«Радість від Криму протухла»: чому все менше росіян пишаються анексією півострова?

У 2020 році гордість росіян за анексію Криму досягла рекордно низького показника. Про це свідчать результати великого соціологічного дослідження російського «Левада-центру». Наприкінці вересня соціологи опитали росіян на теми, пов’язані з ідентичністю, і лише 30% із респондентів сказали, що відчувають гордість за анексію Криму.

Це третій показник після перемоги у Великій Вітчизняній війні, якою пишаються 89% опитаних, і провідної ролі в освоєнні космосу ‒ 43%. Дослідження проводилося вдома у респондентів методом особистого інтерв’ю, за репрезентативною всеросійською вибіркою міського і сільського населення. Всього опитали 1605 осіб віком від 18 років і старших у 137 населених пунктах 50 суб’єктів Росії. Про те, чому все менше росіян пишаються анексією українського півострова, йшлося в ефірі Радіо Крим.Реалії.

Директор російського «Левада-центру» Лев Гудков розповів Крим.Реалії, які цілі переслідують соціологи, ставлячи росіянам запитання про приводи для гордості.

«Ми проводимо це опитування з 1989 року. Сенс цих запитань ‒ подивитися, як змінюється колективна ідентичність, російська самосвідомість. Спочатку ми відстежували, як зникає радянське суспільство і чи змінюються радянські уявлення й символи. Після анексії Криму ми помітили потужну націоналістичну ейфорію, підйом почуття гордості, відчуття сили і відродження Росії, різке посилення мілітаристських та імперських настроїв. У 2017 році анексією Криму пишалися 43% респондентів, у 2018 році ‒ 45%, а у 2020-му ‒ вже 30%. Спостерігається різке зниження у півтора раза, тоді як усі інші показники знижуються більш-менш плавно, за винятком головної підстави росіян для гордості ‒ перемоги у Великій Вітчизняній війні. Вона дає людям моральний капітал, право диктувати свою волю іншим країнам тощо. Крим теж долучився до цього», – каже він.

За спостереженнями Лева Гудкова, імперські настрої серед росіян помітно знизилися після пенсійної реформи 2019 року, коли уряд Росії суттєво підвищив вік виходу на пенсію.

«Колективна зарозумілість зникла в молодих і менш залежних від держави громадян, але збереглася в чиновництва, бюрократії та пенсіонерів. Так, анексією Криму при середньому показнику в 30% пишається 21% молодих людей і 37% літніх. Тобто це торжество від захоплення території іншої держави з активніших і освіченіших груп іде на соціальну периферію до бідних і залежних від влади. Це найважливіша зміна, яку ми спостерігаємо. Думаю, що колективний ресурс ейфорії і збудження з приводу Криму закінчився – з кількох причин. Пенсійна реформа була радше каталізатором, позначилося також відчуття застою й стагнації в економіці, зниження прибутків. Під час пандемії, коли людей відіслали на карантин, вони виявилися уразливими, і десь чверть втратила роботу. Тут уже не до переживань колективної гордості і могутності Росії!» – каже російський соціолог.

На думку Лева Гудкова, серед росіян прямо зараз відбувається переоцінка зовнішньої і внутрішньої політики країни: зокрема, громадяни починають усвідомлювати причинно-наслідкові зв’язки між рішеннями керівництва країни на кшталт анексії Криму і війни в Сирії ‒ і погіршенням рівня життя.

Російський політолог Дмитро Орєшкін розмірковує, чому в російському суспільстві взагалі виник запит на імперську велич.

«Судячи з опитувань на початку 1990-х, росіяни найсильніше хвилювалися через дефіцит товарів першої необхідності, боялися втратити прибутки, і щодо власної безпеки ‒ і лише десь на шостому-сьомому рядку був жаль із приводу розпаду Радянського Союзу. Але після того, як російський пострадянський громадянин наївся плодів ринкової економіки, у нього з’явилася потреба в духовній їжі. Влада запропонувала православні цінності, але вони не дуже спрацювали. Як з’ясувалося, головний духовний стрижень перебуває глибоко в минулому: це або перемога у Великій Вітчизняній війні, або «великий і могутній» Радянський Союз. Люди вже забули, що тоді в магазинах не було основних продуктів, і з подачі телебачення стали фокусуватися на тому, що «тоді нас усі боялися і поважали» і так далі. Надихнулися й ті, хто насправді не жив за часів СРСР. Звідси ‒ пряма дорога на Крим», ‒ каже він.

Дмитро Орєшкін зазначає, що одним із головних показників могутності Радянського Союзу вважалися його територіальні розміри ‒ «одна шоста частина суші».

«Саме тому люди так зраділи анексії Криму: «Це ж наше!» А те, що Росія підписала Будапештський меморандум про гарантії територіальної цілісності України, яка відмовилася від ядерної зброї, ‒ так це його нав’язали вороги у хвилину слабкості. У 2014 році Володимир Путін плюнув на міжнародне право, а весь світ проковтнув, бо нікуди не дінеться, і Крим, мовляв, тепер наш. Мені здається, тут моїх співвітчизників радує не стільки Крим, скільки ось це: «У труні ми бачили ваші міжнародні зобов’язання, ми сильніші, ми піднялися з колін». Ось ця дитяча радість досі живе в душі багатьох, хоча починає вже набридати. До того ж і в телевізорі тема Криму переходить на другий план: переможних звершень немає, а є проблеми з водою, коронавірус і дико неефективна економіка. То ж Крим ‒ це вже протухла радість», – каже російський політолог.

• Крим. Реалії

А кримський політолог Олександр Севастьянов вказує на те, що в останні роки у Криму побувало чимало росіян, які після відпочинку могли змінити свою думку про півострів.

«Тут усе працює разом: якщо порівняти кінець 2018-го і кінець 2020 років у Росії, то ми побачимо дві різні реальності. За цей час пройшла вкрай непопулярна пенсійна реформа, продовжилося падіння прибутків, а коронавірусна криза тільки посилила економічні втрати. Зараз людям точно не до геополітичних захоплень ‒ їм би вижити. Другий момент: багато росіян приїхали в Крим і побачили, що сервіс не відповідає тим грошам, які за нього просять. Ціни високі, а рівень курортної інфраструктури вкрай низький. Є привід пишатися мостом, трасою «Таврида» й аеропортом «Сімферополь», але на цьому і все. У 2020 році росіяни поїхали в Крим переважно тільки через закриті кордони. Загалом же починає працювати логічна зв’язка між анексією Криму з подальшими санкціями і погіршенням економічного становища», – каже він.

Минулого тижня на дослідження «Левада-центру» звернув увагу і колишній міністр закордонних справ України Павло Клімкін. Він пропонує Києву врахувати зміни в громадській думці Росії щодо Криму і використовувати їх у своїх цілях. Наприклад, почати сплановану кампанію в соцмережах, щоб наочно показати молодим росіянам прямий зв’язок між анексією Криму і нинішнім жалюгідним становищем в економіці Росії.

Український політолог, журналіст-міжнародник Віктор Каспрук підтримує цю ідею.

«Я згодний із Клімкіним: Україна з кримським питанням зайняла оборонні позиції, а зараз, можливо, варто переглянути цю стратегію і розвивати наступ за різними напрямками. Можливо, як каже ексміністр, варто почати роботу в соцмережах силами волонтерів, які б донесли до росіян українську позицію. Тим більше, що в Росії люди бачать, як соціально-економічна ситуація погіршується ‒ раптом вони сприймуть погляд України на Крим? Поки що у них панує риторика російського телевізора і особисто Володимира Путіна», – вважає він.

Раніше різні представники української влади повідомляли про те, що Київ готує комплексну стратегію деокупації Криму, наголошуючи, що частина цього документа матиме обмежений доступ.

Окрім того, президент України Володимир Зеленський виступив із ініціативою створити міжнародну платформу з питань захисту прав людини і деокупації півострова.