Доступність посилання

21 Листопад 2017, Київ 11:24

Українська нація та чужі окуляри. Заклики в інтересах Кремля


Марш слави Української повстанської армії. На банері портрети Євгена Коновальця, Степана Бандери та Романа Шухевича (зліва направо). Львів, 14 жовтня 2012 року (ілюстраційне фото)

(Рубрика «Точка зору»)

В Україні знову лунають заклики творити націю «з нуля», з моменту Революції гідності, з 2013-14 років. Мовляв, до того не існувало ані справжньої української нації, ані справді незалежної держави, тож найоптимальніше будувати спільне майбутнє на новому фундаменті, залишивши спадщину минувшини історикам. Так само знову з’явилися і теоретичні екзерсиси, автори яких стверджують: історія – річ важлива, але це лише оповідь, міф, тому кожне покоління по-своєму її переписує, і має в тому рацію, оскільки об’єктивної історії не існує, є тільки наш погляд на неї. Носії таких поглядів уважають тільки себе прогресивними, а свої опонентів – реакціонерами, що відстали від плину життя.

В обох випадках у ролі звинувачуваних виступали та виступають ті, хто прагне не переписати, а, нарешті, написати об’єктивну історію України та світу (особливо у ХХ столітті) – з урахуванням, звичайно, відмінностей історичного знання від фізичного, – і ті, хто вважає українське націотворення хоча і дещо запізнілим у порівнянні з західноєвропейським, але не набагато – ранньомодерна (або ж «козацька») нація постала у XVII-XVIII століттях, а модерна – у ХІХ-ХХ століттях; нині ж маємо етап скинення колоніально-тоталітарних деформацій і повернення до нормального національного буття.

Я пишу «знову», бо схожі заклики та екзерсиси вже ставали достатньо популярними аж двічі: на початку 1990-х і після Помаранчевої революції 2004 року. Обидва рази вони мали під собою певне підґрунтя як реакція на ідеологічні перехльости ура-патріотичної частини української інтелігенції; але обидва рази вони в кінцевому підсумку посилювали суспільну дезорієнтацію та, до певної міри, деморалізацію. І обидва рази об’єктивно грали на користь адептів «великої Росії», тамтешніх і тутешніх.

Історія України і підсунуті окуляри

Якщо українська нація досі не існувала, то не має чинності ані проголошена у 1917-18 роках незалежність, ані вона ж, відновлена у 1990-91-му. Не було нації – не було і права нації на самовизначення. Та й від місця в ООН слід відмовитися і подати заявку на вступ до цієї організації, де Україна офіційно досі була членом-засновником. І Будапештський меморандум не має чинності, і «великий договір» із Росією, і кордони Української держави нічим не визначені, заходь, хто хоче, бери, скільки хочеш. Ну, а про анексію Криму та угруповання «ДНР» і «ЛНР» узагалі нічого говорити: все логічно, все цілком законно: справді незалежна Українська держава тільки-но народжувалася, то які можуть бути претензії до Росії та проросійських «сепарів»? Жодних!

Ба більше: якщо українська нація досі не існувала, то хто ж тоді, як писав Затонський у листі до Леніна, у 1918-20 роках «тричі давав нам копняка під зад»? З якого дива Сталін на початку 1930-х кілька разів писав Кагановичу: «Україна – це наша найслабша ланка»? І чому з вуст першого й останнього президента Совєтського Союзу Горбачова зірвалися слова, що без України всілякі союзи втрачають сенс? Чи ці історичні персони просто так, для своєї розваги, щось бовкнули? І від кого були залежними УНР і ЗУНР, коли в 1919-му їхні війська опинилися в «чотирикутнику смерті», не маючи де дістати ані набої, ані (що було тоді значно важливіше) медикаменти?

Ну, а якщо історію залишити історикам і все починати з нуля, то Крим разом із кримськими татарами слід залишити Росії, чи не так? Бо саме історія є головним аргументом у запереченні російських імперських амбіцій щодо Кримського півострова та в обстоюванні прав кримськотатарського народу, який став жертвою вчиненого Кремлем геноциду. І взагалі – якщо історія не має сенсу для розбудови сьогодення, то всім, крім істориків, слід забути про Голодомор і Голокост та не зважати при виробленні стратегії розвитку країни на її недавнє тоталітарне та колоніальне минуле з усіма його наслідками…

Та годі. Самоочевидним є той факт, що за чинних геополітичних обставин, коли більшість сусідів України активно продукує історичну міфологію (а не об’єктивну картину минулого), то в ситуації «починаймо все з нуля» українці – принаймні, їхня значна частина, – опиняться в полоні цієї міфології та дивитиметься на свою Батьківщину через підсунуті кимось окуляри. Власне, хіба так не було вже у Криму, на Донбасі та на значній частині півдня і сходу Української держави? І хіба самоусунення певних груп інтелектуалів України від формування такої свідомості не обернулося великою кров’ю та «русской весной», російською анексією Кримського півострова та війною на сході?

Творити історичні міфи чи долати їх?

Не меншу суспільно-політичну загрозу несе й ідея, наче завжди і всюди кожне покоління переписує історію та що об’єктивна історія взагалі не існує. Справді, ґрунтовне переосмислення й переписування історії – факт, але він пов’язаний не з приходом нових поколінь, а з відкриттями в історичній науці. Та ще більше – з потребою подоланням історичної міфології.

Скажімо, на наших очах упав міф про СССР як «невинну жертву віроломного гітлерівського нападу», натомість доведено, що ця тоталітарна держава була співучасницею розв’язування Другої світової війни, а в 1941-му Сталін сам готував напад на Німеччину, проте «друг Адольф» устиг першим. Ущент зруйновані й інші історичні міфи – про те, що Совєтський Союз самотужки розгромив нацистську Німеччину, про незначну роль у війні ленд-лізу, про «визволення Європи Червоною армією».

Я беру кількарічний період кінця першої половини ХХ століття, а впали за ці роки й інші історичні міфологеми.

Цікаво, що значна частина історичних фактів, на підставі ігнорування яких ці міфі трималися, була відома давно. Проте потужна міфотворча машина, до якої входили як совєтська система пропаганди, так і численні «зачаровані на Схід» західні інтелектуали («корисні ідіоти» Кремля), апріорі відкидала ці факти – мовляв, добре, нам ще наприкінці 1940-х показали копії секретних протоколів до Пакту Молотова-Ріббентропа, проте ми не братимемо їх до уваги, поки нам не покажуть оригінали!

Що ж, оригінали показали – тож довелося, власне, не переписувати, а писати наново історію ХХ століття, де належне місце займе, скажімо, факт, що нацистський концтабір Бухенвальд «визволителі» використали за призначенням, кидаючи туди «буржуазних» політиків з різних партій – тобто тих, кого до цього садовив за колючий дріт Гітлер…

Але Бухенвальд був, і Колима й Соловки були об’єктивно; українців і казахів нищили штучним голодом; євреїв розстрілювали в Бабиному Ярі та сотнях інших місць; СССР у повоєнні часи безнадійно відставав від США за обсягом і якістю цивільної продукції, проте випереджав за кількість ракет, – усе це ті факти, які «переписати» неможливо. Неможливо й заперечити тоталітарний характер совєтської влади, відтак відновити пам’ятники її вождям у посткомуністичній Європі, включно з Україною.

Натомість зі слів адептів «історії як міфу» і «переписування історії» випливає, наче все ще може змінитися, Росія знову стане «старшим братом», Ленін у Києві повернеться на місце, а у Бабиному Ярі лишиться єдиний пам’ятник – «совєтським людям»…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG