Доступність посилання

26 Вересень 2017, Київ 13:10

«Досі відчуття, що це якийсь фільм» – авторка книги «Війна маленької людини»


Ілюстраційне фото

Як позначається війна на долі звичайних людей, які звикли жити в мирі і стабільності? Про це Радіо Свобода поговорило з Іриною Малишко, доктором філософських наук, авторкою книги «Війна маленької людини». Ірина народилася в Донецьку, захистилася у Москві і там же викладала в одному з вишів упродовж 10 років. Зараз живе в Києві.

Поки ти не зіткнувся з цим особисто, неможливо усвідомити війну як війну

– Поки ти не зіткнувся з цим особисто, неможливо усвідомити війну як війну. Людська психіка влаштована так, що ми не можемо прийняти руйнування, смерть, ми це відкидаємо. Так, тобі співчувають, тебе розуміють, але неможливо усвідомити всю цю внутрішню катастрофу, яка відбувається з тобою, цю глобальну переоцінку цінностей, поки особисто не зіткнешся з цим жахом.

Я розділяю поняття «російська культура» і «русский мир»

Для мене Росія – не чужа країна. Я себе вважаю людиною російської культури, тому що виросла на російській літературі, я – російськомовна людина. Але я розділяю поняття «російська культура» і «русский мир», для мене це не ідентично. У мене в Москві багато знайомих, які теж не ототожнюють «русский мир» і російську культуру, і всі ці події для них теж є трагедією.

Моя бабуся розповідала, як в 30-ті роки вона приїхала в Горлівку за розподілом вчителькою, і до 1933 року там все було українською мовою

Кажуть, що на Донбасі за радянських часів не було української політики. Моя бабуся розповідала, як в 30-ті роки вона приїхала в Горлівку за розподілом вчителькою, і до 1933 року там все було українською мовою. У стінгазеті 1933 року, яку вони робили, все було українською.

Зв'язок культур був, але потім радянська традиція звела все це нанівець. За моїх часів можна було вже вивчати або не вивчати українську мову – це вже було вільно. Дуже багато від неї відмовлялися, вона не була привілейованою.

– Коли Ви зрозуміли, що це саме війна?

– Це вже постфактум ти розумієш, що війна... Я весь час намагалася зрозуміти, що таке війна і коли вона наступила. Ти живеш своїм життям, в яке раптом вривається війна. У певний момент ти розумієш, що твоє життя, яким ти жив і яким продовжуєш жити, закінчилося, і починається якийсь зовсім інший відрізок. Це не твій відрізок, але це теж твоє життя.

Я добре пам'ятаю, як ішла до мами і приїхали перші чеченці. Біля мене зупиняється джип, а там люди з автоматами і в мене запитують, де ринок. Ти розумієш, що ці люди – м'яко кажучи, іноземці на цій території. Я їм показую. А потім у мене в голові виникає думка: треба було їм сказати «Слава Україні!».

Для мене все це було настільки нереально... І досі таке відчуття, що все, що зі мною сталося, це якийсь фільм

Для мене все це було настільки нереально... І досі таке відчуття, що все, що зі мною сталося, це якийсь фільм… З якогось моменту ти починаєш всю реальність, яка тебе оточує, сприймати виключно як художній фільм, в якому ти граєш головну роль, тому що прийняти це ти досі не можеш.

Небезпека виникла, коли я їхала до мами на дачу за межами Донецька. Я їхала сільським автобусом: курки, качки, мішки, наша сільська публіка. Всі знають, що таке дача, – це місце щастя. Ти приїхав, залишив всі проблеми, мама з татом бігають навколо з віялом. Загалом, дорога на щастя, а тут блокпост, стоять протитанкові їжаки, люди з автоматами... Ось тоді ти розумієш, що Рубікон пройдено, починається вже зовсім інша реальність, і вона абсолютно протилежна тій, в якій ти жив ще три місяці тому.

– Населення Донбасу розділилося на тих, хто залишився в цій реальності, і тих, хто її покинув. Ви з тих, хто покинув цю реальність.

Прийшла абсолютно чужорідна реальність, яку я не можу прийняти

– Так. Прийшла абсолютно чужорідна реальність, яку я не можу прийняти. Я – повний «антисовок», і мені все це дуже чуже.

Усі ці розповіді про сланцевий газ, про Америку – це був якийсь масовий психоз. Зустрічаєш знайомого, якого ти знаєш як абсолютно нормальну, адекватну людину, і ти з ним ще вчора нормально спілкувався, а тут у людини горять очі, і він тобі починає розповідати якісь абсолютно страшні речі, які мій мозок не в змозі оцифрувати. Переконувати їх марно: вони бачать тільки те, що хочуть бачити. Для мене це був найбільший парадокс: всі люди дивляться на одні й ті ж факти, а бачать абсолютно різну реальність.

Ірина Малишко
Ірина Малишко

Для мене це все було жахливо. Світ розділився на «наших» і «не наших», і я з космополіта перетворилася на патріота, хоч узагалі по натурі космополіт.

Сусіди заходять в твій будинок, сідають на твій диван, а ти їх не кликав. Я готова з ними пити чай, розмовляти на розумні теми, але коли вони приходять в мій будинок, починають ритися в моїх речах, їсти на моїй кухні, забирати продукти з мого холодильника, для мене це все нонсенс. Є якісь закони світу, які людина не може порушувати.

Однак я знаю дуже багатьох людей, які залишилися там, для яких все, що відбувається, так само чуже, як і для мене, для них це – велика трагедія, просто економічні умови не дозволяють вивезти всю родину: хворі родичі, маленькі діти.

– Ви зараз представляєте свою книжку, і як люди в українських регіонах реагують на всі ці проблеми?

– Досить великий відсоток людей, які пережили мою ситуацію. Найцікавіше для мене – це викликає інтерес за кордоном. Адже навіть в нашій країні мало хто розуміє, що конкретно відбувалося в Донецьку.

Донецьк «радісно» зустрічав Гіркіна – жодної людини на вулиці

Шкода, що книга видана з чорно-білими фотографіями. Я ходила по місту і просто фотографувала все підряд. Дні початку АТО, порожнє місто... У книжці це називається «Свято визволення «Новоросії»: як Донецьк «радісно» зустрічав Гіркіна – жодної людини на вулиці. Я йшла, фотографувала, пройшла майже весь центр – порожні вулиці, і тільки на площі Леніна групка недоумків зустрічає Гіркіна. Для всіх мислячих людей це був жах.

Що повинно бути в голові у людини, яка дивиться на гармату під будинком і гордо каже: «Вона нас захищає»?

У книзі є ще один приклад. Я виходжу на балкон, а у мене під будинком стоїть гармата з російським триколором. Я тікаю, потім вирішую виїхати до мами на дачу. Будинок порожній, одна сусідка приїхала полити квіти. Я кажу: «Обережно, у нас гармата під будинком». Вона відповідає: «Вона нас захищає». Що повинно бути в голові у людини? Що можна сказати людині, яка дивиться на гармату під будинком і гордо каже: «Вона нас захищає»?

Донецьк для мене – місто дитинства. І матеріальна складова, якої у мене більше немає. Залишилася тільки пам'ять. Тепер у мене зовсім новий етап життя, який пов'язаний тільки зі спогадами і більше ні з чим.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Віталій Портников

    Співпрацює з Радіо Свобода з 1991 року. Народився в 1967 році в Києві. Закінчив факультет журналістики МДУ. Працював парламентським кореспондентом «Молоді України», колумністом низки українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських, латвійських газет та інтернет-видань. Також є засновником і ведучим телевізійної дискусійної програми «Політклуб», що виходить зараз в ефірі телеканалу «Еспресо». У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG