Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 19:15

«Українське кіно вже не на хуторі» – Андрій Халпахчі


Голова Української кінофундації Андрій Халпахчі

Прага – Вістку про те, що українська режисер Марина Врода отримала Золоту пальмову гілку на Каннському кінофестивалі за короткометражну стрічку «Крос», від вечора неділі активно обговорюють в українських медіа, як і 6 років тому, коли перша Золота пальмова гілка опинилася в руках тоді нікому не відомого молодого режисера Ігоря Стрембіцького, який пробив стіну великого кіно зі своєю стрічкою «Подорожні» і показав, що велике кіно можна знімати і в малому форматі та ще й в Україні… Тепер Україна вдруге має Золоту пальмову гілку в Каннах! «Крос» Марини Вроди зацікавив і захопив (як же інакше – без захоплення не може бути нагороди…). Чи ж цього разу перемога Марини Вроди в Каннах щось змінить? Чи будуть більше фінансувати українське кіно, чи будуть більше звертати увагу на кіно в Україні? Із такими запитанням Радіо Свобода звернулося до директора Української кінофундації Андрія Халпахчі, який щойно повернувся з Канн.

– Тут два аспекти цього питання. По-перше, я не можу сказати, що нічого не дала та перемога (у 2005 році), бо це якраз випадок самого Ігоря (Стрембіцького), дуже талановитої людини… Якось на цьому він заспокоївся, працює на телебаченні і нового проекту не запропонував, просто не народив нового проекту… І це дуже прикро, бо людина дуже талановита! За цей час я не можу сказати, що не відбулися якісь зміни. Бо зміни залежать не тільки від фінансування, але й від цікавих проектів. Стали більше якраз знімати короткометражного кіно, за ці 6 років з’явилося ціле нове покоління молодих режисерів, до яких належить і наша переможниця Марина Врода. Вона двічі брала участь у кінофестивалі «Молодість» як студентка, і я сподіваюсь, що це в неї дійсно велике майбутнє. Сьогодні якраз задекларована, на папері, принаймні, досить пристойна сума на фінансування українського кіно. Але важливо, щоб це було розподілено вірно – на дійсно талановитих людей, на талановиті проекти. І, наскільки я знаю, в новоствореному Державному агентстві з питань кінематографії якраз акцент буде робитися на молодих. В тому числі на їхні спроби в короткому метрі. Бо це – окрема індустрія, дуже потужна, дуже цікава, і в ній треба заявляти про себе. Тобто два аспекти, які я маю на увазі: це гроші, які, здається, обіцяні – з цим же пов’язаний їхній розподіл, а не так, як деякі проекти, які отримали гроші і нічого не зняли (а таке відбувалося, на жаль); і, по-друге, це має бути й більша активізація творчих кадрів. Не можна просто казати: «ось у мене є якийсь задум, і він десь у шухляді лежить» – його треба пробивати, треба себе представляти, треба звертатись до міжнародних ко-продукцій, і в цьому напрямку, я думаю, є й важливий момент, що в Каннах була підписана угода між двома міністрами культури – Франції та України – про співробітництво в галузі кінематографу.

– Пане Халпахчі, Ви, наскільки відомо, щороку – вже 21 рік поспіль – їздите на Каннський кінофестиваль. Яке у Вас склалося враження: чи останнім часом українське кіно – це вже явище, відоме для кіномитців світових, що збираються в Каннах? Чи вони вже знають, про що йдеться? Чи щоразу дивуються кожному новому успіху України?

– Ну, все-таки дивуються, бо, на жаль, український кінематограф не такий розвинений, як Голівуд, чи французький кінематограф, чи німецький, чи навіть польський. Тому в нас все ж таки поки що поодинокі успіхи, ще не такі стабільні. Але все ж Українська кінофундація четвертий рік поспіль влаштовує в Каннах спільно з Державним агентством з питань кінематографії та чудовими спонсорами Український павільйон. І, Ви знаєте, цього року ми зафіксували в 10 разів більше відвідувачів, ніж минулого року, вони вже приходять цільово, дійсно, не так, як Ви сказали, коли 4 роки тому вперше в Берліні ми представили каталог українських фільмів, то іноземці казали «…ба, є українське кіно?!» Сьогодні приходять вже за конкретною інформацією, за фільмами, які б вони хотіли представити на інших фестивалях, нарешті, звертаються й дистриб’ютори, які займаються світовою дистриб’юцією – французькі, німецькі, польські, – які зацікавленні у придбанні українських фільмів! Нам ще аналізувати принаймні 2 тижні ту велику роботу, яку провели в Каннах, але можна сказати, що сьогодні все ж таки українське кіно вже не на хуторі, воно інтегрується у світовий кінопроцес, і ось останні роки – в конкурсі був повнометражний фільм, вперше за історію Каннського фестивалю, «Щастя моє», який здобув протягом року багато перемог на інших фестивалях; у Берліні була стрічка «В суботу» Олександра Міндадзе, яка теж представляла Україну; минулого року в Берліні була короткометражка в конкурсі; і цього року, як бачите, не просто в конкурсі, а ще й Золота пальмова гілка!

– Ось тепер українське кіно знають за кордоном, воно має міжнародні призи. Коли ці фільми будуть розкручуватися в Україні, щоб тепер і український глядач знав їх так само добре, як закордонне журі?

– Це дуже серйозна проблема, і ось та ж наша робота Української кінофундації: вона складається не тільки з участі у фестивалях, ми багато представляємо тижнів українського кіно за кордоном, а минулого року зробили й таку поїздку Вінницькою областю, де презентації навіть короткого метру збирали величезні зали, і люди дуже цікавилися! І ми собі ставимо таку мету: більше пропагувати українське кіно в Україні, як це не дивно звучить… Ще дуже важливо, що у світі, у тій же Франції, випускають блоки короткометражного кіно, не обов’язково знятих у конкретний фільм, а саме окремі короткометражні стрічки, які демонструються у звичайних кінотеатрах, безумовно, не в найбільших залах, більше в артгаусних кінотеатрах, яких багато в Парижі і в більших містах, і таку практику треба запровадити і в Україні. Щоб ці фільми могли побачити українські глядачі, щоб їх демонстрували на телебаченні.

– У мене зявилася ідея на кшталт тієї, яку успішно здійснив президент Каннського фестивалю Жиль Жакоб до 60-річчя кінофестивалю три роки тому: він тоді запропонував режисерам із різних країн взяти участь у спільному проекті короткометражок під загальним гаслом «У кожного своє кіно». Ви можете такий самий проект запропонувати до фестивалю «Молодість» із українськими кінорежисерами!

– Ну, для цього у Жиля Жакоба є велика підтримка французької кіноіндустрії, французьких дистриб’юторів, продюсерів, які фінансують такий проект. Це не так просто, на жаль, зробити, бо все ж таки у мене більше сподівання на Державне агентство (з кінематографії – ред.), є деякий розподіл – вони фінансують, а ми пропагуємо. Це різні речі. На жаль, хоча й «Молодість» своєю славою вже давно посіла чільне місце у світовому процесі, але фінансові можливості в нас зовсім інші. Дуже важливо, щоб українські інвестори вкладали гроші в культуру і особливо в молодих кінематографістів. І я думаю, що ось така участь деяких із них, як це продемонстрували в Каннах, це було б дуже корисно, щоб знаходились такі меценати в Україні. Українському кіно потрібні меценати…
  • 16x9 Image

    Людмила Ваннек

    На радіо Свобода від 1993 року, в українській редакції – від 1995 року. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, працювала на сцені українських та німецьких театрів та на телебаченні. Переможець міжнародного конкурсу поп-музики в Сараєво. Редактор і ведуча програм «Світ у новинах», «Міжнародний щоденник», «Виклик», «Свобода сьогодні», «Свобода за тиждень», випусків новин. Багато працює над рекламою передач.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG