Доступність посилання

ТОП новини

«Просимо критикувати справедливо» – Українська редакція Радіо Свобода у 1959 році


Керівник Української редакції Радіо Свобода (тоді ще – Радіо Визволення) Михайло Добрянський
Керівник Української редакції Радіо Свобода (тоді ще – Радіо Визволення) Михайло Добрянський

У квітні 1959 року керівник Української редакції Радіо Свобода (тоді ще – Радіо Визволення) Михайло Добрянський вирішив дати відсіч черговій критичній статті на адресу роботи українського відділу, опублікованій у часописі «Християнський голос». Невідомий автор звинувачував українців на Радіо Визволення, нібито вони підіграють Москві і при цьому абсолютно безправні перед своїм американським керівництвом. Михайло Добрянський вирішив аргументовано пояснити, чому написане критиком неправда.

(Перша передача Української редакції Радіо Свобода вийшла в ефір 16 серпня 1954 року.​ ​Цей матеріал вперше було опубліковано на сайті Радіо Свобода у вересні 2014 року)

Стаття «Малоросійське лицедійство», на яку відреагував Михайло Добрянський, зʼявилася у «Християнському голосі» в березні 1959 року. Стаття-відповідь Добрянського зʼявилася на сторінках видання «Українські вісті».

Поява статті «Малоросійське лицедійство» в «Християнському голосі» (за 15 березня) примушує мене просити редакцію дати місце для з'ясування справ, що там заторкнені.

Якби ця стаття з’явилася, наприклад, у «Шляху перемоги», я взагалі не звертав би на неї уваги. Але «Християнський голос» – це заслужений орган української християнської думки, який я щиро поважаю. Тому я повинен реагувати – як український журналіст і як голова українського відділу Радіо Визволення, дати українському громадянству остаточні з'ясування принаймні важливіших пунктів з названої статті.

Розділ І

Насамперед, кілька загальних інформацій.

Українська програма Радіо Визволення пішла в етер уперше 16 серпня 1954 року як остання в системі пересилань цієї радіостанції. Вона була підготована в порозумінні між Американським комітетом (звільнення від більшовизму – ред.) та виконавчим органом Української Національної Ради.

Радіо Визволення працює у дев'яти національних редакціях: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Північний Кавказ, Росія, Татаро-Башкирія, Туркестан, Україна. Разом Радіо Визволення пересилає свої програми на терени СРСР 17-ма мовами (північно-кавказька редакція працює на 4 мовах, а туркестанська – на 5).

Ми маємо позитивні докази, що пересилання Радіо Визволення доходять туди, куди вони призначені

Перші два роки українська програма тривала 20 хвилин, тепер – 30, а два дні на тиждень – 60 хвилин (внаслідок тривалої хвороби кількох людей у редакції останніми двома місяцями 60-хвилинна програма йшла тільки один раз на тиждень, але це захід тимчасовий). Кожна українська програма перебуває в етері 12 годин на добу. Це значить, коли вона має 30 хвилин, вона повторюється 24, а коли 60 хвилин – 12 разів на добу.

Ми маємо позитивні докази, що пересилання Радіо Визволення доходять туди, куди вони призначені. Зокрема ми знаємо, що нашу програму українці за залізною заслоною слухають, що таких, які слухають, є дуже багато.

Крім того, Радіо Визволення має власні контрольні пункти в Балтицькому басейні і Чорноморському – для перевірки чутности своїх пересилань.

Кожна з дев’яти редакцій працює автономно й незалежно одна від одної. Кожна складає свою програму на свій лад. Для допомоги в їхній праці існують ще: окрема редакція новин, два дослідні відділи (в совєтських і західніх справах), бібліотека і читальня часописів та моніторний відділ. Редакція новин видає щодня бюлетені останніх вісток і огляд преси, а також коментарі до актуальних подій. Моніторний відділ постачає щоденні зведення совєтських радіостанцій.

Пересічна програма української редакції складається з такого матеріалу: новини (один випуск іде в етер о 20-й годині, другий – о 24-й за київським часом); голоси західної преси та актуальний коментар (з відділу новин або наш власний) і два коментарі або статті української редакції.

Додаткові 30 хвилин («друга програма») наповнені власними матеріалами української редакції: література й наука, сучасні суспільні проблеми й напрямки, історія, листи наших кореспондентів та ін.

В українській програмі маємо постійні цикли або серії, які йдуть щотижня: українська культура під совєтським режимом, проблеми колоніалізму, експлуатований селянин і робітник, партія проти народу, криза комуністичної доктрини, історія КПбУ, національна політика большевиків, оправи молоді, українська хроніка, життя українців у вільному світі, релігійна бесіда, голос історичної правди, цікаві книги із Заходу (передусім українські) та інше.

За час від 16 серпня 1954 року українська редакція подала понад 260 випусків української хроніки, кілька сотень статей, листів, інтерв’ю і репортажів про життя українців на Заході.

У цілому (крім матеріялів з редакції новин) пішло в Україну 4325 наших власних коментарів чи статей (до 16 березня 1959 року).

Розділ ІІ

Тепер щодо спрямування політики Радіо Визволення.

Мета Американського комітету, коли він засновував Радіо Визволення, була дати політичній еміграції орган для висловлення думки емігрантів, які бажають зберегти контакт зі своїми земляками, щоб допомогти своїм народам здобути свободу, щоб ці народи, визволившись від комуністичної диктатури, могли самі вирішити свою долю і здійснити своє право на самовизначення.

Такою поставою справи Радіо Визволення засадничо відрізняється від таких радіостанцій, як наприклад, «Голос Америки» чи «Бі-Бі-Сі», які являють – в обох випадках – урядовий голос, американський чи британський.

Радіо Визволення, згідно зі власними засадами, має бути голосом еміграції з СРСР

Отже, Радіо Визволення, згідно зі власними засадами, має бути голосом еміграції з СРСР, яка своїми історичними традиціями, почуваннями, культурою та національними прагненнями повʼязана зі своїм народом і хоче далі бути з ними в живому зв’язку.

Радіо Визволення завжди говорить з погляду політично свідомого емігранта, який намагається допомогти своїм землякам на Батьківщині знайти шлях до свободи. Тим-то при вкладанні програми треба брати до уваги національні особливості й традиції па настрої тих, до кого дана програма звертається.

Національні проблеми й національна тематика є важливою ділянкою праці Радіо Визволення, зокрема українській редакції. Наслідком домовленості між програмним відділом і Радою редакторів (туди входять голови всіх дев’яти редакцій) встановлено таку лінію: націоналізм є важливим елементом ферментів у Совєтському Союзі; він відіграє і відіграватиме дедалі більшу роль у зміцнюванні натиску в напрямі перемін.

Тому в програмах для неросійських народів треба захищати все з їхніх культурних, історичних та духових цінностей, що комуністична політика намагається спотворювати або взагалі нищити. Радіо Визволення повинне підтримувати й розвивати почуття національної гідности серед своїх слухачів.

Радіо Визволення не може визначати, що має бути після визволення від большевизму, це справа самих народів

Але Радіо Визволення не може розпалювати міжнаціональну ворожнечу. Воно не може ні в якій формі підбурювати чи заохочувати до будь-яких дій, що наражали б людей у Совєтському Союзі на репресії з боку комуністичного режиму.

Воно не може визначати, що має бути після визволення від большевизму, бо, згідно із засадою самовизначення, це справа самих народів.

З цього погляду Радіо Визволення нічим не різниться від Радіо Вільна Европа. Німецька пресова агенція (DPA) 15 вересня 1955 року оголосила інтерв’ю з директором Радіо Вільна Европа, паном Лянґендорфом, який, зокрема, сказав: «Радіо Вільна Европа наполегливо дбає про те, щоб не ставити ніяких прогнозів стосовно майбутнього впорядкування того простору, який сьогодні опанований комунізмом. Його боротьба – це виключно боротьба за усунення комуністичного режиму».

Розділ III

Після цих загальних інформацій дозвольте зайнятися згаданою статтею.

«Малоросійське лицедійство» – такою фразою автор, який сховався за псевдонім «Д. Комарницький», називає роботу української редакції Радіо Визволення, а політичну платформу цього радіо кваліфікує як «реставрацію московської імперії».

Щоб стало ясно, скільки правди в таких характеристиках, сформулюю стисліше головні ідеї роботи Радіо Визволення, оскільки вони стосуються національних проблем.

Совєтський Союз складається з кільканадцятьох націй (і кількадесятьох національних груп). Усі ці нації (включно з російською) поневолені імперіалістичною, колоніальною, терористичною, централістичною та антинаціональною потугою – КПРС.

Але коли нація російська поневолена політично, культурно, соціально, то неросійські нації поневолені ще й національно.

Кожна з цих націй бореться за своє повне визволення. Кожна має право сама, без будь-яких зовнішніх втручань, вирішувати свою долю після визволення: сама має вирішити демократичним способом, який державний, політичний і соціальний устрій вона хоче мати, яку форму правління вважає для себе найвідповіднішою.

Процес пробудження триває. Цей процес неминуче захопить і країни, сьогодні опановані комунізмом

Стосовно України це значить, зокрема: Радіо Визволення працює в таку добу, в якій десятки народів, давніше колоніальних і залежних, визволилися й здобули власні суверенні держави. Серед них є навіть такі народи, які ніколи досі своєї держави не мали.

Процес пробудження відсталих народів, розпадання імперій і ліквідація колоніалізму триває. І нема сили, яка могла б його зупинити чи територіально обмежити. Цей процес неминуче захопить і країни, сьогодні опановані комунізмом.

Перед лицем такого розвитку історії ніхто з нас не може мати сумніву, що український народ теж прагне ліквідувати колоніальну залежність і здобути (точніше, реставрувати) свою державку самостійність. І на це він має повне право – нарівні з тими народами, які на наших очах визволяються від колоніалізму західних імперій і здобувають свою суверенність.

Але вирішувати ці речі і здійснювати ці права – це справа самого народу в Україні. З цього погляду, завдання української редакції Радіо Визволення — довести українському народові за залізною заслоною до відома наше переконання: коли він схоче здійснювати свої національні права, ніхто з народів демократичного Заходу не буде йому в цьому перешкоджати.

Розділ IV

Український народ має власну тисячолітню історію, національну традицію й культуру, власну літературу й мистецтво, власну науку, власну мову. Він має свій характеристичний спосіб життя (український фолкльор). Усі ці національні цінності він має право розвивати, а коли вони потрапляють під загрозу, боронити. Радіо Визволення повинне йому в цьому допомагати і справді допомагає.

Українська редакція бореться проти національної політики КПРС, яка змагає до денаціоналізації, до культурного й фізичного геноциду українського народу. Українська редакція бореться проти цього послідовно й рішуче, так що для неупередженої людини це цілковито ясно (повний текст кожної програми друкується на ротаторі і розсилається українським редакціям та нашим провідним діячам).

Зокрема, вона бореться проти русифікаційної політики КПРС, колоніальної системи в Україні, господарської експлуатації природних багатств нашої країни. Вона бореться проти того всього в політиці КПРС, що звичайно окреслюється фразою «новочасне малоросійство» (тобто спихання України до ролі загумінку метрополії, відбирання в українського народу його власного Я і перетворювання української культури на провінційне видання культури російської).

Що ми таку акцію провадимо, видно хоч б з тих зразків, які оголошували на своїх сторінках «Народна воля», «Прометей» і ульмські «Українські вісті». Друкуючи наші речі, вони інформували українське громадянство про нашу роботу.

Нагадуючи ці політичні позиції й ці факти, смію запитати: яке право має псевдонім із названої статті називати це все «малоросійською» комедією? Чи така робота, яку провадить українська редакція Радіо Визволення, це «реставрація московської імперії»?

Мені здається, не потрібно відповідати на це питання, бо на підставі поданих тут інформацій шановні читачі самі знайдуть відповідь.

Псевдонім закидає нам, що з українських радіопересилань «майже викинуто найновітнішу історію України від 1917 року».

Це цілковита неправда. У липні 1954 року приїхали до Лондона пани Ісаак Печ та Михайло Терпак і запропонували мені працю в українській редакції Радіо Визволення (наслідком пропозиції ВО УНРади). Ми говорили, зокрема, про трактування історії України. «Facts are facts». «Ми респектуємо факти й правду, через те Радіо Визволення респектує правду щодо історії кожного народу СССР», – відповіли обидва пани.

Отже, від початку існування української програми вона завжди відзначала річниці найважливіших подій з наших визвольних змагань. Крім того, багато разів вона спростовувала твердження большевицької пропаганди, яка фальшує українську історію від 1917 року.

Протягом 1957 року (40-а річниця революції) майже щотижня з’являлась історична стаття з циклу «40 років тому». У 1958 році запроваджено два нові історичні цикли «Голос історичної правди» й «Історія КПбУ».

З боку наших партнерів на американському боці не було ніяких перепон для такого трактування найновішої історії України. Наскільки українська програма Радіо Визволення присвячує увагу цій ділянці, показала нью-йоркська «Свобода» (за 3 березня), редакція якої завдала собі труду і зареєструвала на основі нашої програми все, що ми подали в цьому році для відзначення подій, зв’язаних з 22 січня і з битвою під Крутами.

Вже одного цього прикладу вистачило б, щоб спростувати неправдиве твердження псевдоніма.

Розділ V

Далі він пише, що «в минулому році злито три самостійні дотепер редакції – українську, білоруську і московську – в один відділ, на зразок організаційної схеми большевицької партії».

Це суцільна неправда. Редакції білоруська й українська як були, так і залишаються цілковито самостійними і незалежними від російської редакції і в організаційній системі Радіо Визволення з нею цілковито рівноправними.

Факт призначення пана Р. Шенкленда дорадником для російської редакції з одночасним залишенням його на попередньому становищі дорадника білоруської та української – це справа персональна, а ні в якому сенсі не політична.

Коли спорожніло місце дорадника російської редакції, дирекція радіо ухвалила призначити на цю посаду пана Шенкленда, бо він за чотири роки співпраці з білорусами й українцями встиг ближче познайомитися з проблематикою українсько-російською і білорусько-російською, тим самим став і експертом у справах російських.

Тоді з ініціативи білорусів обидва керівники редакцій, білоруської та української, звернулися до пана Бертрандіяса (директора Радіо Визволення), щоб він не забирав від них пана Шенкленда, бо цей останній настільки вже увійшов у білоруські й українські справи, що це значно полегшує їхню працю.

Пан Бертрандіяс знайшов Соломонову розв’язку: він зробив пана Шенкленда дорадником усіх трьох слов’янських відділів, давши йому двох окремих заступників: одного – для російського, іншого – для білоруського та українського секторів.

Коли відбуватися ці справи, нікому з нас і вві сні не снилося, що якась людська фантазія може з цього сфабрикувати легенду про «злиття» трьох редакцій під проводом «імперської» редакції російської.

Перший, хто почав робити з цього сенсацію, був пан Р. Єндик. Його препарат у «Шляху перемоги» (за 8 червня 1958 року) так дуже сподобався в Москві, що статтю передрукувала газета «міхайловського» комітету «За возвращение» (серпень 1958 року) і московська «Литературная газета» (зв 21 серпня 1958 року). Наслідуючи методи пана Єндика, продовжує роздувати містифікацію псевдонім «Д. Комарницький».

Розділ VI

Іншу містифікацію сконструйовано навколо справи пана Василя Шульги. Це факт, що він перейшов з української редакції до російської. Але зробити з цього факту політичну подію, до того ж, іще приправити такою пікантною підливою, як це зроблено у статті псевдоніма «Д. Комарницького», – для цього треба було надихатися спеціальної атмосфери.

Це атмосфера отруювання стосунків між українським громадянством та Американським комітетом – це та атмосфера, яку вже кілька років утворюють у редакційній кухні «Шляху перемоги».

З чисто людських мотивів мені прикро робити предметом прилюдного розгляду поведінку людини, яка протягом років важко хворіє і тому заслуговує, радше, на співчуття, ніж на публічну догану (важко хворих людей не судять).

Але я змушений дати найконечніші вз'ясування, бо згаданий псевдонім б'є на сполох з приводу справи пана Шульги.

Він пробує зробити Американський комітет відповідальним за вчинки пана Василя Шульги. Але якщо є хтось відповідальний за громадську поведінку цієї людини, то це, радше, організація пана Степана Бандери, ніж Американський комітет.

У Мюнхені загально відомо, що пан Шульга упродовж кількох років був одним із найближчих співробітників у пана Бандери і його політичним дорадником. Він належав навіть до вузького кола інтимних приятелів вождя ОУН.

Коли пан Шульга передав заяву, що він хоче перейти до російської редакції, люди р керівництві Радіо Визволення були заскочені. Як голова українського відділу, я мав право не погодитися на перехід. Але я не заперечував і іншим радив: лишіть людині вільну волю.

Такі зумисне неясно й демагогічно формульовані закиди можуть мати тільки одну мету: ширити переполох щодо української програми Радіо Визволення

Згаданий псевдонім містифікує, коли пише: мовляв, пан Шульга в українській редакції писав таке, що «навіть найчорніший москаль краще не написав би».

Такі зумисне неясно й демагогічно сформульовані закиди можуть мати тільки одну мету: ширити переполох щодо української програми Радіо Визволення. Мовляв, радіостанція опанована елементами, вороже наставленими супроти українського народу, а українці, що там працюють, тероризовані, з сорому мовчать. Тому українська програма цього радіо ворожа українській національній справі.

Це панівний тон у наклепницькій роботі пана Єндика і «Шляху перемоги». Цей самий тон панує і в статті «Малоросійське лицедійство».

Супроти такої безвідповідальної роботи я повинен подати до відома нашого громадянства: як уже згадано, українська програма Радіо Визволення складається з двоякого матеріалу – нашого власного і того, що нам постачає редакція новин.

До цього останнього стосується заява директора радіостанції пана Бертрандіяса, яку він склав на Раді редакторів: кожен голова національної редакції має право відкидати матеріял з редакції новин, якщо з якихось причин він вважає його для своєї програми невідповідним.

Усе, що для програми подають члени редакції, теж проходить через руки голови редакції. Серед того, що подавав пан Шульга, на мою думку, не було нічого, що шкодило б українській національній справі.

Говорити публічно (як це твердить псевдонім), що американці на Радіо Визволення затирають «границі між українцями і москалями», значить поширювати неправду і, знов-таки, сіяти паніку серед нашого громадянства. Кому така робота потрібна?

Розділ VII

Тут неможливо з'ясувати всю неправду, якою переповнена стаття «Малоросійське лицедійство», бо ніяково забирати надто багато місця у гостинній газеті. Тому можу торкнутися тільки фальшів найважливіших.

До них належать також твердження про зламану вже на самому початку Американським комітетом угоду з УНРадою, що нібито мало потягти за собою протестаційну димісію пана Миколи Лівицького.

Насправді ця димісія (15 травня 1954 року) була наслідком спору за компетенції між двома ресортами Виконавчого Органу: хто має утримувати зв'язок з Американським комітетом у справах Радіо Визволення – ресорт зовнішніх справ (тодішній керманич пан М. Лівицький) чи ресорт інформації та преси (пан М. Воскобійник).

Цю справу дуже докладно обговорив Бюлетень УНДС (за 15 липня 1954 року). З нього ясно видно, що в той час ще не було ніякої угоди.

Автор глузує з тих молодих американців, які приходять на працю на Радіо Визволення, «не знаючи абсолютно нічого».

Між американцями на радіостанції є люди різні. Є знавці радіосправи з довголітнім досвідом. Є молоді журналісти, що вже десь у цьому фаху працювали, а тепер зацікавилися боротьбою з большевизмом. Є й люди, які недавно закінчили університет і бажають спеціалізуватися на східноевропейських проблемах.

США – головна потуга в антикомуністичному таборі. З ними українська визвольна політика матиме щораз більше справ

Псевдонім «Д. Комарницький», на жаль, не свідомий того, яка це важлива справа для майбутньої української політики – оті молоді американці, які бажають узяти участь у боротьбі з большевизмом. Ми повинні бути особливо зацікавлені в тому, щоб вони знайомилися з східноевропейськими проблемами – у співпраці з українцями, білорусами, азербайджанцями і т.д.

США – головна потуга в антикомуністичному таборі. З ними українська визвольна політика матиме щораз більше справ. Нам повинно залежати на тому, щоб американська політика мала відповідні кадри, які знають Східну Европу. Для молодих американців Радіо Визволення є практичною школою пізнання національної проблематики СРСР.

Я сидів у кантині, за сусіднім столом розмовляли американці. «Старий» повчав «greener’а»: не думайте, що коли ви знаєте російську мову, ви тим самим уже зможете розуміти український чи білоруський текст; це три різні мови, і кожну треба окремо вивчати. Інший говорив мені: коли я прийшов сюди, я нічого не знав про українців і білорусів за винятком їхньої назви. А сьогодні він добрий знавець національної проблематики європейського СРСР. І український політик не пожаліє зустрічі з ним колись, наприклад, у Вашингтоні.

Наші американські товариші в щоденній роботі Радіо Визволення на практиці довідуються, що Совєтський Союз складається з різних народів, що кожний з них має свої власні проблеми і по-своєму підходить до принципових і поточних питань боротьби з большевизмом. Чи це нам шкідливо? Можна тільки прагнути, щоб таких шкіл було більше і було більше учнів, які бажають вивчити наші справи.

Автор злосливо зауважує, що американців у Радіо Визволення – десять на одного неамериканця. Брехня, якою ближче не варто займатися.

Розділ VIII

Мені дуже не хочеться виступати в особистій обороні. Але йдеться не про мене, а про цілий колектив.

Автор статті «Малоросійське лицедійство» намагається принизити тих українських журналістів, які працюють на Радіо Визволення. Вони, мовляв, тільки те й роблять, що сліпо виконують накази американців, паленіючи при тому з сорому. Американці ж «завжди повторюють, що кожний редактор є виключно їхнім службовцем і мусить виконувати виключно їхні накази».

Пан Єндик знайшов талановитого учня. Це його «школа», ці розгнуздані наклепи і постійне цькування людей з метою дискримінувати їх в опінії власного громадянства. 3а що?

Смію твердити: за те тільки, що він не є разом із ними. Бо ж пан Ростислав Єндик працював в українській редакції Радіо Визволення від 29 березня до 12 серпня 1954. І тоді так зване «непредрішенство» не було злочином. Злочином воно стало тільки тоді, коли на радіостанції пана Єндика не стало: він був звільнений за погляди, висловлені в деяких його книжках, погляди, які різко суперечать основним принципам демократії.

Мене дивує та неповага до українського громадянства, яку виявляє він і йото «школа», коли з його приватної справи роблять проблему майже міжнародного значення. Мене дивує безвідповідальність тієї «школи», яка накидає українському громадянству такі примітивні «концепції» про стосунки двох партнерів (американського й українського) на радіостанції «Визволення». Бо в уявленні тієї «школи» там існують, з однієї сторони, «боси», які по-диктаторському наказують і вимагають сліпого послуху, а з другої сторони – загулюкані, залякані, засоромлені найманці-емігранти.

Безвідоповідальність полягає в тому, що такі примітивні «концепції», по-перше, брехливі, по-друге, дублюють концепції совєтські: таку саму картину стосунків між США та іншими народами некомуністичвого світу малює совєтська пропаганда.

У конституції Радіо Визволення всім редакціям гарантоване право зв’язку з їхніми націопальними організаціями. Тим самим визнано засаду, що журналісти, які там працюють, – це партнери у спільній боротьбі проти міжнародного зла, це громадяни своїх національних спільнот, а не найманці.

Українські журналісти з Радіо Визволення мають робити українську роботу, а не американську

Українські журналісти з Радіо Визволення мають робити там українську роботу, а не американську. Чи вони виконають своє завдання ліпше, чи гірше, залежить не тільки від них, а великою мірою також і від нашого громадянства.

Ми не проти критики нашої роботи. Ми просимо про критику, але просимо критикувати нас справедливо й доброзичливо. Злоби, наклепів та брехні нам вистачає тих, що їх ми дістаємо з боку большевиків.

Текст подано з незначними виправленнями, переважно збережений стиль автора

«Говорить Радіо Визволення: збірка матеріялів української редакції. Книжка 1», 1956 рік, Мюнхен, 144 сторінки. Видання Української редакції Радіо Визволення.

Зі змістом цього видання можна ознайомитися в електронній копії книжки.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG