Коли тільки почалися протести в Казахстані й стало відомо про погроми в Алмати, мої знайомі, що змушені були переселитися з Донецька, сказали мені таке: у нас так само починалося з погромів, а потім прийшли з Росії.
Я сприйняв це з певною часткою скептицизму. Україна ж – не Казахстан. Мовляв, на Донбасі було інакше. Хоча той самий Донбас не так то вже й далеко знаходиться від західних кордонів Казахстану – принаймні не набагато далі, ніж, наприклад, до Закарпаття (на тисячу кілометрів далі – ред.). Та й, зрештою, Донбаський край – це степовий регіон, як і більша частина теренів Казахстану.
Скептицизм щодо схожості подій на Донбасі й Казахстані частково почав розвіюватися, коли мій ще один знайомий, який починав свою трудову кар’єру в Казахстані й має там до сьогоднішнього часу друзів, нарешті зміг дотелефонуватися до свого приятеля, який не так давно займав у Казахстані доволі високу посаду у системі «третьої», власне судової, влади республіки. Так ось той приятель, котрий, правда, уже відійшов від справ, сказав, що вважає безчинства, які чинилися в Алмати, мають російський слід. А коли я побачив, як російські мас-медіа бравурно коментують введення своїх військ у Казахстан, подумалося: можливо, це непогано спланована російська спецоперація – як і на Донбасі.
Схід – справа тонка
Що пересічний українець знає про Казахстан? Певно, не так і багато. Щось чув про перебування нашого Кобзаря в цих краях. Знає, що ця країна багата на ресурси, що тут знаходиться побудований ще з радянських часів космодром Байконур, що на освоєння цілинних земель у Казахстані поїхало багато українців (дехто навіть має своїх родичів у цій республіці) і що в цій державі з часів проголошення її незалежності одноосібно править Нурсултан Назарбаєв – принаймні офіційно правив до 2019 р. А неофіційно – й далі. Ось, здається, й все…
Казахстан – країна непроста. За площею – це дев’ята країна світу. Територія її більша, ніж терени країн Західної Європи. Вона справді дуже багата на ресурси – нафту, газ, вугілля, різноманітні руди тощо. Їй «повезло» з географією – вона опинилася між двома потугами, Росією й Китаєм.
І росіяни, й китайці мають тут свої інтереси – економічні зокрема. Але не тільки вони. Працюють тут і західні компанії. Та й загалом керівництво Казахстану певним чином було зорієнтоване на Захід, на використання західних технологій. Принаймні освіта республіки за часів незалежності намагалася наблизитись до західних стандартів – тут казахи навіть у дечому випередили нас, українців. А ще в Казахстані спостерігаються й турецькі впливи. Адже казахи належать до сім’ї тюркських народів й сповідують іслам. Принаймні, казаху оволодіти турецькою мовою не проблемно.
Зрештою, Туреччина, здійснюючи свої культурні впливи на Казахстан, має тут і свої економічні інтереси. Турки зацікавлені в транзиті казахського газу через свої терени до Європи.
Нині у великому за площею Казахстані населення становить до 19 мільйонів осіб. На один квадратний кілометр у середньому припадає трохи менше семи чоловік. Отже, щільність населення тут одна з найнижчих на планеті. Словом, є куди селитися на казахських просторах. Власне, це й робили росіяни за часів царської Росії й Радянського Союзу. У результаті цього казахи стали меншиною на своїй землі. А казахська мова практично не використовувалася в містах. Чимало казахів перейшли на російську мову спілкування й забули свою.
Мова
За часів незалежності казахи все ж стали етнічною більшістю в країні. І зараз становлять близько 70% населення. Попри помітний відтік росіян та німців, є великі етнічні меншини, зокрема і українці.
Росіян же в Казахстані зараз близько 3,5 мільйонів. Вони переважно компактно проживають у північних районах. Звісно, вони залишаються російськомовними. Такими, як правило, є й інші етнічні меншини.
Зрештою, і серед казахів доволі поширеною є мова російська, і серед представників політичної еліти теж. Навіть донедавна незмінний президент Казахстану Назарбаєв часто публічно спілкувався російською мовою.
Російська мова залишається офіційною мовою республіки. Згідно з переписом 2009 року, російську мову розуміє 89 відсотків населення республіки. Натомість казахську, яка вважається мовою державною, розуміють 74 відсотки. Тобто російські впливи, зокрема в плані культурному, тут значні – як і на нашому Донбасі.
Та все ж за часів незалежності керівництво республіки робило й робить чимало для поширення казахської мови. До того ж у 2017 року Назарбаєв підписав указ про перехід до 2025 р. казахської мови з кирилиці на латиницю. А це певне культурне дистаціювання від Росії.
Клановість і жузи
Видається, що казахи не стали консолідованою новочасною нацією – принаймні в її європейському розумінні. Так чи інакше, думається, що тут дає знати про себе клановий устрій казахського суспільства, який не вдалося перебороти за часів радянської влади і який продовжував про себе давати знати за часів незалежності.
Казахи діляться на три великі етнотериторіальні групи – старший, середній та молодший жузи. І відносини між ними не такі вже й прості.
Представники першого жузу проживають на півдні, другого – в степових районах Казахстану, третього – на південному заході.
Окрім того, кожен жуз поділяється на клани. А ще серед казахів є родова аристократія, торе й ходжа, представники яких відповідно вважаються нащадками Чінгісхана й подвижників пророка Мухаммада. Саме вони часто займають високе становище в казахському суспільстві.
Щоб зрозуміти те, що відбувалося й відбувається в Казахстані, треба враховувати цю кланову структуру.
Специфіка протестів
Як відомо, протести в країні почалися 2 січня в місті Жанаозені Мангістауської області.
3 січня протести розпочалися в адміністративному центрі цієї області – Актау. Це – південно-західна частина Казахстану, терени молодшого жуза. Представники останнього, певно, найбільш обділені. Їх не особливо допускають до влади, їхні представники не займають високих державних посад.
Протести ці відбувалися відносно мирно. Наскільки можна судити, місцеві силовики не розганяли демонстрантів.
4 січня протести почалися в Алмати – колишній столиці Казахстану, найбільшому місті республіки. Це – терени старшого жузу. Його представники, як правило, мають доступ до влади. І все ж Назарбаєв у 1997 року з Алмати переніс столицю до колишнього Цілинограда на півночі Казахстану, який почав іменуватися Астана, а з 2019 року на честь Назарбаєва був перейменований у Нур-Султан.
Для чого це було зроблено? Зокрема, й для того, щоб утвердити одноосібну владу Назарбаєва. Робити це в степовому Цілинограді було легше, ніж в Алмати, де були небажані для нього сили, зокрема й опозиційного характеру. В певному сенсі, жителі Алмати й старшого жузу були ображені. Тому не дивно, що вони підтримали протести.
Саме в Алмати влада почала застосовувати насильство щодо протестуючих. Тут почалися погроми й різні безчинства. Далі події почали розвиватися на диво динамічно й загадково.
Уже 5 січня у відставку йде уряд Казахстану. Того ж дня протестувальники в Алмати захоплюють мерію, горить у цьому місті офіс правлячої партії Нур Отан.
Відбуваються жорсткі сутички з силовиками. А тим часом Касим-Жомарт Токаєв, який став президентом у 2019 році, заявив, що з посади голови Ради національної безпеки пішов Назарбаєв. Останній фактично після свого відходу з президентської посади продовжував керувати Казахстаном.
Тепер же головою Ради національної безпеки став Токаєв, тим самим посиливши свою владу. Того ж дня він звернувся до держав-членів Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) з метою надання допомоги у придушенні протестів, які назвав «терористичною загрозою». А прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що організація введе своїх «миротворців» до країни. Насправді, роль «головної скрипки» в ОДКБ відіграє не Вірменія, а Росія. Схоже, і звернення Токаєва, і заява Пашиняна були певною грою, щоб забезпечити російське втручання в Казахстані.
Хоча виступами переважно був охоплений південь Казахстану – терени старшого й молодшого жузів, уже наступного дня, 6 січня, Токаєв запровадив надзвичайний стан по всій країні.
Тоді ж військові ввійшли в Алмати для придушення протестів. Не працював інтернет, інші види зв’язку. Що реально робилося в країні, важко було довідатися. А тим часом у країну ринули російські війська. Зокрема, їх запримітили на так потрібному для росіян об’єкті – космодромі Байконур.
Токаєв проти Назарбаєва?
То що ж сталося в Казахстані? Запропоную свою версію подій.
Схоже, відбувся своєрідний переворот при підтримці російських військ. Тут кілька слів треба сказати про головного героя дійства – Токаєва.
У радянські часи він працював на дипломатичній службі. а тоді радянські дипломати, як правило, були пов’язані зі спецслужбами. Зовсім недавно, у грудні 2021 року, команда Олексія Навального виявила, що родичі Токаєва мають елітну нерухомість у центрі Москви. І була висловлена думка, що нинішній президент Казахстану пов’язаний зі спецслужбами Росії. Цікаво, чи не так? Можливо, ця пов’язаність і пояснює нинішню поведінку Токаєва.
Токаєв вирішив укріпити свою владу, скориставшись протестами. Зокрема, усунув кабмін, який реально був сформований Назарбаєвим. Також усунув Назарбаєва з посади голови Ради національної безпеки Казахстану.
Де зараз Назарбаєв і що він робить, є різні версії. І це все на фоні присутності російський військ у республіці, які запросив Токаєв і які, наскільки можна судити, стали його опорою.
Казахська опозиція вважає, що відбулася російська військова окупація їхньої країни. Так воно є. Чи можуть миритися казахи з присутністю на своїй території іноземних військ, питання. Не такий вже казахи спокійний народ. Та й має він певні традиції антиросійської боротьби. Адже перший серйозний виступ, фактично антиросійський, відбувся за часів перебудови саме в Казахстані в грудні 1986 році.
Зрештою, може початися кланова боротьба у вищих ешелонах казахської влади у зв’язку з посиленням Токаєва.
Застереження щодо перебування іноземних військ у Казахстані висловили представники західних країн. Не в захваті від цього Туреччина й Китай. Натомість Росія святкує перемогу. Але чи не стане ця перемога пірровою?
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
