Валентина Косогова
«Ми будемо знімати їх на пляжах, ми будемо знімати їх на узбережжях, ми будемо знімати їх в полях і на вулицях, ми будемо знімати їх на пагорбах. Ми будемо знімати, і ми ніколи не здамося», – своє перефразування відомої фрази Вінстона Черчилля, яке Михайло Ткач, журналіст-розслідувач «Української правди», виголосив зі сцени під час нагородження, повторює і в розмові з Радіо Свобода.
Він став лауреатом Премії імені Георгія Ґонґадзе-2026 разом із Ольгою Руденко, головною редакторкою та співзасновницею англомовного видання The Kyiv Independent.
Церемонія нагородження традиційно відбулася у Києві 21 травня – у день народження Георгія Ґонґадзе.
Михайло Ткач нині очолює відділ розслідувань видання «Українська правда» , він – автор гучних журналістських матеріалів про корупцію та зловживання владою.
До роботи у виданні «Українська правда» Михайло Ткач протягом шести років працював у програмі «Схеми: корупція в деталях», спільному проєкті «Радіо Свобода» та телеканалу «UA:Перший», 5 років – у програмі розслідувань «Гроші» на каналі «1+1». Михайло нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня за внесок у розвиток журналістики та висвітлення подій під час російського вторгнення в Україну 2022 року.
Про виклики у роботі, знакові матеріали, чи відчуває нині тиск, проводячи розслідування, та що мотивує працювати далі – Михайло поділився у інтерв'ю Радіо Свобода після церемонії нагородження Премії Ґонґадзе-2026.
– Михайле, що для вас означає стати лауреатом премії імені Георгія Ґонґадзе-2026?
– Мені здається, це не лише для мене і не лише про мене.
Як я зазначив зі сцени сьогодні, це відзнака роботи нашої невеличкої команди, відділу журналістських розслідувань «Української правди», яка наполегливо працює щодня, і тому я не персоналізую цю премію.
Я вважаю, що це відзнака роботи, бо кожен матеріал – це не лише я і це робота багатьох людей, тих, яких я назвав зі сцени. І користуючись цією можливістю, дуже їм дякую.
– Ваша робота – не лише інформувати суспільство, але і говорити про незручні проблеми, звертати на них увагу влади і всієї країни, в якій іде війна. Що для вас сьогодні є найскладнішим у вашій роботі і що досі мотивує вас продовжувати?
– Зараз дуже часто корупція маскується під патріотизм. І дуже часто витрачаються великі ресурси – це було і за попередньої влади, насправді, зараз більше – на те, щоб переконувати суспільство, що це журналісти винні, які розповідають про корупцію, а не ті люди, які її вчиняли. І цей процес невпинний, рівень маніпуляцій величезний.
І в цьому полі, коли людей, які просто роблять свою роботу, намагаються виставити ворогами, а тих людей, які десь щось вкрали чи нашкодили державі, послабили її обороноздатність, навпаки, шляхом цих маніпуляцій, виставляють патріотами.
Оця історія – це така велика особливість від початку 2022 року, від початку вторгнення, таких маніпуляцій раніше було набагато менше.
Стосовно мотивації, я вимушений повторитись, але тут в мене єдина відповідь – і це правда: як я вже неодноразово раніше казав, біля нашого офісу майже щовечора проїжджають швидкі, які забирають поранених військових, яких привозять до Києва на лікування.
Відповідно, я щодня, коли перебуваю в офісі, це бачу. В мене дуже багато знайомих і рідних, які перебувають на війні. І тому питання мотивації для мене, в принципі, не стоїть.
І я вважатиму за велику честь, якщо я зможу зробити свій маленький внесок в те, щоб посилити обороноздатність нашої країни, припинити якісь ганебні факти розкрадань, зловживання владою.
Бо мені здається, станом на зараз, будь-яке зловживання владою дуже серйозно послаблює нашу країну, а ми розуміємо, що кожна копійка, кожна хвилина роботи можновладців мають відбуватися в інтересах Сил оборони і нашої держави, а не в приватних інтересах, як це, на жаль, дуже часто відбувається.
– Чи доводилося вам відчувати тиск або додаткові ризики під час розслідувань, які стосуються людей, наближених до влади?
– Від них? Дуже часто. Справа в тому, що я на цьому давно не концентруюся.
І якщо мене так запитати, от як ви зараз: «Згадайте якийсь приклад..?», я можу і не згадати.
Рік тому погрожували вбити, була якась інформація після одного з матеріалів.
Два роки тому теж погрожували. Такі різні випадки стаються постійно, але знову ж таки, я вам не можу їх перелічити, це частина нашої роботи, на жаль, допоки влада і представники влади не усвідомлять важливість журналістської роботи.
Я повторю те, що я казав зі сцени: насправді, в будь-якій демократичній країні і для будь-яких демократичних керманичів незалежні медіа – це союзник, а не ворог.
І щойно це почнуть усвідомлювати там, набагато менший тиск відчуватимуть ті люди, які працюють журналістами в нашій країні.
– Матеріали вашого авторства неодноразово викликали суспільний резонанс та змушували владу реагувати. Отже, який матеріал став особисто для вас знаковим, який би ви хотіли відзначити?
– Я так не зупиняюсь, після кожного матеріалу не думаю, чи це знаковий чи не знаковий. Слава Богу, що в нас є можливість дізнаватись, діставати інформацію, а це часто не просто, часто в нас щось не виходить.
Глядач, читач «Української правди» бачить те, що в нас виходить, те, що ми змогли.
Дуже часто в нас виникають такі ситуації, до прикладу навіть з тим самим Міндічем, я вже переживав, думав, що ми повернемось до Києва і не зможемо його знайти.
Тому що ми його знайшли, якщо я не помиляюсь, наприкінці третього тижня, і наступного дня я мав вже летіти до Києва, добиратися додому.
Тобто, мені здається, дуже важлива ось ця історія, починаючи з тексту «Коло президента», коли ми розповіли про Чернишова, який виїхав з країни, уникаючи підозри, і все, що було далі. Ми першими на «Українській правді» заявили про те, що квартира Міндіча могла прослуховуватися.
Ми першими розповіли, що пов'язує цих людей і так далі. Повторюсь, я маю за честь, що в мене була така можливість розповісти українському суспільству такі не завжди приємні, але дуже суспільно важливі факти життєдіяльності нашої країни.
– На вашу думку, на якому зараз етапі перебуває українська журналістика? Чи вдається їй справлятися з викликами війни?
– Це дуже хороше запитання. Ви чули, напевно, промову Ольги Руденко. Тут, як і в будь-якій сфері життєдіяльності, багато проблем.
Але мені здається, українська журналістика – одна з найсильніших у світі. Це стосується і військової журналістики, і розслідувань воєнних злочинів, журналістських розслідувань, це стосується репортерів і загалом.
Ми всі п'ятий рік в повномасштабному вторгненні, ми всі звертали увагу на ту чи іншу роботу, наприклад, американських медіа і зараз можемо вже експертно порівнювати, мати свою думку. Я вважаю, що українська журналістика – одна з найсильніших у світі.
– Останнє запитання – які у вас професійні плани на майбутнє?
– Це дуже хороше запитання. «Ми будемо знімати їх на пляжах, ми будемо знімати їх на узбережжях, ми будемо знімати їх в полях і на вулицях, ми будемо знімати їх на пагорбах. Ми будемо знімати і ми ніколи не здамося» (перефразування вислова Вінстона Черчилля, яке Михайло Ткач виголосив під час промови на премії імені Георгія Ґонґадзе-2026 – ред. ).
- Премія імені Георгія Ґонґадзе – нагорода для незалежних журналістів, заснована 2018 року родиною Георгія Ґонґадзе, Українським ПЕН у партнерстві з Асоціацією випускників kmbs, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда».
- Лауреатами Премії в попередні роки стали Вахтанґ Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023), Тетяна Трощинська (2024), Іван Любиш-Кірдей (2025). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.
- Для Михайла Ткача це друга номінація. До короткого списку номінантів на відзнаку у 2026 році члени Капітули Премії імені Георгія Ґонґадзе обрали також журналіста та воєнного кореспондента Радіо Свобода Марʼяна Кушніра.
Форум