Доступність посилання

ТОП новини
07 серпня 2020, Київ 22:24

Аґнешка Холланд: «Ми продовжуємо жити в божевільному світі»


Режисерка Аґнешка Холланд

Польська кінорежисерка Аґнешка Холланд завершує зйомки фільму «Ґарет Джоунз». Це історія валлійського журналіста, який вирушив до України і став свідком Голодомору. Він пише про побачене серію статей, але йому майже ніхто не вірить, тому що офіційні повідомлення з СРСР цих даних не підтверджують. Джоунз умирає за загадкових обставин, не доживши до 30 років. В інтерв’ю Російській службі Радіо Свобода Аґнешка Холланд розповідає про свій новий фільм, про те, чому історичні факти важливі для кіно, що вона думає про історичну пам’ять в Росії і про Володимира Путіна.

– Кілька ваших фільмів – про те, як історичні події впливають на людину і суспільство. На вашу думку, історія є важливою складовою кіно чи ви радше використовуєте історичні події як інструмент для конструювання сюжету?

– І те, і інше. Для мене минуле – це ще й сьогодення. Я не бачу минуле лінеарним, я думаю, що те, що сталося в минулому, формує більшу частину, важливу частину того, що відбувається зараз. Це сьогодення в сьогоденні. Таким чином, коли я працюю над історичним фільмом, я не сприймаю це завдання як відтворення якоїсь давно минулої епохи. Мій інтерес до історії пов’язаний із подіями, які мають зв’язок із тим, що відбувається зараз, із сучасними відчуттями і небезпеками, з перемогами і програшами. Всі мої історичні фільми, особливо ті, які стосуються історії XX століття, є сучасними.

– Якщо ваші фільми про минуле є фільмами про сьогодення, що ви прагнете донести до глядача?

– У своїх фільмах я не роблю інтелектуальних умовиводів. Я роблю кіно, а кіно – це про емоції, про емпатію. Іншими словами, я не хочу показувати механізми історії, я хочу показати, як живе людина, її долю. Саме ці долі, як я сподіваюся, здатні викликати емпатію, співпереживання глядача. Вони дозволяють бачити, до якої міри люди стають жертвами механізму історії, а це може бути схожим на те, яке життя живемо ми. Наприклад, коли я в кількох своїх фільмах говорю про Голокост, я розумію, звичайно, що Голокост у минулому і це було найстрашнішим злочином, вчиненим частиною людства, але водночас, коли я знімала ці фільми, у мене було відчуття, що Друга світова війна насправді не закінчилася, що вона просто тимчасово припинена, стала замороженим конфліктом і в будь-який момент може відновитися знову. Адже ми не вирішили проблему ось цієї частини людської істоти, частини людства, яка штовхає людей на такі злочини і дозволяє їм здійснювати їх, ми не вирішили проблему державної влади і влади ідеології. Зараз ми бачимо відродження націоналістичних рухів у низці країн, у тому числі в Європі, навіть в державах, які виявилися жертвами Другої світової війни. Тобто ми бачимо, що війна не закінчилася, що вона може статися знову і що на запитання, які ставить нам історія, досі не отримано остаточної відповіді. Це все на якийсь час зажило, а щеплення, зроблене в ті часи, все ще діє – принаймні, в Європі, – але його дію слабшає, і, можливо, ми побачимо злочини такого ж порядку. З іншого боку, нібито в роки затишшя після Другої світової війни ми стали свідками війни в Югославії, злочинів проти людяності, які сталися під час цієї війни. Була Руанда, була Кампучія, війни тривають, вбивства і геноцид теж. Нам необхідно зрозуміти, що це означає для нас як людей. Зараз я знімаю фільм про Голодомор – сталінський голод в Україні. Це історія про молодого британського журналіста, який вирушив туди і намагається розповісти світові, що відбувається, про жахливу правду, яка йому відкрилася. І світ нічого не хоче чути про це, а деякі навіть брешуть, як, наприклад, кореспондент «Нью-Йорк Таймз» у Москві Волтер Дюранті, який заперечував цю реальність, чудово знаючи, що це правда. Це історія про «фейкові» новини, альтернативну реальність, кризу медіа і боягузтво урядів. На жаль, це релевантно до сьогоднішнього дня.

– Тоді можна провести паралелі і з Росією. Те, що відбувалося в минулому, постає перед нами в сьогоденні. Це і пропаганда, і «фейкові» новини, і альтернативна реальність, і замовчування правди.

– Для більшості росіян історія залишається проблемою. Вони хочуть забути про власні жертви. Жертви Сталіна – це й росіяни, серед них є не тільки українці, що загинули від голоду. Та й сам голод був і в Росії теж. Мільйони росіян були кинуті до в’язниць і вбиті, вони провели роки або померли в ГУЛАГу. Але не тільки це. Є реакція Сталіна на початку Другої світової війни. Його зневажливе ставлення до війни, факт, що він знеголовив радянську армію в кінці 30-х. Це призвело до смертей мільйонів солдатів, і цього можна було уникнути. Жертви, принесені Сталіну, немислимі, їхнє число більше, ніж жертв Гітлера. Сталіну було дано набагато більше часу на страти. Але росіяни, очевидно, не хочуть пам’ятати про це. Більше не хочуть пам’ятати. Був короткий період після розпаду СРСР, коли ці теми обговорювали, в тому числі, в кіно, але потім усе припинилося. Мабуть, російську свідомість це абсолютно не хвилює. Сталін вважається одним із найбільших героїв Росії. Важко уявити, щоб Гітлер вважався героєм у Німеччині. Звичайно, Гітлер програв війну, а Сталін виграв її. Для народів різниця очевидна. Але уявіть, якби все було навпаки. Уявіть, що Гітлер помер від хвороб, і тільки після його смерті хтось із вірних генералів прийшов і сказав, що він був масовим убивцею. А через 40 років ми говоримо: о’кей, але він, знаєте, знову повернув велич Німеччини. Іншими словами, ми продовжуємо жити в божевільному світі, коли хороше і погане не так легко прийняти і відрізнити.

– Ви зараз працюєте над фільмом про Ґарета Джоунза – валлійському журналіста, який першим розповів світові про Голодомор в Україні. Чи торкаєтеся ви в цьому фільмі й Росії, де теж був голод у 30-х роках?

– Я не розповідаю про голодомор у Росії, тому що Джоунз вирушив в Україну, і саме там була найбільша кількість жертв. Парадокс голодомору сильніше відчувається саме в Україні, а не в інших місцях, тому що там – найбільш родюча земля Росії (так у тексті – ред.). Росія століттями годувалася з цієї землі. Факт, що саме там люди вмирали від голоду, зрозуміти неможливо. Крім цього, незалежна Україна будує свою ідентичність на цій події, голоді як геноциді. Ця країна визнає свої жертви, своїх мертвих, на відміну від Росії, яка має за краще про мертвих забути. І мені здається, нагадати про ці жертви має саме російський режисер.

Актор Джеймз Нортон зіграв головну роль у фільмі «Ґарет Джоунз»
Актор Джеймз Нортон зіграв головну роль у фільмі «Ґарет Джоунз»

– Один російський кінорежисер, Кирило Серебренников, перебуває під слідством. Іще один режисер, Олег Сенцов, перебуває у в’язниці. Чи продовжуєте ви стежити за тим, як розвивається ситуація?

– Звичайно. Кіноакадемія спробувала також втрутитися в ситуацію. Ми писали листи і надавали персональну допомогу. На щастя для Серебренникова, він не у в’язниці, не в Сибіру, як Сенцов, а в своїй квартирі. Але як складеться його доля, ми не знаємо. В авторитарній країні все залежить від примх однієї людини. Я не знаю, що буде робити Путін, не знаю, як довго він буде перебувати при владі, як довго буде жити і що буде відбуватися після того, як він піде. Але що мене захоплює – це відвага і стійкість моїх колег. У цих непередбачуваних умовах вони роблять те, що, як вони вірять, називається творчою свободою.

– Європейська кіноакадемія написала кілька листів із проханням звільнити Олега Сенцова. Під ними стоїть і ваш підпис. Ви отримали відповідь від Володимира Путіна, адже він, крім інших чиновників, був одним із адресатів?

– Багато реакцій було від наших російських колег, які підтримують ідею звільнення Олега Сенцова. Дехто з них, наприклад, Олександр Сокуров, просили Путіна розглянути можливість звільнення. Але жодної відповіді від російських чиновників на наш лист ми не отримали. Була тільки заява для кожного, хто благає про помилування, що Сенцов повинен попросити про це сам. Це, мені здається, свідчить про те, що мова йде про персональну вендету Володимира Путіна, який хоче принизити Сенцова. Але Олег досить сильна людина, щоб не скоритися йому.

Аґнешка Холланд закликає звільнити Олега Сенцова
Аґнешка Холланд закликає звільнити Олега Сенцова

– А ви очікували якоїсь відповіді? Як ви оцінюєте таку офіційну реакцію на лист?

– У мене немає великих ілюзій про любов і свободу або благопристойність, коли справа стосується Володимира Путіна. Я думаю, він робить тільки те, що добре для його влади. В його уявленні це добре для його країни, але в дійсності він просто егоїстичний політик. Він не дбає про права людини, справедливість, про інші народи, він дбає про себе.

– Якщо говорити про політику, чи вважаєте ви, що вона важлива для кіно?

– У ті часи, коли політика стає важливою темою, вона стає важливою і для кіно. Це добре, тому що тоді кіно набуває ваги, стає тим, що пробуджує свідомість людей і допомагає перейнятися симпатією до жертв, до невідомих героїв.

– Американський телесеріал «Картковий будинок», у якому ви брали участь як режисер, розповідає про владу і політику. Чому ви погодилися на його зйомки?

– Це дуже популярний серіал, дуже цікавий. Цей шекспірівський підхід до вашингтонської політики мені однозначно видається дуже привабливим. Коли я працювала над п’ятим сезоном серіалу, то зйомки проходили під час президентських виборів у США. Тоді я зрозуміла, що ми почали знімати злегка опереткову антиутопію, а вийшло, що ми знімаємо реаліті-шоу. Реальність виявилася набагато складнішою, ніж сценаристи могли уявити.

– Зараз говорять, що кіноіндустрія переживає кризу, ви згодні з цим? Ви можете порівнювати, бо знімаєте і у США, і в Європі. З якими проблемами стикається європейське кіно в порівнянні з американським?

– Це і вміння розповідати історію, і брак грошей, технічних можливостей, та й світова дистрибуція охоплює набагато більше американських фільмів, ніж європейських. Від цього європейське кіно дуже сильно потерпає. У європейського кіно є також великі проблеми, що стосуються вміння розповісти історію. Це вдавалося в 1960-х, 1970-х і навіть у 1980-х, але зараз можна говорити про певну кризу. Але і американське кіно теж перебуває у кризі, якщо не брати до уваги сімейні фільми та пригоди супергероїв. Занадто мало фільмів на серйозні теми, а якщо їх і знімають, то їх майже ніхто не помічає. Вийшло так, що серіали замінили серйозне кіно, але я не думаю, що це буде тривати довго. Зараз я спостерігаю таку ж сценарну кризу в серіалах: їх стало дуже багато, і вони стали повторюватися. Можливо, повнометражне кіно знову повернеться. Взагалі погані часи добрі для кіно. Ось такі часи, як зараз, коли люди налякані, зманіпульовані, остаточно в усьому заплуталися… В такий час вплив, який кіно чинить на глядача, може бути сильніший. Тиждень тому в Польщі відбулася прем’єра нового фільму. Вперше в дуже католицькій Польщі, де церква, по суті, злилася з державою, показане духовенство зі вкрай негативного боку: фільм розповідає про педофілію, політичну та фінансову корупцію, лицемірство, брехню. За тиждень його подивилися півмільйона людей. Він став великою суспільним подією, його обговорюють навіть попри те, що нічого нового в ньому сказано не було. Але факт, що ці обставини були загорнуті в форму екранної оповіді, яка здатна безпосередньо говорити з глядачем, викликало шок. Це показує важливість кіно для сучасності.

– Ви кажете, що фільму потрібні погані часи, але на зорі вашої режисерської кар’єри ви знімали кіно в обставинах дуже непростих. Як це впливало на вашу роботу?

– Насправді в той час режим у Польщі не був жорстокий – у порівнянні з Чехословаччиною. Саме тому ні в Чехії, ні у Словаччині в той час не були зняті важливі фільми. Якщо цензура занадто сильна, зробити нічого неможливо. Але в Польщі цензура не була так жорстока, і ми боролися, причому колективно. Існувала певна солідарність серед режисерів і продюсерів, яка збереглася, на мій погляд, досі. І нам вдалося зняти фільми, які виявилися важливими для нашого суспільства в той час. Вони вчинили певний вплив навіть попри те, що цензурувалися. Їх дивилися в андерграунді, вони не тільки викликали дискусію в кіноспільноті, але й спричинили обговорення глядачами суспільної і політичної ситуації того часу. Так, часи були непростими, але це не було як у тоталітарній країні, коли художника кидають до в’язниці або вбивають.

Оригінал публікації повністю – на сайті Російської служби Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олександра Вагнер

    Редактор інформаційної служби Російської редакції Радіо Свобода, кореспондентка в Чеській Республіці. Із Російською редакцією Радіо Свобода співпрацюю з 2006 року. Народилася в Києві в 1979 році, закінчила магістратуру київського Інституту журналістики. Вчила англійську мову в City College Brighton and Hove (Велика Британія). Працювала в українських газетах, публікувалася в аналітичному тижневику «Дзеркало тижня» (Київ) і декількох європейських виданнях. Була співробітником служби іномовлення чеського радіо – «Радіо Прага».

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

ІНШЕ З МЕРЕЖІ



Загрузка...
XS
SM
MD
LG