Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 14:31

Сандармох. Кати


Місце першого розкопу у Сандармосі. Ось що побачили представники Санкт-петербурзького “Меморіалу” і Юрій Дмитрієв 1 липня 1997 року.
Юрій Шаповал

(До спецпроекту «Сандармох. 75 років розстрілу»)

(продовження, початок тут)

Кому ж доручили виконання розстрільної місії? Хто такий Михайло Матвеєв? Він народився у 1892 році, а з лютого 1917-го вже був активним червоногвардійцем у Петрограді. Тоді ж, у 1917-му, його жорстоко побили. Як він сам пізніше згадував, «нанесено было до 20 ударов тупым оружием. Перевязку мне сделали в Преображенском полку по распоряжению т. Антонова-Овсеенко».

Можливо, цей епізод вплинув на психіку Матвеєва, оскільки чекістські органи, до яких він вступив, почали використовувати його як надійного і професійного ката. Використовувати для, як це називали, операцій «з виконання вироків засудженим», тобто для розстрілів.

Михайло Матвеєв. Фото із його архівно-слідчої справи
Михайло Матвеєв. Фото із його архівно-слідчої справи
Матвеєв брав участь у такого роду операціях, починаючи з 1919 року (з перервою у 1923-1927 роках). Дослужився до коменданта Управління ОҐПУ по Ленінградській області. У 1933 році передав розстрільні папери своєму приятелю Олександру Полікарпову, а сам став заступником начальника Ленінградського управління ОҐПУ по адміністративно-господарській частині. Тепер Леонід Заковський своїм предписанням знов ніби повертав Матвеєва у його у чекістську молодість – знову належало особисто виконувати вироки.

Екстермінація

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею їх перевезли до Медвеж’єгорська в Карелії, де розмістили у слідчому ізоляторі ББК НКВД. Місця тут було замало, а тому вивезення здійснювалось поетапно. Звідси в’язнів мали вивозили в урочище Сандармох, де мала відбуватись страта.

…У серпні 2009-го українська делеґація побувала у Медве’єжгорську. Тут жахливий сірий будинок Управління ББК, в якому тепер є (сподіваюсь, дотепер) музей, присвячений історії будівництва Біломорсько-Балтійського каналу та долям в’язнів. Стоїть пам’ятник Сергію Кірову, жахливий і безглуздий зразок «соцреалізму», точна копія кіровських пам’ятників-клонів, поставлених по всьому СРСР.

За цим парканом і колючим дротом – штрафний ізолятор, в якому у 1937-му відбували свої останні земні години жертви Сандармоху. 2009 рік. Фото Юрія Шаповала.
За цим парканом і колючим дротом – штрафний ізолятор, в якому у 1937-му відбували свої останні земні години жертви Сандармоху. 2009 рік. Фото Юрія Шаповала.
Ми побачили здалеку і штрафізолятор, де колись перебували розстріляні у Сандармосі. Підійти близько і сфотографувати не можна, оскільки штрафізолятор і донині діє. Мені вдалося лише з вікна автобуса зробити фото, найвиразніші деталі якого – колючий дріт і паркан.

Автобусом ми проїхала тим самим шляхом, яким Михайло Матвеєв віз своїх жертв у 1937-му. Я дивися у вікно і старався уявити, як все було тоді…

Почали 27 жовтня. Тоді було знищено 208 осіб, аж раптом – перерва. Матвеєв змушений був її зробити. Насамперед з огляду на те, що в’язні, яких везли на екстермінацію, зрозуміли, куди їх везуть. Вони зробили відчайдушну спробу втекти. Їм вдалося розв’язати руки, вони кричали, намагаючись привернути увагу до того, що коїться. Кати ледве впоралися з тим, щоб повернути контроль над ситуацією. Вбили найбільш «буйних», а решту відвезли в урочище і планомірно постріляли, напрацювавши певний розстрільний алгоритм.

Так виглядали особові справи соловецьких в’язнів.
Так виглядали особові справи соловецьких в’язнів.
Назву імена інших учасників акції, про яких в сучасних публікаціях майже не згадують. Це були члени, як її називали, «ленінградської бригади»: Ганцов, Ларіонов, Васильєв, Деревянко, Кузнецов і Твердохлєб. Вони виконували обов’язки конвоїрів. Водієм вантажівки, якою доправляли людей до місця розстрілу був Воскресенський. Було ще дві особи – водій легкового авта Федотов і господарник на прізвище Орлов, який, за словами Матвеєва, допомагав йому «приймати за списком заарештованих».

Із згаданого неприємного і несподіваного для катів епізоду Матвеєв зробив висновки: тепер перед виїздом, у Медвеж’єгорську в’язнів роздягали до нижньої білизни, зв’язували їм руки, затикали роти кляпами, вантажили у кузов автомобіля, що відвозив їх до місця страти. В’язнів ставили на край ями, постріли здійснювались в лоба. 1 листопада було розстріляно 210 осіб, 2 листопада – 180, 3 листопада – 265, 4 листопада – 248 осіб. Стріляв Матвеєв особисто, а допомагав йому помічник коменданта УНКВД Ленінградської області Алафер. Розстрілював, як сказано в одному з документів, «быстро, точно и толково». З 1111 в’язнів, розстріляних у Сандармоху, з України походила 201 особа.

«Социализм – это учет и контроль…»

Так виглядали розстрільні протоколи Особливої трійки під головуванням Леоніда Заковського.
Так виглядали розстрільні протоколи Особливої трійки під головуванням Леоніда Заковського.
У кожній тюремній справі є акти про виконання вироків в’язням за підписом Михайла Матвеєва. Ці акти являють собою надруковане на машинці кліше з пропусками у певних рядках, куди додруковували прізвище конкретного в’язня, номер відповідного протокола і дату розстрілу. Ось як виглядав акт на Леся Курбаса: «АКТ Приговор Тройки УНКВД ЛО по протоколу № 83 9 октября 1937 года в отношении осужденного КУРБАС, Александра Степановича приведен в исполнение 3 ноября 1937 года, в и составлен настоящий акт».

10 листопада 1937 року Матвеєв підготував рапорт на ім’я заступника начальника Управління НКВД по Ленінградської області Гаріна (Жебєньова). Він доповів, що з 1116 засуджених на смерть фактично було знищено 1111 осіб. З решти 5 в’язнів один помер ще на Соловках, а чотирьох направили: в Ленінград (С.Вишняк), в Одесу (Є.Ликворник), двох до Києва (І.Зозуляк, Б.Пероцький).

Кілька років тому ми підготували науково-документальне видання «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках». В ньому вміщено чимало таких актів.

За цим предписанням Леоніда Заковського відбулися розстріли
За цим предписанням Леоніда Заковського відбулися розстріли
Та повернімося до подій 1930-х років. Ще 509 соловецьких в’язнів, засуджених за протоколами № 134, 198, 199 засідання особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області, були знищені у грудні 1937-го і в січні 1938 року. За наявною версією, цих в’язнів, серед яких також було чимало відомих українців (всього з України походило 58 осіб), розстріляли у пустоші Койранкангас під Токсово. Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем Михайла Матвеєва комендантом УНКВД Ленінградської області Олександром Полікарповим.

І нарешті останню групу соловчан-в’язнів (198 осіб) за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 року засідання особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області розстріляли прямо на Соловках в районі «командировки» Ісаково. Українська частина цього списку нараховує 21 особу. Підписав документи про розстріл заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола (Лука) Антонов (Грицюк).

Долі катів

Про долі Леніна і Сталіна згадувати не буду. Почнемо з Миколи Єжова, який влаштував і «чистку» тюрем у 1937-му і тоді ж влітку ініціював масові операції НКВД, все те, що Роберт Конквест назвав «великим терором». Результат відомий: лише у 1937-1938 роках в СРСР було заарештовано 1 мільйон 575 тисяч 259 осіб, з них розстріляно 745 тисяч 220 осіб. Так що Сандармох для Єжова був лише малесеньким епізодом у його направду масштабній тероріаді.

Що він йому шепоче?.. Микола Єжов та Йосип Сталін. 1937 рік.
Що він йому шепоче?.. Микола Єжов та Йосип Сталін. 1937 рік.
Єжов дуже старався. Проте 25 листопада 1938-го його звільнили з посади наркома внутрішніх справ СРСР, 10 квітня 1939 заарештували. 6 лютого 1940-го за звинуваченнями в організації антирадянської змови, шпигунстві на користь іноземних розвідок і підготовці терористичних акцій проти керівництва СРСР він був розстріляний. У 1998 році військова колегія Верховного суду Росії за зверненням прийомної дочки Миколи Єжова переглянула постанову по його справі, однак у реабілітації відмовила.

Після проведених екзекуцій Михайло Матвеєв був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цінним подарунком і орденом Червоної Зірки. Тоді влаштували гучне відзначення, під час якого Леонід Заковський повідомив, що збирається на підвищення у Москву.

Минув час. Падіння Єжова змінило ситуацію в НКВД. Тепер на нього новий нарком Лаврентій Берія поклав провину за репресивні «перегини». І Матвеєва заарештували за те, що він виконав незаконний, як з’язувалось, наказ Л.Заковського і знищив групу соловецьких в’язнів.

Матвеєв одержав «червінець» – 10 років позбавлення волі. По етапу він прибув у Волжський концтабір неподалік від Рибінська. Однак сидіти йому довелось недовго: почалась війна і його звільнили. Він повернувся у Ленінград, знов працював в Управлінні НКВД (завідував внутрішньою тюрмою), пережив війну і помер аж у 1971 році.

Леонід Заковський. 1920-ті роки.
Леонід Заковський. 1920-ті роки.
Тепер – про Леоніда Заковського. У січні 1938 року його призначили заступником наркома внутрішніх справ. З’ясувати коло його службових обов’язків важко, але зрозуміло: це було індивідуальне призначення, Єжов доручав йому найважливіші та найбрудніші завдання. Наприклад, Єжов не наважувався заарештувати начальника 7-го іноземного відділу ҐУҐБ НКВД СРСР комісара державної безпеки 2-го ранґу Абрама Слуцького, оскільки побоювався, що більшість із закордонної аґентури відмовиться повертатися після цього в СРСР.

Тоді він доручив начальнику ҐУҐБ НКВД СРСР Михайлу Фриновському «розв'язати» це питання. 17 лютого 1938 року Фриновський запросив Слуцького до свого кабінету на доповідь. Невдовзі туди завітав Заковський і сів поруч із доповідачем. У середині доповіді Заковський несподівано накинувся на Слуцького та затис йому рота хустиною з хлороформом. Тут же з суміжної кімнати зявився ще один співробітник із шприцем та зробив жертві ін'єкцію отрути. Співробітників НКВД повідомили, що Слуцький перенервував під час доповіді, не витримало серце, а газета «Правда» надрукувала зворушливий некролог про вірного сина партії.

Однак репутація активного «єжовца» не врятувала Заковського від загибелі. 16 квітня 1938 року його усунули з усіх посад в НКВД, через чотири дні призначили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла. Ще через дев’ять днів він був заарештований. 29 серпня 1938 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Заковського до страти і вирок було виконано того самого дня. Були репресовані і його найближчі родичі.

Доля Олександра Полікарпова склалася інакше: після арешту Матвеєва він зрозумів, що на нього чекає така сама доля, написав предсмертного листа і застрелився. Микола (Лука) Антонов (Грицюк) 23 жовтня 1938 року був заарештований і 22 лютого 1939 року розстріляний.

Тепер про начальника Соловецької тюрми Івана Апетера і його заступника Петра Раєвського. Перший до свого призначення на Соловки, у 1934 році, був начальником Санітарно-курортного відділу НКВД СРСР. Невдовзі після розстрільної акції, а саме 11 грудня 1937 року, його заарештували, 26 грудня того самого року звільнили з органів НКВД. За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР його розстріляли у Москві 22 серпня 1938 року, а поховали в одному з таємних могильників НКВД.

Раєвського звільнили з посади начальника Соловецької в’язниці особливого призначення у жовтні 1938 року. З того часу він працював начальником Новочеркаської в’язниці НКВД. 10 листопада 1939 року його заарештували і також невдовзі розстріляли.

«Пам’ять» і пам’ять

Рецензуючи популярну книжку американського дослідника Тімоті Снайдера «Криваві землі», канадський дослідник Джон Пол Химка накинувся на політику пам’яті, що її, мовляв, не так проводять у деяких східноєвропейських країнах. Він твердить, що книжка Снайдера скерована на те, щоб «ми лікувалися від «пам’яті» і тверезіше мислили про криваве минуле».

Я думаю, що добре було б професора Химку звозити в Росію, де майже не лишилося слідів сталінських таборів та інших ознак злочину, що колись таки був. Варто приїхати і до України, де нині з тим, над чим Химка іронізує, себто саме з політикою пам’яті (та й з тверезістю!), не все гаразд. Доцільно поїхати і до Сандармоху. Поки це ще можна робити. У 1998 році там відкрили пам’ятник авторства петрозаводського скульптора Григорія Салтупа. Це – гранітний камінь із скульптурним барельєфом із написом «Люди не убивайте друг друга». Неподалік від нього і проводяться щорічні мітинги пам’яті в’язнів. До речі, там у 2009 році довелось виступати і мені.

Пам’ятник роботи скульптора Григорія Салтупа, встановлений у 1998 році. Вандали зірвали з нього металевий барельєф. 2009 рік. Фото Юрія Шаповала.
Пам’ятник роботи скульптора Григорія Салтупа, встановлений у 1998 році. Вандали зірвали з нього металевий барельєф. 2009 рік. Фото Юрія Шаповала.
Так ось, на пам’ятнику був ще й металевий барельєф, який одного дня (чи ночі?) вкрали. Вкрали оскільки метал, навіть меморіальний, можна продати. Це – добра ілюстрація відсутності політики пам’яті, скільки і хто б над цим поняттям не іронізував. Ви поживіть не за океаном, а тут, в Росії, в Україні, в Білорусії, щоб зрозуміти, що таке повзучий реванш тієї сили та ідеології, які спричинили масу Сандармохів, породили матвеєвих та інших садистів. Поживіть, а потім лікуйтеся, тверезійте і – поради нам, посполитим, давайте.

А ми… А ми у 2009 році у Сандармосі, Кемі та на Соловецьких островах, у Левашовській пустоші під колишнім Ленінградом не лише вшановували пам’ять жертв. Ми ще й разом із кінорежисеркою Іриною Шатохіною знімали документальний фільм «Соловецький лабіринт». Під час зйомок в урочищі Сандармох на місцях розстрілів поставили кілька свічок. Дотепер пам’ятаю їхнє світло, їхнє дихання. З ними якось особливо відчутним був жах місця, де лежать жертви. Пам’ятаймо жертв. І те, що вони не загинули самі по собі. У них були кати, про яких також не можна забувати, якщо ми хочемо, щоб Сандармох не повторився.


Соловецький лабіринт - I

Соловецький лабіринт - II

Читайте більше тут:

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG