Київ, 24 березня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі!
В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
“Хорошо і скушно бить поетом, только рускім комаріним лєтом,” – пригадуються мені рядки одного з російських авангардистів-сімдесятників. Але то так, від переситу, від надміру якихось розчарувань. А як писав ще один поет, “яке ще там до біса горе, коли серця у нас живі?” Та ще й весна, додам від себе. І відкрию книжку віршів.
“Мої поезії... Я маю вас, я маю Ніхто у мене вас не відбере – Єдиний статок Точно не програю. Слова – то вічне. Діло – відімре...”
Таким творчим кредо, яке, може, комусь і видасться занадто патетичним, розпочинається поетична збірка “Сни” Маргарити Лукечі.
Хоча більшість українських інтелектуалів з цим іменем асоціюють інформаційне агентство ІНТЕЛНЬЮС, засновником і видавцем якого є пані Лукеча.
Вона не любить говорити про себе, хоча була однією з перших жінок, хто сміливо “пірнув” у штормові води вітчизняного бізнесу, і хто перейшов через рифи і бурі української економічної кризи, і вижив, віднайшов своє місце в інформаційному просторі держави.
Про поезію і нове ІНТЕЛНЬЮС-івське видання з Маргаритою Лукечою розмовляє наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Пані Маргарито, спершу поговоримо про прекрасне: про Вашу книжку “Сни”.
Маргарита Лукеча
Справа в тому, що це в мене 5 книжка, і оскільки там більше, ніж 400 сторінок, то мені треба було з кожних попередніх книжок вибрати те, що мені здавалося цікавим, і об’єднати його з якоюсь тематикою, назвати і так укласти цю книжку.
Я дуже довго вибирала дизайнера, який мені допоміг би цю мрію здійснити. І така молода особа знайшлася, це Олександра Ковальова. Вона зробила мені цю книжку так, як я цього хотіла.
Богдана Костюк
А як з’явилася ідея випускати журнал для ділових жінок про ділових жінок, який має назву “Жінка, бізнес, суспільство”?
Маргарита Лукеча
Я як видавець і директор інформаційного агентства ІНТЕЛНЬЮС маю багато проектів. Я маю постійно справу з діловими жінками, тому довго думала над тим, як дати цим жінкам слово в журналі, який носив би спільну ідею, спільну думку.
На жаль, я в Україні бачу тільки красиві журнали, які мають зверху рекомендації, як треба купальник цього року вибрати, чи які креми рекомендують, яка косметика. Це закономірні речі, і вони потрібні, але це дуже дрібно для суспільства, особливо для України, де є жінка-трудар.
Я сама жінка-бізнесмен. Коли я давала інтерв’ю, то питання задавалися на різні теми, і я відповідала на них. Але ніхто ніколи мене не запитав: як я як жінка-бізнесмен себе почуваю, що я хочу, як я вижила, як я виживаю вже 13 років?
І в Україні дуже багато таких жінок. І я зрозуміла, що нам необхідне таке видання.
Павло Вольвач
Все у світі поєднано: і поезія, і чорних хліб буденності, без якого теж аж ніяк не можна, тим більше, якщо йдеться про майбутнє, а саме: про дітей.
Вперше в Україні в Броварах, на Київщині, зводиться незвичайне дитяче селище. Це буде одне з багатьох сотень подібних селищ, розкиданих по всьому світу, якими опікується Міжнародна благодійна організація “СОС-Кіндердорф Інтернешнл”.
Розповідає Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Педагогічна думка в країнах післявоєнної Європи довела, що нічого ліпшого, ніж створення спеціальних поселень для дітей-сиріт з ретельно дібраними матерями-виховательками, поки що вигадати не вдалося.
Вперше подібне містечко, назву якого з німецької можна перекласти як “Дитяче селище порятунку”, з’явилося в 1949-му році в післявоєнній Австрії. Його заснував великий гуманіст Герман Гмайнер.
Минули десятиріччя, і подібні селища з’явилися в 130 країнах світу, довівши переваги обраної колись Гмайнером моделі виховання дітей-сиріт. Його справу продовжує Міжнародна благодійна організація “СОС-Кіндердорф Інтернешнл”.
Броварське селище - перше в Україні. Тут буде 15 котеджів у кожному проживатиме від 7-ми до 10-ти дітей разом з названою матір’ю-вихователькою. На території селища передбачені також культурно-розважальні заклади.
Міська рада виділили під дитяче селище ділянку в сосновому лісі, поруч районна лікарня, школа, міський басейн.
Заступник міського голови Людмила Шестопал розповідає:
Людмила Шестопал
Модель така: кожен будиночок – окрема сім’я, де працює мама, яка не має своїх дітей і не має зобов’язань перед своєю родиною, і діти; на два будиночки ще є по штату працівник-тьотя, яка у разі необхідності може замінити маму.
Володимир Ляшко
У названої матері великі обов’язки і широкі права.
Людмила Шестопал продовжує.
Людмила Шестопал
Мама має право визначити, в якому закладі навчальному буде навчатися дитина, чим вона буде займатися у вільний від навчання час. Від неї залежатиме, яку долю обере дитина в майбутньому. Її роль є визначальною в успіху цього проекту. Тобто, той досвід, який поза сім’єю, дитина набути не може.
Володимир Ляшко
Середина 90-х років з її соціально-економічними потрясіннями розбила багато сімейних човнів. Чимало батьків виявилися неспроможними забезпечити дітям нормальних умов утримання і виховання. Бездоглядна дітвора вихлюпнулася на вулиці і вокзали великих міст. Кількість дитячих будинків різного профілю стрімко зростає.
У тих же Броварах на місці колишнього дитячого садка створено дитячий будинок змішаного типу, в якому виховуються діти різного віку. Міськрада добирає по місту 5 прийомних сімей, в яких би поряд з рідними виховувалися б і прийомні діти.
Матеріально сиріт забезпечать, а ось родинне тепло, стереотипи поведінки, душевність взаємостосунків - все це дає лише родинне виховання, і в цьому велика цінність нового проекту “СОС-Кіндердорф”.
Павло Вольвач
До певної міри вихователькою була і Олександра Екстер, сценограф, маляр, блискучий книжковий дизайнер і, зрештою, як її називали, “навчителька багатьох”.
На початку 20-х років у Києві вона стояла біля витоків нової конструктивістської сценографії, котрій судилося полонити весь мистецький світ. Тому з’ява величезного за обсягом і за форматом фоліанту “Олександра Екстер”, котрий побачив нещодавно світ у Парижі, виглядає цілком закономірною.
Як закономірним виглядає і український аспект творчості Екстер, котрий у сумлінних мистецтвознавців не викликає жодних сумнівів. Але, зрештою, зацікавив нас не сам цей факт, позаяк у Парижі виходить багато книжок, і навіть про наших земляків.
Справа в тому, що одним із творців книги є давній автор нашої програми мистецтвознавець Дмитро Горбачов. За кавою у студії ми й продовжили з ним бесіду.
Вперше про О.Екстер так повно подано інформацію?
Дмитро Горбачов
Я думаю, що вперше. Мені доручили написати про педагогічну систему її, тобто, фактично ця нова сценографія конструктивістська, футуристична пішла з Києва через учнів Екстер по всьому світі.
Павло Вольвач
Я бачу, зараз лежить перед Вами на студійному столі цей розкішний фоліант, виданий в Парижі. Все це дійсно звучить, але скажіть, поділіться, розкрийте таємницю: як можна отак взяти і видати в Парижі таку книжку?
Дмитро Горбачов
Один з авторів Жан Шовлєн, який має гроші, має колекцію Екстер, і він дав можливість нам працювати. Другий автор – це француженка Надя Філатоф. Вона приїхала до Києва і попросила мене написати про педагогічну систему Екстер. Її ще зацікавило, що Екстер в Києві в 1918-1919-х роках викладала абстракціонізм. На той час ніхто в світі не викладав ще, бо були лише поодинокі художники-абстракціоністи. А щоб якась була система викладання, то фактично цього не було.
Павло Вольвач
Отже, з ім’ям О.Екстер багато чого пов’язується вперше. І, напевне, з цим фоліантом...
Дмитро Горбачов
А вперше тут от що: дуже багато її творів малярських, бо довгий час її асоціювали тільки зі сценографією, вона була знаменитою художницею спектаклів Московського камерного театру Таїрова. А виявляється, що вона була першокласним художником-живописцем, а ще створила власний варіант абстракціонізму.
Павло Вольвач
Ось я якраз хотів спитати: чим її твори цікаві для зарубіжного глядача, для тих же французів?
Дмитро Горбачов
Цікаво, тому що на засадах кубізму і футуризму вона створила свій варіант абстракціонізму з дуже яскравою розкольоровкою. Це саме те, що було не типовим для західних кубістів і футуристів – вони були, як правило, стримані в кольорі. А Екстер під впливом народного мистецтва (вона ж відновлювала селянські промисли, їздила по селах) набралася цього яскравого духу. Вона в одній із доповідей про народну художню собачку сказала, що слов’янські молоді народи себе проявляють в яскравій колористиці.
Павло Вольвач
До речі, я тільки що хотів запитати: цю барвистість наснажували часом не українські південні якісь...?
Дмитро Горбачов
Абсолютно винятково українські села. Фактично собачку не без впливу Екстер створило те, що ми зараз називаємо “народний футуризм”.
Павло Вольвач
Цю книжку можна буде придбати десь в Києві чи лише в Парижі?
Дмитро Горбачов
Боюсь, що в Києві ні. Це мені надіслали авторський примірник.
Павло Вольвач
А можна говорити, як її сприйняли? Зрозуміло, що це тільки у вузьких колах. Але цікаво, як, наприклад, у Франції її сприйняли?
Дмитро Горбачов
Вона допіру вийшла, тому й не було прямих відгуків.
Павло Вольвач
А, то ми її анонсуємо?
Дмитро Горбачов
Певною мірою так. Але тут стільки багато нового, свіжого. Я думаю, що вона матиме успіх. Принаймні, зовні вона виглядає ошатно, і видавці хочуть висунути цю книжку на кращих поліграфічний виріб року у Франції.
Павло Вольвач
Будемо сподіватися. Пане Дмитре, я знаю, що у Вас в запаснику завжди є якісь ідеї. Є якісь задумки, які втіляться в перспективі в ближчій, в дальній у щось подібне?
Дмитро Горбачов
Зараз ми готуємо величезну книжку “Малевич і Україна”. Я сподіваюся, що як знайдуться спонсори, то ми видали б і “Екстер і Україна”, тому що Екстер велику роль зіграла в українському мистецтві. Більше того, завдяки Екстер з’явився у 18-му столітті шанс, що Таїров (до речі, уродженець України), режисер, зі своїм всесвітньо відомим камерним театром переїде в Україну. Екстер ходила до гетьмана Скоропадського, і той дав дозвіл на переїзд Таїрова до Києва. Таїров там вже рихтувався, але Петлюра, як відомо, підважив гетьмана Скоропадського, і всі ці плани були...
Павло Вольвач
Ну що ж, пане Дмитре, обіцяйте, що Ви ще будете у нас в студії, і ми більш детально торкнемося цих тем.
Якщо книги – джерело знань, то музика... Втім, облишмо ці зачовгані штампи і звернімося до речей простих і зрозумілих, звернімося просто до мови факту.
Нещодавно у продаж надійшов компакт-диск ансамблю “Київська камерата” “Бортнянський – Моцарт, музичні діалоги. Україна – Австрія.” Це високоякісна студійна обробка запису концерту, який відбувся ще 28-го листопада 2003-го року в Національному будинку органної та камерної музики за допомоги фонду сприяння розвитку мистецтв.
Виконавці: лауреат премії ім. Лисенка Національний ансамбль солістів “Київська камерата”, диригент Валерій Матюхін.
Докладніше Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
У ті часи, коли композитор Бортнянський не надто популяризувався, людині, що вперше почула музику Бортнянського, ввижалися певні паралелі з музикою Вольфганга Амадея Моцарта.
Таж сама, начебто, австрійська легкість, але з ледь відчутною домішкою специфічного суму, який пізніше став начебто українським.
Та ж сама музична риторика, але у Моцарта вона довершена й самодостатня, як видається на перший поверхневий погляд, а у Бортнянського при кристалічній ясності контрапункту - якесь відчуття недосказаності.
Ну й нарешті, Моцарт – визнаний у світі ґеній, а Бортнянський – невизнаний у Російській імперії український композитор.
Підручники з музичної літератури ( а це предмет, що розповідає про композиторів та їхню творчість) старанно розповідали про життя Моцарта.
Слава Богові, цього нас не позбавили. Про Бортнянського розповідалося парочкою куцих абзаців у розділі “Інші російські композитори”. І розповідалося недбало, як про дещо обдарованого, але невдаху.
Нині, за теперішніх, більш-менш нормальних інформаційних умов, ми вже знаємо, що Бортнянський та Моцарт вчилися разом вІталії, тусувалися, так би мовити, в одному креативному середовищі, а простіше, засвоїли одну й ту ж саму школу.
Моцарт, як справжній син “Веселого Відня”, міг собі дозволити трійки з ведучих дисциплін, що не завадило йому реалізуватися генієм світової музики.
Бортнянський, як сумлінний українець, вчився на “п’ятірки”, що, зрештою, ні про що особливе не свідчить, хіба що тішить самолюбство деяких українців, у яких лишилися невирішеними проблеми з національною гордістю.
Ансамбль “Київська камерата” за межами цих проблем. У світі справжньої музики ідеї не є інструментом конфронтації. На тих, надсвітових рівнях, ідеї служать збагаченню людського індивіду, і двері відкрито кожному бажаючому.
Слухаючи новий компакт-диск “Київської камерати”, вже не думаєш про історичні казуси, забуваєш хто композитор: австрієць чи українець, і неважливим, другорядним стає питання: “Яке саме століття надворі?” Людське століття, як і всі інші.
Можливо, у цьому сенс музичного діалогу Україна – Австрія, яку так мудро започаткувала “Київська камерата”.
Павло Вольвач
Так само я б волів не думати про час, але оператор Михайло Петренко підказує мені про це. Тож наш діалог зі слухачами ми продовжимо наступного разу.
Це була “Віта Нова” і я, автор та ведучий Павло Вольвач.
Бувайте здорові і пильнуйте себе. Зустрінемось!
Говорить радіо “Свобода”!
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі!
В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
“Хорошо і скушно бить поетом, только рускім комаріним лєтом,” – пригадуються мені рядки одного з російських авангардистів-сімдесятників. Але то так, від переситу, від надміру якихось розчарувань. А як писав ще один поет, “яке ще там до біса горе, коли серця у нас живі?” Та ще й весна, додам від себе. І відкрию книжку віршів.
“Мої поезії... Я маю вас, я маю Ніхто у мене вас не відбере – Єдиний статок Точно не програю. Слова – то вічне. Діло – відімре...”
Таким творчим кредо, яке, може, комусь і видасться занадто патетичним, розпочинається поетична збірка “Сни” Маргарити Лукечі.
Хоча більшість українських інтелектуалів з цим іменем асоціюють інформаційне агентство ІНТЕЛНЬЮС, засновником і видавцем якого є пані Лукеча.
Вона не любить говорити про себе, хоча була однією з перших жінок, хто сміливо “пірнув” у штормові води вітчизняного бізнесу, і хто перейшов через рифи і бурі української економічної кризи, і вижив, віднайшов своє місце в інформаційному просторі держави.
Про поезію і нове ІНТЕЛНЬЮС-івське видання з Маргаритою Лукечою розмовляє наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Пані Маргарито, спершу поговоримо про прекрасне: про Вашу книжку “Сни”.
Маргарита Лукеча
Справа в тому, що це в мене 5 книжка, і оскільки там більше, ніж 400 сторінок, то мені треба було з кожних попередніх книжок вибрати те, що мені здавалося цікавим, і об’єднати його з якоюсь тематикою, назвати і так укласти цю книжку.
Я дуже довго вибирала дизайнера, який мені допоміг би цю мрію здійснити. І така молода особа знайшлася, це Олександра Ковальова. Вона зробила мені цю книжку так, як я цього хотіла.
Богдана Костюк
А як з’явилася ідея випускати журнал для ділових жінок про ділових жінок, який має назву “Жінка, бізнес, суспільство”?
Маргарита Лукеча
Я як видавець і директор інформаційного агентства ІНТЕЛНЬЮС маю багато проектів. Я маю постійно справу з діловими жінками, тому довго думала над тим, як дати цим жінкам слово в журналі, який носив би спільну ідею, спільну думку.
На жаль, я в Україні бачу тільки красиві журнали, які мають зверху рекомендації, як треба купальник цього року вибрати, чи які креми рекомендують, яка косметика. Це закономірні речі, і вони потрібні, але це дуже дрібно для суспільства, особливо для України, де є жінка-трудар.
Я сама жінка-бізнесмен. Коли я давала інтерв’ю, то питання задавалися на різні теми, і я відповідала на них. Але ніхто ніколи мене не запитав: як я як жінка-бізнесмен себе почуваю, що я хочу, як я вижила, як я виживаю вже 13 років?
І в Україні дуже багато таких жінок. І я зрозуміла, що нам необхідне таке видання.
Павло Вольвач
Все у світі поєднано: і поезія, і чорних хліб буденності, без якого теж аж ніяк не можна, тим більше, якщо йдеться про майбутнє, а саме: про дітей.
Вперше в Україні в Броварах, на Київщині, зводиться незвичайне дитяче селище. Це буде одне з багатьох сотень подібних селищ, розкиданих по всьому світу, якими опікується Міжнародна благодійна організація “СОС-Кіндердорф Інтернешнл”.
Розповідає Володимир Ляшко.
Володимир Ляшко
Педагогічна думка в країнах післявоєнної Європи довела, що нічого ліпшого, ніж створення спеціальних поселень для дітей-сиріт з ретельно дібраними матерями-виховательками, поки що вигадати не вдалося.
Вперше подібне містечко, назву якого з німецької можна перекласти як “Дитяче селище порятунку”, з’явилося в 1949-му році в післявоєнній Австрії. Його заснував великий гуманіст Герман Гмайнер.
Минули десятиріччя, і подібні селища з’явилися в 130 країнах світу, довівши переваги обраної колись Гмайнером моделі виховання дітей-сиріт. Його справу продовжує Міжнародна благодійна організація “СОС-Кіндердорф Інтернешнл”.
Броварське селище - перше в Україні. Тут буде 15 котеджів у кожному проживатиме від 7-ми до 10-ти дітей разом з названою матір’ю-вихователькою. На території селища передбачені також культурно-розважальні заклади.
Міська рада виділили під дитяче селище ділянку в сосновому лісі, поруч районна лікарня, школа, міський басейн.
Заступник міського голови Людмила Шестопал розповідає:
Людмила Шестопал
Модель така: кожен будиночок – окрема сім’я, де працює мама, яка не має своїх дітей і не має зобов’язань перед своєю родиною, і діти; на два будиночки ще є по штату працівник-тьотя, яка у разі необхідності може замінити маму.
Володимир Ляшко
У названої матері великі обов’язки і широкі права.
Людмила Шестопал продовжує.
Людмила Шестопал
Мама має право визначити, в якому закладі навчальному буде навчатися дитина, чим вона буде займатися у вільний від навчання час. Від неї залежатиме, яку долю обере дитина в майбутньому. Її роль є визначальною в успіху цього проекту. Тобто, той досвід, який поза сім’єю, дитина набути не може.
Володимир Ляшко
Середина 90-х років з її соціально-економічними потрясіннями розбила багато сімейних човнів. Чимало батьків виявилися неспроможними забезпечити дітям нормальних умов утримання і виховання. Бездоглядна дітвора вихлюпнулася на вулиці і вокзали великих міст. Кількість дитячих будинків різного профілю стрімко зростає.
У тих же Броварах на місці колишнього дитячого садка створено дитячий будинок змішаного типу, в якому виховуються діти різного віку. Міськрада добирає по місту 5 прийомних сімей, в яких би поряд з рідними виховувалися б і прийомні діти.
Матеріально сиріт забезпечать, а ось родинне тепло, стереотипи поведінки, душевність взаємостосунків - все це дає лише родинне виховання, і в цьому велика цінність нового проекту “СОС-Кіндердорф”.
Павло Вольвач
До певної міри вихователькою була і Олександра Екстер, сценограф, маляр, блискучий книжковий дизайнер і, зрештою, як її називали, “навчителька багатьох”.
На початку 20-х років у Києві вона стояла біля витоків нової конструктивістської сценографії, котрій судилося полонити весь мистецький світ. Тому з’ява величезного за обсягом і за форматом фоліанту “Олександра Екстер”, котрий побачив нещодавно світ у Парижі, виглядає цілком закономірною.
Як закономірним виглядає і український аспект творчості Екстер, котрий у сумлінних мистецтвознавців не викликає жодних сумнівів. Але, зрештою, зацікавив нас не сам цей факт, позаяк у Парижі виходить багато книжок, і навіть про наших земляків.
Справа в тому, що одним із творців книги є давній автор нашої програми мистецтвознавець Дмитро Горбачов. За кавою у студії ми й продовжили з ним бесіду.
Вперше про О.Екстер так повно подано інформацію?
Дмитро Горбачов
Я думаю, що вперше. Мені доручили написати про педагогічну систему її, тобто, фактично ця нова сценографія конструктивістська, футуристична пішла з Києва через учнів Екстер по всьому світі.
Павло Вольвач
Я бачу, зараз лежить перед Вами на студійному столі цей розкішний фоліант, виданий в Парижі. Все це дійсно звучить, але скажіть, поділіться, розкрийте таємницю: як можна отак взяти і видати в Парижі таку книжку?
Дмитро Горбачов
Один з авторів Жан Шовлєн, який має гроші, має колекцію Екстер, і він дав можливість нам працювати. Другий автор – це француженка Надя Філатоф. Вона приїхала до Києва і попросила мене написати про педагогічну систему Екстер. Її ще зацікавило, що Екстер в Києві в 1918-1919-х роках викладала абстракціонізм. На той час ніхто в світі не викладав ще, бо були лише поодинокі художники-абстракціоністи. А щоб якась була система викладання, то фактично цього не було.
Павло Вольвач
Отже, з ім’ям О.Екстер багато чого пов’язується вперше. І, напевне, з цим фоліантом...
Дмитро Горбачов
А вперше тут от що: дуже багато її творів малярських, бо довгий час її асоціювали тільки зі сценографією, вона була знаменитою художницею спектаклів Московського камерного театру Таїрова. А виявляється, що вона була першокласним художником-живописцем, а ще створила власний варіант абстракціонізму.
Павло Вольвач
Ось я якраз хотів спитати: чим її твори цікаві для зарубіжного глядача, для тих же французів?
Дмитро Горбачов
Цікаво, тому що на засадах кубізму і футуризму вона створила свій варіант абстракціонізму з дуже яскравою розкольоровкою. Це саме те, що було не типовим для західних кубістів і футуристів – вони були, як правило, стримані в кольорі. А Екстер під впливом народного мистецтва (вона ж відновлювала селянські промисли, їздила по селах) набралася цього яскравого духу. Вона в одній із доповідей про народну художню собачку сказала, що слов’янські молоді народи себе проявляють в яскравій колористиці.
Павло Вольвач
До речі, я тільки що хотів запитати: цю барвистість наснажували часом не українські південні якісь...?
Дмитро Горбачов
Абсолютно винятково українські села. Фактично собачку не без впливу Екстер створило те, що ми зараз називаємо “народний футуризм”.
Павло Вольвач
Цю книжку можна буде придбати десь в Києві чи лише в Парижі?
Дмитро Горбачов
Боюсь, що в Києві ні. Це мені надіслали авторський примірник.
Павло Вольвач
А можна говорити, як її сприйняли? Зрозуміло, що це тільки у вузьких колах. Але цікаво, як, наприклад, у Франції її сприйняли?
Дмитро Горбачов
Вона допіру вийшла, тому й не було прямих відгуків.
Павло Вольвач
А, то ми її анонсуємо?
Дмитро Горбачов
Певною мірою так. Але тут стільки багато нового, свіжого. Я думаю, що вона матиме успіх. Принаймні, зовні вона виглядає ошатно, і видавці хочуть висунути цю книжку на кращих поліграфічний виріб року у Франції.
Павло Вольвач
Будемо сподіватися. Пане Дмитре, я знаю, що у Вас в запаснику завжди є якісь ідеї. Є якісь задумки, які втіляться в перспективі в ближчій, в дальній у щось подібне?
Дмитро Горбачов
Зараз ми готуємо величезну книжку “Малевич і Україна”. Я сподіваюся, що як знайдуться спонсори, то ми видали б і “Екстер і Україна”, тому що Екстер велику роль зіграла в українському мистецтві. Більше того, завдяки Екстер з’явився у 18-му столітті шанс, що Таїров (до речі, уродженець України), режисер, зі своїм всесвітньо відомим камерним театром переїде в Україну. Екстер ходила до гетьмана Скоропадського, і той дав дозвіл на переїзд Таїрова до Києва. Таїров там вже рихтувався, але Петлюра, як відомо, підважив гетьмана Скоропадського, і всі ці плани були...
Павло Вольвач
Ну що ж, пане Дмитре, обіцяйте, що Ви ще будете у нас в студії, і ми більш детально торкнемося цих тем.
Якщо книги – джерело знань, то музика... Втім, облишмо ці зачовгані штампи і звернімося до речей простих і зрозумілих, звернімося просто до мови факту.
Нещодавно у продаж надійшов компакт-диск ансамблю “Київська камерата” “Бортнянський – Моцарт, музичні діалоги. Україна – Австрія.” Це високоякісна студійна обробка запису концерту, який відбувся ще 28-го листопада 2003-го року в Національному будинку органної та камерної музики за допомоги фонду сприяння розвитку мистецтв.
Виконавці: лауреат премії ім. Лисенка Національний ансамбль солістів “Київська камерата”, диригент Валерій Матюхін.
Докладніше Віктор Недоступ.
Віктор Недоступ
У ті часи, коли композитор Бортнянський не надто популяризувався, людині, що вперше почула музику Бортнянського, ввижалися певні паралелі з музикою Вольфганга Амадея Моцарта.
Таж сама, начебто, австрійська легкість, але з ледь відчутною домішкою специфічного суму, який пізніше став начебто українським.
Та ж сама музична риторика, але у Моцарта вона довершена й самодостатня, як видається на перший поверхневий погляд, а у Бортнянського при кристалічній ясності контрапункту - якесь відчуття недосказаності.
Ну й нарешті, Моцарт – визнаний у світі ґеній, а Бортнянський – невизнаний у Російській імперії український композитор.
Підручники з музичної літератури ( а це предмет, що розповідає про композиторів та їхню творчість) старанно розповідали про життя Моцарта.
Слава Богові, цього нас не позбавили. Про Бортнянського розповідалося парочкою куцих абзаців у розділі “Інші російські композитори”. І розповідалося недбало, як про дещо обдарованого, але невдаху.
Нині, за теперішніх, більш-менш нормальних інформаційних умов, ми вже знаємо, що Бортнянський та Моцарт вчилися разом вІталії, тусувалися, так би мовити, в одному креативному середовищі, а простіше, засвоїли одну й ту ж саму школу.
Моцарт, як справжній син “Веселого Відня”, міг собі дозволити трійки з ведучих дисциплін, що не завадило йому реалізуватися генієм світової музики.
Бортнянський, як сумлінний українець, вчився на “п’ятірки”, що, зрештою, ні про що особливе не свідчить, хіба що тішить самолюбство деяких українців, у яких лишилися невирішеними проблеми з національною гордістю.
Ансамбль “Київська камерата” за межами цих проблем. У світі справжньої музики ідеї не є інструментом конфронтації. На тих, надсвітових рівнях, ідеї служать збагаченню людського індивіду, і двері відкрито кожному бажаючому.
Слухаючи новий компакт-диск “Київської камерати”, вже не думаєш про історичні казуси, забуваєш хто композитор: австрієць чи українець, і неважливим, другорядним стає питання: “Яке саме століття надворі?” Людське століття, як і всі інші.
Можливо, у цьому сенс музичного діалогу Україна – Австрія, яку так мудро започаткувала “Київська камерата”.
Павло Вольвач
Так само я б волів не думати про час, але оператор Михайло Петренко підказує мені про це. Тож наш діалог зі слухачами ми продовжимо наступного разу.
Це була “Віта Нова” і я, автор та ведучий Павло Вольвач.
Бувайте здорові і пильнуйте себе. Зустрінемось!
Говорить радіо “Свобода”!
