Від лютого 2022 року російські війська додали до окупованих низку українських територій: північ Луганщини, Херсонщину, частину Запорізької та Харківської областей. Водночас, ЗСУ станом на травень вже звільнили понад тисячу населених пунктів, і цей процес триває. В останні три тижні триває контрнаступ армії України на Харківському напрямку.
На новозахоплених територіях окупаційні адміністрації відмикають український зв'язок, інтернет, перешкоджають людям у виїзді на вільну частину країни, проводять фільтрацію і арешти, а на 9 травня влаштували паради з георгіївськими стрічками.
Що ж стосується українців, які вже вісім років живуть під подібною окупацією, то для них виїзд на волю можливий зараз тільки довгим шляхом через територію Росії та потім країни Європи.
Як на повномасштабну війну Кремля реагують люди, які вже 8 років живуть під окупацією? Тут ми публікували погляд з Донецька, тепер же запитуємо жителів Горлівки, яка наближена до лінії фронту.
«Найбільше наше горе – не обстріли, до них всі звикли, а вода. Останнім часом дають на кілька годин щодня, а близько тижня тому її взагалі чотири дні не було. Посеред квартири бочка стоїть, коли пощастить, набираємо, але тиску не завжди вистачає до мого п’ятого поверху», – розповідає Тетяна з Калінінського району міста.
Схожа ситуація і в пенсіонера Василя Олександровича з 95-го кварталу, він живе на відстані менше кілометра від лінії фронту:
«Вода в нас є через день, але за графіком, – щиро радіє пенсіонер, – з 20:00 по 24:00. До цього не було її довгенько, зо тиждень, думав труба, доведеться до криниці з відрами ходити».
Війна по новому колу
У напрямку Горлівка – Нью-Йорк – Торецьк ворог так і не зміг просунутись у рамках «другої фази спецоперації». Тут лінія розмежування лишилась там же, де й була (за тим, як змінюються воєнні апетити Кремля в Україні і, зокрема, на Донбасі, можна стежити тут).
«Щодня гучно, і не знаєш, куди прилетить. Тотальна невідомість. Страшно. Зараз, як у 2014-16 роках, коли постійно прилітало в будь-які частини міста. На моїх очах вчора вікна посипались, хвиля пішла вулицею, шибки літали», – ділиться враженнями горлівчанка Тетяна.
А тридцятирічний Богдан живе майже в центрі:
«Я дивуюся, як так можна, але в нашому ж кварталі, буквально за житловими будинками, денно й нощно пускають Гради. Трохи далі чується, як працює артилерія. А потім розповідають нам, як нацисти прикриваються дітьми», – каже він.
Василь Олександрович підсумовує: «Ми вже люди досвідчені, нам до війни поряд не звикати. Хто хотів виїхати – виїхав, а я нікуди не поїду», – по-донбаськи наполягає пенсіонер.
«На початку війни багато хто виїхав до Росії, а тепер повертаються, бо облаштуватись можна тільки своїми силами, а це немаленькі суми. Ніхто не допомагає, – жаліється пані Тетяна, – тому люди на вулицях є. Звісно їх поменшало, але не порожньою».
Гуманітарної кризи в Горлівці, кажуть, немає. Магазини відчинені й навіть, як сором’язливо хвалиться Василь Олександрович, «є деякий асортимент», але ціни значно підвищились. Усі троє зазначають, що ліки також є, але знову ж – ціни.
«Ціни, зараза така, підвищились на відсотків 50-60, а місцями й в два рази з початку війни (нової фази). Воно то звикаєш, робити нічого, але по карману неприємно б’є», – говорить Тетяна.
Про втрати у російському війську люди бояться говорити
Справжнім страхом для місцевих став війсккомат. Ось яким чином чином зміг «відкосити» тридцятирічний Богдан:
«Знайомі звідти видали «пісульку», що можна поки не викликати, але однаково я акуратно, містом тільки на машині. До цього близько місяця в підвалі сидів, дружина їсти носила, щоб не забрали. Через це чоловіків на вулиці майже немає, можливо, війна викосила чи ті, хто залишився, ховаються. Сусіда кілька днів тому викликали: дали папірець, записали номер, сказали «чекайте, зателефонуємо», – ділиться чутками Богдан.
«Те, що на вулиці хапають, правда, – додає Тетяна. – Так, так. Деяких одразу садять у машину і до військкомату, іншим повістку в руки і щоб з'явився не пізніше, ніж через 12 годин, це строго контролюють. Не прийдеш, прийдуть по тебе. Багато призовників ще зовсім діти, 19-20 років. А про втрати у нас ніхто не говорить, люди бояться піднімати такі теми. Ніби знають, що мобілізовують всіх, знають, що більшість призовників помирають, але говорити про це побоюються», – розповідає жінка.
Війна дещо змінює думки
Богдан кілька років тому вперто наполягав на братерстві так званих республік та Росії, голосно захищаючи останню, сьогодні думає інакше:
«У нас є ті, хто продовжує бачити в кожному українці нациста, мабуть, важко їм визнати, що не там шукають. Може все під носом і самі вже перетворилися на нацистів... Важко, звичайно, це визнати: продовжуватимемо шукати нацизм в Україні, так зручніше. А взагалі остогидло це все, швидше закінчилося б. У нас більшість людей проти цієї ху*ні, яка «ДНР»…., – втомлено та гірко промовляє Богдан.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
