«Для тих, хто вважає, що війна закінчилась»: виходить «Хлібне перемир’я» Жадана та Жиркова

У Києві відбулася прем’єра вистави «Хлібне перемир’я» за п’єсою Сергія Жадана. Уперше Театр драми та комедії на Лівому березі планував показати свою роботу ще у вересні, проте через пандемію коронавірусу дату переносили кілька разів. Вистава – про життя людей з «сірої зони» улітку 2014 року, про смерть близьких, про війну не лише на Донбасі, але й у самих людях.

Літо 2014 року. Схід України, «сіра зона». Перша спроба припинити вогонь, перші домовленості між українською владою та гібридними силами Росії, перше «хлібне перемир'я», зроблене для того, щоб фермери без перешкод зібрали врожай. Спокійно мало бути до кінця серпня, але одна справа – домовленість на папірцях, інша у дії в реальності…Зібрати урожай не встигли, поля палали.

У Толіка померла мати. Але він не може її поховати. Він застряг разом з тілом в будинку. Треба їхати до центру, але міст зруйновано, можна лише вплав. Треба звернутися по допомогу, але до кого? Коли у містечку ти залишився майже сам і не знаєш, кому можна довіряти. Треба якось обмити тіло та підготувати його до похорону, але в домі немає ні води, ні світла. Здавалося б, все може вирішитися, коли приїжджає старший брат Антон. Але стосунки між братами виявилися далеко не такими теплими.

Це цікаво! Історія створення п'єси. До Сергія Жадана звернулися з пропозицією створити п’єсу про російсько-українську війну. Безпосереднім матеріалом для п’єси стали сюжети, які не ввійшли в остаточну версію «Інтернату».

Двох братів, Антона та Толіка, грають чотири актори. Цікаво, що в кожного своє бачення героя. Історія та діалоги одні, а ось розуміння, чому ці персонажі саме так реагують на різні ситуації, виокремлення якогось конкретного «я» у Володимира Кравчука та Дмитра Олійника (грають Толіка), Андрія Ісаєнка та Дмитра Соловйова (в ролі Антона) – різні.

Толік – молодший брат, «тридцять із чимось». З початком бойових дій на Донбасі не покинув рідне місто. Залишився поруч з мамою захищати свою землю. Вірить в те, що розповідають про війну та людей, які можуть «здати».

Дмитро Олійник: Толік – інтроверт. Він заплутався, коли треба було обирати, на чиєму буде боці. Толік боровся за себе, свій будинок, свою землю разом з друзями, а виявилося, що був на боці «сепарів». За п’єсою у нього є зброя в кімнаті, але не вказує звідки. Він втратив віру, перейшов наче на інший бік та потрапив в чорні списки й туди, і сюди. Зараз він пливе течією, не може нічого вирішувати.

Толік був одружений, але дружина загинула. Жадан не вказує всі подробиці у п’єсі, але з фраз ми розуміємо, що, швидше за все, вона стикнулася зі свавіллям міліції. І її втрата також вплинула на Толіка.

Володимир Кравчук: Толік – це людина, яка одночасно повторює телевізійні штампи. Причому, і проросійські, і проукраїнські. Тобто людина так забомблена пропагандою, що в неї можуть паралельно існувати дві взаємосуперечні думки. У нього відсутнє критичне мислення. А ще він безініціативна людина, яка не може навіть похоронити свою матір.

– Вам шкода свого героя?

Володимир Кравчук: Мені шкода його особисту трагедію. Він повністю безпорадний. Він, як равлик без ракушки. Загалом не пристосований до життя і не знає, як жити. Ось в цьому сенсі його шкода. А якщо казати про нього як про людину, якій лінь, чи вона не звикла ні в чому розбиратися, мати власну думку й обрати одну зі сторін конфлікту, то не шкода. Я як громадянин України не розумію, як так можна.

– Що найважче для вас в цій ролі?

Володимир Кравчук: Знайти ту саму причину, чому Анатолій такий. Це на нього так вплинули особисті проблеми – смерть дружини, непорозуміння з батьком ще з дитинства, образи в школі, втрата мами, чи це більш масштабне – війна? Що ним рухає? У якихось моментах мені хочеться розповісти його особисту трагедію, а в загальному плані – я хочу показати, до чого призводить така несвідомість, як це впливає не лише на його життя, а на всю країну, коли таких Толіків тисячі.

Дмитро Олійник: Мені здається, що він постійно знаходиться в депресії. Я б навіть сказав, що у нього посттравматичний синдром на фоні війни. Ось той момент, коли люди не бояться смерті як фактору. Навпаки. Вони бояться жити, бо не розуміють, як це робити в нових некомфортних умовах. І ось ці дитячі психологічні травми, втрати рідних, посттравматичний синдром – у всьому цьому треба знайти його справжнє «я» та відповідь на питання – чому він так робить!

Це цікаво! Цитата з п'єси: «Ну а шо? Сам все знаєш. Всі все знаємо. Не скажемо тільки. Шо тут казати? Так шо куди мені йти? Думаєте, якщо назначили перемир'я, все закінчилось? Думаєте, просто відремонтують міст – і все? Хто ним ходити буде? Куди йти? Перемир'я... Це для вас перемир'я. А я ні з ким миритися не збираюся. Для мене ця війна давно вже йде. Ще коли Ані не стало. З тих пір воюю і воюю».

– Три риси вашого Толіка…

Володимир Кравчук: Несамостійність, пристосуванство, самотність. Він був самотнім навіть тоді, коли була поруч родина. Бо в їхній сім’ї взагалі не заведено демонструвати любов.

Дмитро Олійник: Інфантильність, щоправда, не в усіх запитаннях, закритість, часті прояви зміни настрою.

Антон – старший брат, має на ринку кілька точок із м’ясом, «самотній вовк» та «селфмейд мен», як він себе сам називає. Вперше за тривалий час приїхав додому… надувним човном. Бо міст підірвали, тож свій джип був змушений залишити на блокпосту.

Дмитро Соловйов: Антон – такий «рєшала». Усе у нього «чьотко» та «конкретно». Він звик, що будь-яку проблему може вирішити за допомогою грошей та зв'язків. Щось на кшталт: «Та ШО ви ото починаєте? Зараз я зателефоную. І все буде добре». Але не в цій ситуації. Він приїхав вперше додому і взагалі не розуміє, що відбувається: хто тепер головний у його місті, кому телефонувати, з ким домовлятися.

Андрій Ісаєнко: Я думаю, що все ж таки «самотній вовк» – це маска. Звичайно, що він – лідер. Але цією маскою він все ж відокремлюється від зовнішнього світу. Адже кожна людина все одно хоче, щоб поруч була родина, дружина, діти. І він сам каже, що мріяв про це. Але зараз бути таким йому зручно та вигідно. Антон постійно намагається реалізуватися, щось довести самому собі. Ось все кинути тут та поїхати із «сірої зони» до центральної України він не може, по-перше, бо є люди, за яких він несе відповідальність, по-друге, боїться, що на новому місце він нічого не вартуватиме.

Це цікаво. Цитата з п'єси: «Слів не вистачає. Слова першими скінчилися. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє».

– Чи схожі ви зі своїм героєм?

Дмитро Соловйов: Точно несхожий. Бо Антон – реальне «бидло» із золотою цепурою на шиї, з барсеткою, жестами показує, що він всюди господар. Я з інтелігентної родини. Тому для мене ця роль на супротив.

Андрій Ісаєнко: Ні. Але мав досвід спілкування з такими людьми, працював деякий час на ринку. Тому сподіваюся, що у мене вийде знайти в собі ті риси, які потрібні саме для цього персонажа.

– Антон кинув усе, щоб допомогти молодшому братові. І всю п’єсу він намагається «розворушити» Толіка. Але складається так враження, що вони принципово не кажуть одне одному про братерську любов, про підтримку. Чому так?

Дмитро Соловйов: Через те, що зростали в різних умовах. Це їм заважає. Антон звик все роботи самостійно. А молодшого брата оберігали, пестили. І Антона це бісить. Він вважає, що молодший брат нічого не вміє в житті. Саме тому у них немає точок дотику. Але все ж таки їх об'єднує особиста жалоба, тож вимушені спілкуватися та розв'язати спільну проблему.

– Назвіть три риси вашого Антона…

Дмитро Соловйов: Хитрий, сильний, конкретний.

Андрій Ісаєнко: Працьовитий, звик все вирішувати і нічого не залишати на потім, добрий.

Це цікаво! Сергій Жадан про п'єсу: «Мені би хотілося, аби глядач, який вийде з вистави, трішки подумав про людей, які опинилися на території зони ураження, у зоні, наближеній до бойових дій. Тому що у нас попри те, що війна триває шість років, дуже часто громадяни України, які живуть поза межами Донбасу, в ставленні до неї керуються не так здоровим глуздом, не так логікою, як тими якимись інформаційними кліше, які їм накидають з різного роду засобів масової інформації».

Про п’єсу актори кажуть: «війна без війни». Про неї згадують, вона присутня й її наслідки відчутні, але водночас складається враження, що війна лише оголила те, що у персонажів «наболіло» раніше.

Щодня до братів приходять гості: жінки-плакальниці, сусіди-фермери, поштар. Вони спілкуються, але не чують один одного. Вони налякані та зневірені. У деяких моментах емоційні, але без чіткого забарвлення – погані чи хороші. Сірі!

Ця сірість відчуватиметься і на сцені п'єси. І музика, і костюми не виділятимуть когось, кажуть творці.

Христина Корабельникова, художниця по костюмах: «Мені ця тема болюча і дуже близька. Бо мої родичі живуть в цих краях. Бабуся померла у 2014 році. Тоді Слов'янськ був окупований, і українська армія тільки розпочала повертати наші території. А ми тоді не розуміли, як себе поводити, бо ти не знаєш, як поховати людину, коли всі кладовища заміновані. Ще той хорор був. Може, саме тому, які будуть костюми у наших героїв, ми вирішили одразу. Я знаю, в чому зазвичай ходять жителі тих регіонів. У порівнянні з Києвом, вони застрягли у часі десь на десять років. Тому знайти одяг не було проблемою – щось було в реквізиті театру, ми це просто адаптували, щось треба було дошити. Думаю, що нам вдалося, а чи передаси це необхідну атмосферу, вже скажуть глядачі».

Андрій Ругару, композитор: «П'єса настільки зачепила, що одразу після цього з’явилося розуміння, яким має бути музичне оформлення. Текст розбитий на чотири частини, до кожної – робив музичну замальовку. Потім приходив на репетиції, бачив гру акторів, намагався емоції та сприйняття перенести на музику. Психологічно дуже важка п'єса, з різним забарвленням та акцентами. Було важливо не перезавантажити глядача музикою, не привернути увагу саме на композицію, але й достукатися до них, допомогти донести увесь біль».

Це цікаво! Цитата з п'єси: «Знаєш, ну тут же ніколи не знаєш, хто за кого. Говориш із людиною і не знаєш, що в неї у голові. Краще взагалі не говорити».

Традиційно після прочитання п’єси Сергія Жадана залишається купа запитань: як ці герої діставалися до будинку, вони живі чи мертві, чи вплинула на них так війна, чи їхня особиста «війна» розпочалася задовго до подій на сході Україні. І головне – хто все ж таки винний у війні на Донбасі? Чи відповість на ці питання вистава? Запитуємо у режисера Стаса Жиркова.

Стас Жирков: Театр – це більше про питання, ніж про відповіді. І в цьому його краса. «Як це сталося?» – це питання звучить у п'єсі Сергія Жадана постійно. Проте деякі відповіді глядачі все ж таки отримають. Але в кожного вони будуть свої.

– Тема «сірої зони» завжди провокативна. Ця вистава не буде підтвердженням, що там ті, кому байдуже, хто переможе, головне – щоб завершилася війна?

Стас Жирков: Там є фрази «Ми втомилися від війни», «Я просто захищаю свою землю». Але це не означає, що там живуть люди, яким все по барабану.

У п’єсі є фермер, який каже, що це «моя земля». Але це не абстрактне поняття, це реально його земля, яку він взяв в оренду, а тепер у нього її забирають. Чому йому це має подобатися?

Але п’єса не про поганих чи хороших. Це звичайні люди з тяжкими історіями, які вплинули на оцю неможливість виїхати з тієї «сірої зони». Вони між двох вогнів і мають якось жити далі. Проте як – ще не зрозуміли. Немає відповіді.

– Головні ролі грають два склади акторів. Як виявилося, бачать вони своїх героїв по-різному.

Стас Жирков: Звичайно, це все ж таки живі люди. І сучасний театр не може бути під копірку та не базуватися на власних думках акторів. Є малюнок вистави, але своїх героїв актори наповнюють самостійно: емоціями, інтонаціями, текстами. Але це цікаво, коли можна виставу грати кількома складами.

При цьому ми ж можемо і пари ці змінювати. Тобто у нас немає такого: Ісаєнко грає тільки з Олійником, а Соловйов – тільки з Кравчуком. Ми можемо міняти «братів» і отримувати нові бачення п'єси. Так, це будуть різні вистави, але не думаю, що вони кардинально змінюватимуться від перестановки акторського складу.

– Що було найважчим у підготовці до прем’єри?

Стас Жирков: COVID-19. Уперше як режисер я не міг вплинути на ситуацію, і це найболючіше відчуття. Ти постійно переносиш виставу. І в цьому ніхто не винний. То локдауни, то обмеження у кількості відвідувачів, наче все повернулося до роботи, а тут хтось захворів з акторів – привіт, 14-денний карантин. І це ж не так, що хтось захворів, всі два тижні побули вдома і можна працювати. У нас іноді це було ланцюгом. І насправді дратував саме факт того, що ти нічого з ним не вдієш, це не залежить від тебе чи акторів. Тому так, найважчим це була ситуація з коронавірусом.

– Чи працює з вами над виставою Сергій Жадан, який написав п’єсу?

Стас Жирков: Він з нами на зв'язку. Якщо у нас є питання, то ми радимося, ставимо їх. Але він не бачив читок та репетицій, не контролює нашу роботу. Сергій – творча особистість і прекрасно розуміє, що написати п'єсу та ставити виставу – це різні речі. Тому кожен з нас робить свою роботу.

Це цікаво! Цитата з п'єси: «Дістало все! Я що, для себе стараюсь? Воно шо, мені нада? Сидимо тут, як в мишоловці, не вийдеш нікуди. Я що, цього хотів? У мене урожай горить, мені ваша політика сто лєт не нада. Мені ховатись нічого, я нічого не робив. Це ви всі шось мовчите, недоговорюєте. А в мене техніка в полі. Згоріла вже, мабуть».

– Хто має подивитися виставу «Хлібне перемир’я» та чому?

Дмитро Соловйов: У першу чергу ця вистава для вдумливих людей. Думаю, не всім сподобається правда, але дивитися виставу треба. Можливо хоча б тоді маленькими кроками, але ми змінимо ту ситуацію, яка відбувається зараз навколо.

Андрій Ісаєнко: Вистава про людей, які не наважилися зробити свій вибір і залишилися в «сірій зоні». Але це не тільки про «сіру зону» територіальну, це глибше – про внутрішню, особисту «сіру зону». Це про такий багаж незробленого вибору, коли людина не ухвалила рішення, бо в той момент так було зручно, а може незручно, але людина не захотіла ризикувати та щось змінити у своєму житті. Вона стала пристосуванцем. Виставу подивитися треба, щоб знаходити в собі сили, не боятися робити вибір та діяти.

Володимир Кравчук: Українці, які дивляться новини, отримують дезінформацію, піддаються маніпуляції та не вміють думати критично. Навіщо? Щоб побачити, до чого може призвести відсутність бажання дорослішати, взяти на себе відповідальність за своє бачення, успіх, заможність.

Дмитро Олійник: Люди, які вважають, що війна закінчилася. Мені б було б цікаво почути враження глядачів, які були у схожих ситуаціях, тобто ті, хто приїхав зі східних регіонів. Я думаю, для них це буде болюча тема.

Стас Жирков: Хотілося б, щоб цю виставу подивилися глядачі, які засуджують цей регіон чи виїхали з нього. Ті, для кого ця тема точно небайдужа, і, можливо, вони знайдуть для себе відповіді. З іншого боку, було б добре, якби подивилися цю виставу всі. Я вважаю, чим більше у нас буде з'являтися рефлексії на цю війну, тим більше ми зможемо зрозуміти – що відбувається та що нас робити. Бо нічого не робити, ми не маємо права. Інфантильність лише погіршуватиме ситуацію, буде ще менше тієї України, яку ми так любимо.

Наступна вистава «Хлібне перемир’я» планується за місяць – 27 січня. Проте, можливі зміни в розкладі, перевіряйте в офіційній групі та на сайті театру.