в другій частини тієї колони, – продовжує розповідь Омелян Федак. – Нас десь було 25 чоловік. Коли черга підійшла до нас, подивились, але побачили мої добрі черевики і казали зняти. Я не міг розшнурувати, то він багнетом розрізав. А брат у той час з другим розмовляв і сказав, що ми поляки. Один із них дав завдання іншому забрати нас і повести до старшого, який сидів у приміщенні навпроти церкви. Коли нас вів, ми побачили, як вели на розстріл нашого священика. Його катували, щоб зізнався, де у храмі зброя. Він не міг йти. Старший нас розпитував, я не знаю, як брат у 10 років дав собі раду і той вирішив, що ми поляки. Ми казали, що батько поляк, що загинув, мама українка сама нас виховує, вчить так і так. Нас завели знову у церкву шукати маму. Тоді вивели жінок із малими дітьми на подвір’я і раптом згадали, а де ті малі діти, а ми всередині сховались. Люди, кажуть, що певно шукають маму. Так про нас забули. Кажуть, певно маму шукають, так ми з тими жінками, без одягу всі, пішли. Поляки нам казали, що бачите: «Ми гуманні люди, а на Волині стріляють всіх». Коли вже потім відкрили ті ями, то слідство побачило, що там діти і жінки лежали, тіла були так, як туди падали… З батьками ми зустрілись через два дні і вже пішли в українські села, а звідти разом з українцями були виселені в Україну».

Кожне ім’я вбитої людини – відоме

Омелян Федак показав на українському цвинтарі місце, де були викопані три великі ями, куди падали розстріляні тіла українців. Кожне ім’я встановлене – їх 366. Підрозділ Армії Крайової думав, що в українській церкві зберігається зброя, залишена УПА. Однак її не було, як і не могло бути упівців, бо Павлокома, де мешкали переважно українці, зусібіч була оточена польськими селами, зазначає Святослав Шеремета, секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій.

Напав на українське село підрозділ Армії Крайової під керівництвом Юзефа Бісса, псевдо «Вацлав»

«Якби там була УПА, цієї трагедії у Павлокомі не було б. Це напав на українське село підрозділ Армії Крайової під керівництвом Юзефа Бісса, псевдо «Вацлав». Він був кадровим офіцером, як не прикро і не парадоксально, Юзеф Бісс служив у 49-му гуцульському стрілецькому полку Війська польського, потім перейшов в армію Крайову. Був засуджений потім на певний термін, реабілітований у час комуністичної Польщі», – наголосив Святослав Шеремета.

Із 1995 року до 2006-го, коли президенти України і Польщі офіційно відкрили меморіал у Павлокомі, тривали дискусії між українською та польською сторонами щодо впорядкування українського цвинтаря. Злочин проти мирних мешканців Павлокоми окремі польські дослідники трактували як відплатну акцію Армії Крайової, але українська сторона доводила, що це була етнічна чистка території. Адже 9 вересня 1944 року була підписана угода між Польщею й УРСР про виселення українців із Польщі. Україні довший час Польща не дозволяла впорядкувати місце вбивства українців.

Мешканка Павлокоми, полька Данута Радонь щороку приходить на вшанування жертв цієї трагедії. Вона доглядала за цим місцем, коли жив її чоловік Діонізій, який називав себе українцем, його мама була українкою, а тато поляком. Її чоловік теж був у церкві, а його родичі тоді загинули.

Про цю трагедію мені чоловік розповідав. Тут лежать його родичі. Він довго боровся, щоб це місце було впорядковане, через це його ненавиділи, переслідували

«Практично щодня я сюди приходжу, щоб відчинити браму на цвинтар, а потім зачинити. У Павлокомі немає українців, але багато мають українське коріння. Про цю трагедію мені чоловік розповідав, він тоді мав 12 років. Тут лежать його родичі. Він довго боровся, щоб це місце було впорядковане, через це його ненавиділи, переслідували, а йому боліло серце, що тут було занедбано. Він ніколи не приховував, що українець, що його мама українка, він був хрещений у костелі. Але тепер вже довкола цього місця все спокійно», – говорить Данута Радонь.

Спокійно і без жодних прикрих інцидентів у Павлокомі відбулось вшанування 72-ї річниці від часу трагедії. Польська поліція і служба безпеки стежили, щоб не допустити провокації від радикальних сил. У заході взяло участь керівництво Львівщини, але не був присутній жоден представник місцевої влади Підкарпатського воєводства, як і жоден український дипломат.

Прикро через МЗС України. Я не побачив тут жодного посла, консула України

«Підкарпатський воєвода була у Млинах (місце поховання автора українського гімну). Мені ані воєвода, ані маршалок не дали підтвердження, що братимуть участь у заході в Павлокомі. Але не це прикро, а прикро через МЗС України. Я не побачив тут жодного посла, консула України. Ми тиждень тому всі були разом у Гуті Пеняцькій (поховані поляки, вбиті німецьким підрозділом), де вшанували пам’ять загиблих поляків, а тут нікого. Це не правильно», – зазначив Радіо Свобода голова Львівської облради Олександр Ганущин.

На вшануванні українців – жертв трагедії у Павлокомі – були розгорнуті десятки українських державних прапорів, відбувся молебень і звучали слова із закликом до порозуміння і примирення.

Питання, що спочатку хтось має стати на коліна і покаятись, а тоді будемо говорити про взаємне пробачення, – це не сумісно з християнською моєю вірою

«Питання, що спочатку хтось має стати на коліна і покаятись, а тобі будемо говорити про взаємне пробачення, – це не сумісно з християнською моєю вірою. Над цим варто задуматись. Цей рік особливий тим, що нас багато тут у Павлокомі, нас було багато у 2006 році, коли тут відкривався меморіал. Ми вперше тут зустрілись у 1995 році, коли ще цвинтаря не було», – зазначив голова товариства «Надсяння» Володимир Середа, який був примусово депортований із родиною з Польщі.

На заходах у Гуті Пеняцькій (місце пам’яті поляків) та у Млинах і Павлокомі, які дорогі українцям, звучали слова папи Римського Івана Павла ІІ, який свого часу у Львові закликав українців і поляків: «Настав час звільнитися від болісного минулого!.. Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті усі будуть готові поставити вище те, що об’єднує, а не те, що розділяє, щоб разом будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі, на братерській співпраці та істинній солідарності». Однак ці слова понтифіка донині не почуті.

  • 16x9 Image

    Галина Терещук

    В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка. Має досвід роботи на телебаченні і в газеті.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG