Шість років тому, 18 лютого, українські війська залишили Дебальцеве. У дні боїв журналіст Радіо Свобода був там і зробив фото добровольців із батальйону «Артемівськ». Один із них, житель міста Лиман Донецької області Віктор Дикий, впізнав себе на фото. Він потрапив у засідку гібридних сил Росії і був поранений за декілька днів до виходу батальйону з міста. Доброволець ділиться з Радіо Донбас.Реалії спогадами про ті часи.
Віктор Дикий мешкає у місті Лиман на Донеччині (це неподалік від Слов’янська). Віктор воював у добровольчому батальйоні міліції особливого призначення «Артемівськ», його поранили у бою на околиці Дебальцевого. Ветеран зізнається, що довго вагався, чи давати інтерв’ю. Адже спогади надто болючі.
«Коли все це згадуєш, – через себе знову все це пропускаєш, згадуєш кожен епізод. Бачиш смерть, бачиш кров, вибухи, запах м’яса, згадуєш цей страх. Страх є у кожного. Може, він і контрольований, – але є страх у людей», – каже Віктор Дикий.
Про Майдан
Віктор пригадує, що більшість жителів міста Лиман негативно ставилася до подій на Майдані і мала проросійські погляди. А до самого Дикого розуміння подій Революції Гідності прийшло наприкінці лютого 2014 року під час відвідин Одеси.
«Коли вже стався масовий розстріл на Майдані, ми гуляли Одесою, там де пам’ятник дюку де Рішельє, – і там було дуже багато портретів загиблих на Майдані, з Небесної сотні, люди несли квіти, стояли лампадки, свічки. Мене це дуже вразило. От тоді я вже замислився, що щось в нашій країні коїться не те», – згадує ветеран АТО з Донеччини.
«Русская весна»
Коли російські гібридні сили почали захоплювати адміністративні будівлі на Донбасі, Віктор намагався через військкомати вступити до лав ЗСУ. Каже, телефонував і до Слов’янська, і до Харкова. Доброволець переповідає один з таких діалогів:
– А звідки ви? – поцікавився військовий.
– З Донбасу, з Лиману – відповів Віктор.
– А, ну ви там звертайтеся за місцем своєї прописки, ми вас не можемо ніяк призвати, – пояснили у військкоматі.
Віктор довго шукав шлях до армії, і аж у липні 2014 року вступив до лав батальйону «Артемівськ». Його сформували на Дніпропетровщині, як зазначав міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, з мешканців Донеччини.
Дебальцеве
31 січня 2015 року батальйон, згадує Віктор, мав висунутися з Бахмута до Вуглегірська (містечко поруч із Дебальцевим, зараз – непідконтрольне Україні). Десь годину бійці простояли на околицях Дебальцевого і повернулися до Бахмута, адже українські війська почали відступати з Вуглегірська.
Наступного дня бійці «Артемівська» вже розмістилися у підвалі підприємства з виготовлення автозаправного обладнання у Дебальцевому. Там батальйон був і виконував завдання до виходу українських військ з міста 18 лютого 2015 року.
Віктор згадує: у перші декілька днів у Дебальцевому обстріли були нещільні і «прилітало», переважно, по околицях міста. А потім було вогняне пекло.
Там не дивилися: житлові чи нежитлові будинки. Все накривалиВіктор Дикий
«Отак стріляли вони (російські гібридні сили – ред.): якщо взяти карту міста Дебальцевого, – то прямо квадратами накривали все підряд. Там не дивилися: житлові чи нежитлові будинки. Все накривали. І отак: після чергування приходиш, думаєш лягти відпочити. І лягаєш: а воно так лупить, прилітають снаряди, «гради» падають поруч, що ти не можеш просто заснути від того, що тебе там постійно трусить. Буває так: навушники з музикою у вуха вставиш, щоби відволіктися трішечки і хоч годинку передрімати», – згадує фронтові реалії Дикий.
Про ставлення місцевих
Через обстріли Дебальцеве взимку лишилося без світла, води і опалення. Ті місцеві, які не виїхали з міста, жили у підвалах. Їм українські військові давали воду і їжу. Деякі люди підтримували бійців. Біля бази, Віктор, жили дідусь із бабусею. Вони готували їжу для батальйону.
А були й ті, які ненавиділи. У перших числах лютого під час обстрілу бази «Артемівська» снаряди пошкодили залізницю та житловий будинок поруч. Коли військові пішли роздивитися руйнування, до них підбігла жіночка. Між нею і Віктором сталася така розмова:
– Що ви стріляєте, он мій будинок згорів, – вигукнула жінка.
– Ви розумієте, ми тут стоїмо. Ми що, самі по собі будемо стріляти?! – відповів Віктор.
–Чого ви взагалі сюди прийшли, якби вас тут не було, ніхто б і не стріляв, – почала дорікати місцева жителька.
– Я такий самий, з Донбасу, як і ви. Тільки я з Лиману, он хлопець із Сватового Луганської області. У нас 70 процентів у батальйоні донеччани. Ми місцеві. А якби ви менше ходили по «референдумах» та менше кликали сюди Путіна з військами, – було би все добре. Бо не ми перші взялися за зброю, – сказав жінці боєць.
Російська засідка і поранення
13 лютого 2015 року бійцям батальйону доручили евакуювати декількох поранених військових із селища Жовтневий поблизу Дебальцевого. У складі колони був танк і БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина) «Артемівська», а також танк і БМП батальйону «Кривбас». Віктор згадує, що остаточне завдання отримали на блокпосту «Копье». Бійцям сказали, що, за даними радіоперехоплень, у Жовтневий вже зайшли морські піхотинці зі складу регулярних військ Російської Федерації. За словами Віктора, гібридні сили Росії почали мінометний обстріл, коли бійці тільки обговорювали план пересування. Під вогнем колона вирушила до Жовтневого. Віктор сидів на башті танка.
Підпишіться на нашу п’ятничну розсилку «Тиждень на Донбасі». Все важливе про регіон коротко – лише в одному листі на тиждень!
У селищі контрольовані Росією війська встигли влаштувати засідку. Віктор згадує, що росіяни і українці стріляли один в одного з відстані у 20-30 метрів.
У нас було троє «двохсотих» одразу. Мене поранило у ногуВіктор Дикий
«Тільки почали заїжджати до селища, – з кожного двору почали вибігати (бойовики гібридних сил Росії – ред.) і розстрілювати нас, як у тирі. А вулички там невеликі, завширшки, може, метрів у десять, – описує доброволець місце бою. – Ми їхали останні, четверта наша була «коробочка» у колоні. У нас було троє «двохсотих» одразу. Мене поранило у ногу. І ще одного хлопця з нашого батальйону поранило: прошило лопатку».
Під обстрілом українці дісталися до місця призначення і забрали поранених. Але їх так і не вивезли живими із Жовтневого.
Підбили ту БМП з пораненими, і та БМП згоріла ущент. Ми навіть не змогли нікого витягнутиВіктор Дикий
«Ми їх забрали. А коли почали виїжджати назад, – підбили ту БМП з пораненими, і та БМП згоріла ущент. Ми навіть не змогли нікого витягнути звідти, бо там почав вибухати боєкомплект усередині. І та БМП згоріла разом із пораненими», – ділиться важкими спогадами боєць. За його підрахунками, у тому бою загинуло 11 українців.
Після того, як колона виїхала з селища, пораненим надали першу медичну допомогу і евакуювали до медичної роти 128-ї гірсько-штурмової бригади. Там допомогу надав Олександр Данилюк, позивний «Смайл». Як каже Віктор, «комусь щось відрізав, комусь щось пришив».
А звідти поранених два дні не могли вивезти. Дикий пояснює: росіяни прослуховували рації українських військових. І, як тільки поранених доправляли до автомобілів, – одразу ж починався щільний вогонь гібридних сил Росії по розташуванню медичної роти.
Ту машину з «двохсотими» гібридні сили Росії розстріляли і спалилиВіктор Дикий
«Перший раз нас мали евакуювати 13 лютого десь о 20-й годині. Уже темно було. Перша машина йшла з «двохсотими», а друга – з пораненими, з нами. Перша машина виїхала, а ми запізнилися, бо водій заблукав, коли виїжджав із Дебальцевого. І ми вирішили вертатися назад до 128-ї бригади. І ми повернулися. А потім стало відомо, що ту машину з «двохсотими» гібридні сили Росії розстріляли і спалили», – згадує боєць фронтове життя.
Поранених вдалося евакуювати 15 лютого. Віктор припускає, що виїхали тільки завдяки туману, який укрив дороги. Та все одну їхню колону обстрілювали і одну машину таки підбили.
«Мир здобувається перемогою» – доброволець
Віктор переконаний, що і Донецьк, і Дебальцеве будуть українськими. І коли це станеться, – доброволець хоче приїхати туди і відвідати місця, де воював пліч-о-пліч із побратимами.
Мир здобувається не у перемовинах, а тільки перемогоюВіктор Дикий
А от вступати у діалог чи пробачити російські гібридні сили Віктор не готовий і не збирається.
«Мир здобувається не у перемовинах, а тільки перемогою. І ні з ким домовлятися не треба, а тим паче – пробачати, – упевнений ветеран АТО. – Я завжди, коли приїжджаю до Києва, – завжди йду до Стіни пам’яті загиблих за Україну. Там стільки людей загиблих! І дивишся: це чиясь дитина, чийсь батько, чиїсь діти сиротами залишилися, удови лишилися, – таке не пробачається. Особливо, коли нам казали, що Росія – це наші брати. Ні, вони нам не брати ніякі. Коли стався Іловайськ, коли сталося Дебальцеве, – зрозуміло, що всі їхні домовленості не варті і гроша».
Наразі Віктор Дикий бере участь у прєкті «Ігри нескорених». Каже, коли вперше потрапив на відбірковий турнір до Києва і побачив хлопців і дівчат, які без рук і ніг плавають, бігають та стрибають, – загорівся участю у змаганнях ветеранів.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ
(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)
