«Кінець війни я зустрів у Німеччині» – американський солдат

Ольга Логінова

Радіо Свобода напередодні 70-річчя Перемоги над нацизмом і закінчення Другої світової війни в Європі продовжує серію інтерв'ю з ветеранами війни з різних країн. Нинішній гість – 90-річний американець Джон Боллер, який брав участь у визволенні Італії та Франції.

«Мене звуть Джон Боллер. Я народився 23 листопада 1924 року в Брукліні, штат Нью-Йорк. У березні 1943-го я пішов в армію. У складі Третьої піхотної дивізії я воював в Італії, Франції та Німеччини. Я брав участь у п'яти військових кампаніях, якраз їх і символізує ця зірка. У двох – в Італії та трьох – у Франції та Німеччині. У мене є значок кампанії «Береговий Плацдарм Анціо». Всі учасники Анціо-Неттунської операції носять його».

90-річний капрал Джон Боллер живе в містечку Амітивілль на Лонг-Айленді, в штаті Нью-Йорк, в кондомініумі для літніх людей.

Коли в грудні 1941 року японці розбомбили американську військову базу на Перл-Харбор, уродженцю Брукліна ледь виповнилося 17. Як тільки він досяг призовного віку, Джон попрощався з матір'ю і нареченою Мілдред і пішов на фронт піхотинцем. Під час Другої світової Джон Боллер у складі Третьої піхотної дивізії, а також П'ятої та Сьомої армій союзників брав участь у п'яти військових кампаніях.

Зараз він відставний капрал на пенсії, але нудьгувати йому ніколи. Колишній піхотинець – скарбник товариства ветеранів військової операції «Береговий Плацдарм Анціо». Понад чотири місяці, починаючи від грудня 43-го, війська союзників намагалися прорвати оборону противника, «лінію Густава», відкинути німців углиб материка і звільнити Рим. 4 червня 1944-го союзники увійшли до Вічного міста. Серед солдатів-тріумфаторів був і піхотинець Боллер.

Кожного травня американські ветерани Анціо зустрічаються, щоб знову згадати про бойові будні і товаришів, що не повернулися з фронту. З кожним роком ветеранів приїжджає все менше.

«У мене є ветеранська кепка-бейсболка. Кожен значок на ній щось означає. Ось символ тієї самої висадки в Анціо часів Другої світової. Це емблема моєї 3-ї дивізії. Я також був у 5-ій і 7-ій арміях. Це значок почесного громадянина міста Анціо. А це значок, який носила моя мама, – «Син на службі».

На нашій вулиці жили десять хлопців мого віку. Ми всі пішли на фронт – в армію, морський флот чи авіацію. Мене відправили до тренувального табору в штат Алабама, на самий південь країни. Мене готували в піхоту. Ми знали, що нас відправлять на війну.

Нас відправили на фронт в Європу для заміни поранених і убитих. Повантажили на величезні судна з танками та вантажівками. Через 22 дні ми висадилися в Тунісі. Потім на іншому кораблі нас доставили до Неаполя. Неаполітанська бухта була зруйнована, величезні кораблі лежали перекинуті. Там стояли війська британців, французів і марокканців. Ми тіснили німців на північ. Але поки ми намагалися їх відтіснити, вони будували оборонні лінії впоперек Італії, від Середземного моря до Адріатики.

Ми швидко переміщувалися, поки не отримали наказ окопуватися. Ми копали ями, так звані «лисячі нори» на метр у глибину, і залишалися там по двоє. Якщо йшов дощ, яма заповнювалася водою. Ми їли що доведеться, нам не можна було розпалювати багаття. Час від часу нас забирали з передової, і ми могли нарешті покуштувати гарячої їжі.

Потім нас стали готувати до морської висадки. Завантажили на кораблі, ми спускалися по сітках на плоти і бігли на берег. Це було 22 січня 1944 року. Британці висадилися в Анціо, а ми, американці – неподалік, в Неттуно. Ми взяли німців зненацька і висадилися майже безперешкодно, відтіснили їх на 20 кілометрів углиб і розосередилися. Нам був відданий наказ окопатися. На жаль, німці підтягнули війська з інших частин Європи, оточили нас з трьох боків і почали відтісняти до моря. Гітлер віддав наказ нас знищити, загнати в море. Вони застосували всю військову міць – танки, літаки, артилерію. Почалося криваве місиво. Нас весь час бомбили, моїх друзів убивали у мене на очах – це було нестерпно. Але нам віддали наказ стояти до кінця, і ми так і робили. Бої тривали тижнями.

25 травня 1944 ми провели вирішальну атаку і нарешті прорвалися через лінію оборони німців. Через 10 днів ми увійшли до Риму. Місто раділо. На вулицях висіли величезні плакати з привітаннями, жителі Риму зустрічали нас з квітами. Після чотирьох місяців боїв ми нарешті повернулися до цивілізації. Рим був звільнений 4 червня 1944 року, а потім ми висадилися на півдні Франції і тіснили німців на північ. Кінець війни я зустрів у Німеччині.

Я повернувся додому в жовтні 1945-го, а в листопаді ми з моєю нареченою вже одружилися. Ми не могли дочекатися цього дня! Ми познайомилися ще в школі. Вона писала мені на фронт кожного дня, ці листи допомогли мені пройти війну.

Я зміг отримати освіту за законом про демобілізованих військовослужбовців – G.I. Bill, відповідно до нього ж узяв кредит на перший будинок. Коли я повернувся додому, тут уже кілька років нічого не будували: всі ресурси були спрямовані на військові цілі.

Спочатку ми жили з дружиною у її мами, потім у моєї тітки, поки нарешті не переїхали у власну квартиру. У мене була робота, у дружини теж. Ми виростили двох синів, мене підвищили на роботі – я був банківським менеджером. Діти виросли і поїхали з дому, залишилися ми з дружиною. У нас було прекрасне життя. А потім вона захворіла на рак і померла. Тоді я продав будинок і переїхав сюди.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода