Доступність посилання

ТОП новини
26 Вересень 2018, Київ 16:08

Волонтер із Чехії оселився на Донбасі і допомагає людям на лінії розмежування


Міхал Кислицький з мотанками

Міхал Кислицький родом із Чехії, але вже кілька років поспіль постійно живе на Донбасі. Він приїхав сюди на початку збройного протистояння. Спочатку допомагав іншим гуманітарним фондам у районі лінії зіткнення, але з часом заснував невелику організацію «Бажання допомагати», яка збирає в Чехії кошти для допомоги в основному багатодітним сім’ям та людям похилого віку в кількох населених пунктах, які практично щотижня потрапляють під обстріл.

У блозі з однойменною назвою Міхал Кислицький час від часу нагадує, що війна на Донбасі, всупереч багаторічним переговорам сторін, які тривають у рамках мінського процесу, не закінчується, що обстріли з «Градів» та іншого важкого озброєння продовжують руйнувати інфраструктуру, ранити і вбивати людей. Ці повідомлення поруч із фотографіями і відео, які розповідають про життя під обстрілами та допомогу тим, хто не втік від війни, дровами, їжею і роботою. Кошти на цю допомогу збираються завдяки лялькам-мотанкам, які роблять жінки, що живуть поруч з лінією розмежування, і кожен може перерахувати кошти, щоб підтримати їх.

Мені не вистачало чогось у серці. Я завжди хотів допомагати людям, але на фабриці це не особливо вдавалося

– Насправді у мене було величезне бажання знайти щось нове для себе в житті, знайти сенс. Тому що я 25 років прожив у Чехії, вивчився на електрика і жив звичайним життям, у матеріальному достатку, працював на фабриці. Але мені не вистачало чогось у серці. Я завжди хотів допомагати людям, але на фабриці це не особливо вдавалося. Коли я бачив деяких колег, які працювали на виробництві 20–30 років, я дуже не хотів, щоб так сталося зі мною. Тому вирішив, що хочу подорожувати. Моя перша думка не була війна, я вирішив для себе у 2013 році, ще до Майдану, до війни. Я просто обрав схід. А коли готувався до подорожі, почалася війна на Донбасі, але я вирішив, що своє рішення не зміню.

Раз я завжди мріяв комусь допомогти, не стати якимось героєм, а просто допомогти, і в Європі починається війна, то як можна десь жити нормальним, спокійним життям?

Спочатку я приїхав на Закарпаття, там вивчив місцевий діалект, можна сказати, що це суміш української та російської (так сприймає його Міхал Кислицький – ред.). І там усе частіше почав чути про війну. Я прийняв це як виклик, який буває в житті кожної людини: «Раз я завжди мріяв комусь допомогти, не стати якимось героєм, а просто допомогти, і в Європі починається війна, то як можна десь жити нормальним, спокійним життям?» А таке життя я міг собі дозволити, тому що міг повернутися назад. Але це було не для мене. Я вибрав, що хочу приїхати сюди і побачити, що можу зробити. У мене було бажання дати сенс життю, і це вдалося.

– І так виник один із ваших гуманітарних проектів «Мотанка»?

На Донбасі я з початку війни, і весь цей час намагався допомагати. Якщо людина ставить за мету допомагати ефективно, доводиться постійно вигадувати, як це робити

– На Донбасі я з початку війни, і весь цей час намагався допомагати. Спочатку, як звичайний волонтер від інших організацій, я возив пакети з їжею на фронт, щоб нагодувати людей, які були від усього відрізані, від водопостачання, електрики, продуктів. Але формат допомоги змінюється. Якщо людина ставить за мету допомагати ефективно, доводиться постійно вигадувати, як це робити. Гуманітарна допомога, звичайно, в прифронтових містах навіть сьогодні дуже важлива, але хочеться, щоб люди не були її пасивними отримувачами. Вже давно помітили (і, напевно, таке відбувається в інших країнах, де були збройні конфлікти), що, коли закінчується гаряча фаза війни, коли немає страшних подій, людям, які залишилися в зоні конфлікту, доводиться вчитися жити заново, пристосовуватися до обставин, що склалися.

Не завжди продуктові набори або фінансова допомога суттєво допомагають людям, тому що, на жаль, люди звикають, що хтось інший старається за них, прогодує їх. У прифронтових районах люди хотіли б працювати, але не можуть цього робити, тому що там майже ніякої роботи немає

І ми побачили, що не завжди продуктові набори або фінансова допомога суттєво допомагають людям, тому що, на жаль, люди звикають, що хтось інший старається за них, прогодує їх. При цьому більшість може працювати і намагатися якось забезпечити себе, свою сім’ю. У прифронтових районах люди хотіли б працювати, але не можуть цього робити, тому що там майже ніякої роботи немає. І тоді мені спав на думку цей проект – я назвав його «Майстерня на фронті» – дати роботу кільком людям, одночасно порадувати наших спонсорів і надихнути нових, залучити до нас увагу.

Мені хотілося, щоб це було щось українське, щось, що пов’язане з історією цієї країни, тому що саме тут ми і працюємо. Мотанки та подумав, що це прекрасний символ, який не асоціюється зі страхом і війною, і при цьому дає надію

Мені хотілося, щоб це було щось українське, щось, що пов’язане з історією цієї країни, тому що саме тут ми і працюємо. Тоді я вже знав про мотанки та подумав, що це прекрасний символ, який не асоціюється зі страхом і війною, і при цьому дає надію. Це одночасно і творчість. Тоді я спробував знайти людей для реалізації цього проекту в одному з прифронтових міст, де я вже три роки працював, – у Красногорівці. Там є велика проблема – багато матерів-одиначок, у яких немає роботи. Їм я і запропонував, якщо вони хочуть, робити ляльки.

– А що потім відбувається з цими ляльками, зробленими в прифронтових районах?

Ми даруємо ці ляльки всім спонсорам, які нам допомагали, в пам’ять про те, що вони зробили

– Найголовніше: ми їх не намагаємося продавати. Ми даруємо ці ляльки всім спонсорам, які нам допомагали, в пам’ять про те, що вони зробили. Крім цього, ми ці ляльки просто роздаємо на різних заходах, ярмарках, передаємо в кафе, в яких господарі погоджуються їх виставити, і там кожен може взяти ляльку собі. Ми від початку хотіли саме роздавати ляльки – з вірою в те, що людям це набагато приємніше, ніж якщо ми будемо намагатися їм їх продати. Це просто подарунок від якогось незнайомця з України, того, хто на фронті, десь там, під обстрілами, намагається створювати щось красиве. Думаю, що наш задум вдався. Люди беруть мотанки собі, дарують їх іншим людям у подарунок. Ми залишаємо вибір за ними: вони самі вирішують, чи хочуть вони подарувати нам кошти на наші проекти, які ми реалізовуємо на Донбасі.

На фронті є дуже багато людей (люди похилого віку, пенсіонери, багатодітні сім’ї, де немає чоловіка), які не можуть забезпечити себе взимку дровами

– На які проекти на Донбасі йдуть кошти, зібрані від меценатів, які отримали мотанки?

– У нас є кілька проектів, але основний зараз, взимку, – наш проект «Тепло». На фронті є дуже багато людей (люди похилого віку, пенсіонери, багатодітні сім’ї, де немає чоловіка), які не можуть забезпечити себе взимку дровами. Треба розуміти, що в більшості прифронтових міст не працюють тепломережі, а отже, людям, які живуть навіть у багатоповерхових будинках, доводиться ставити буржуйки в квартири і опалювати їх дровами або вугіллям.

Гуманітарна організація «Бажання допомагати» розвозить дрова тим, хто живе на лінії зіткнення
Гуманітарна організація «Бажання допомагати» розвозить дрова тим, хто живе на лінії зіткнення

Ми намагаємося вибирати сім’ї, які видаються дійсно нужденними, і, тим не менше, таких, на жаль, дуже багато

Вугілля останнім часом, на жаль, занадто дороге, тож ми намагаємося допомогти тим, що купуємо їм дрова. Ми намагаємося вибирати сім’ї, які видаються дійсно нужденними, і, тим не менше, таких, на жаль, дуже багато. Поки що всі отримані нами пожертви ми використовуємо відразу на це. За цей рік ми вже відвезли приблизно 60 сім’ям по 5–6 кубів дров. І слава богу, таких організацій, як наша, тут багато, тому що людей теж дуже багато, тож ми не одні так допомагаємо. Ми одна з найменших організацій, яка цим займається.

Буржуйка в квартирі мешканки багатоповерхового будинку в Красногорівці. Після початку бойових дій в місті не працює система центрального опалення
Буржуйка в квартирі мешканки багатоповерхового будинку в Красногорівці. Після початку бойових дій в місті не працює система центрального опалення

– Яка ситуація зараз у прифронтових зонах? Я так розумію, що жінки, які роблять ляльок, дуже часто чують обстріли, поруч зі своїми будинками?

У будинок, де живе одна з жінок, яка робить мотанки, часто прилітають кулі. Як мінімум раз на тиждень несподівано вночі прилітають снаряди, міни, стрілянину чути постійно. Стріляти зазвичай починають вночі, коли солдати намагаються нападати один на одного і зав’язуються великі бої

– Так, саме так! Красногорівка – одне з таких міст, воно може бути як приклад. Місто розташоване приблизно за 20 кілометрів від Донецька, який звідси навіть видно, і видно аеропорт… Бойова лінія проходить десь за 500 метрів від останньої хати. Там дуже часто стріляють, літають кулі. У будинок, де живе одна з жінок, яка робить мотанки, часто прилітають кулі, тому що вона живе в багатоповерховому будинку. Інша жінка живе трохи далі, туди вже кулі не прилітають, але все одно, коли обстріл, дуже часто уламки залітають у будинок, розбивають вікна або пробивають дах. Там зараз уже немає інтенсивних бойових дій, як раніше, коли кожного дня був страшний обстріл, але все одно як мінімум раз на тиждень несподівано вночі прилітають снаряди, міни, стрілянину чути постійно. Я туди заїжджаю десь один раз на два тижні, щоб допомогти дровами та іншими речами, і вдень там найчастіше тихо, стріляти зазвичай починають вночі, коли солдати намагаються нападати один на одного і зав’язуються великі бої.

– Як війна вплинула на ті міста і села, де ви працюєте, що змінилося там, яке там зараз життя?

– Це залежить від міста, є різні ситуації. Наприклад, в Авдіївці не так страшно завдяки тому, що там постійно працює завод, у людей є робота, а, значить, є кошти, щоб забезпечити себе. Але в більшості міст, де немає вже ніякого заводу, який би працював, роботи немає. Люди з Красногорівки перед війною їздили працювати до Донецька, на найближчі шахти, або працювали на місцевій цегельні. Наразі нічого не працює. Шахти закриті. До Донецька, звичайно, їздити неможливо. Цегельня теж закрита.

Діти, які живуть поруч із лінією зіткнення на Донбасі
Діти, які живуть поруч із лінією зіткнення на Донбасі

У Красногорівці було чотири школи. Зараз із них працює одна-єдина, тому що інші вже розбиті. І єдиний дитячий садок

Красногорівка – типовий приклад прифронтового міста. Перед війною, говорили, там жило 15 тисяч осіб, зараз більшість молодих і здорових, хто вірив, що зможе почати життя на новому місці, поїхали, це сталося два-три роки тому. Залишилися тут приблизно 4 тисячі осіб, в основному це люди від 50 років і старші, або, навпаки, до 20 років. Усі ці діти і люди старшого віку намагаються жити на пенсію, державну допомогу або на допомогу благодійних фондів. На жаль, навіть пенсію можна отримати тільки на картку, а в Красногорівці немає банкомата, значить, треба їхати 35 кілометрів до Курахова, і це не кожен пенсіонер може собі дозволити. Роботи немає взагалі майже ніякої. Працювати вдається тільки в державних установах: працює міська адміністрація, працює школа. У Красногорівці було чотири школи. Зараз із них працює одна-єдина, тому що інші вже розбиті. І єдиний дитячий садок. Ось так намагаються жити люди.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG