Прага, 21 вересня 2002 - Не так уже й рідко можна зустрітися з поглядами, що «релігія» і «віра» є одне і те саме, що кожна релігія є водночас і вірою. Ще за римських часів слово «religio» означало збереження певних обрядових звичаїв; віра в надприродне могла бути й відсутньою, але людина без релігії не була. Релігія є системою обрядів, вирішальним в яких є їхнє дбайливе збереження. Натомість, якщо християнин висловлює основне слово «Кредо» чи пак «Вірую», він водночас виявляє своє ставлення до навколишньої реальності, до себе і ближнього, звісно, на базі цінностей, що їх проповідує та чи інша релігія або культурний ареал, сформований тим чи іншим релігійним вченням. Отже в сьогоднішній передачі порушимо ці питання – питання християнської вірі і християнської дії, обрядовості і вірі а також розповімо, що таке катехизація і чому вона потрібна. Завершимо передачу черговою бесідою на тему «самоорганізація і культура».
Два роки тому Український центр економічних і політичних досліджень провів широкомасштабне соціологічне дослідження у всіх регіонах України, результати якого детально викладено в журналі «Національна безпека і оборона» за вересень двохтисячного року. Дані дуже цікаві, не застарілі, тому про деякі з них нагадаємо. Отже більшість українців – 58 відсотків вважають себе віруючими, а 23 відсотки визнали, що на час опитування вагалися між вірою і невір’ям. Цікаво відзначити, що 11 відсотків тих, які назвали себе невіруючими, визнали, що Бог є. З іншого боку чимало з тих, які вважають себе віруючими, не дуже вірять в потойбічне життя. Лише 30 відсотків віруючих розуміють віру в класично релігійному сенсі – як порятунок душі, шлях до вічного життя.
Результати опитування також показали, що рівень декларованої релігійності разюче не збігається з рівнем довіри до Церкви. Із 58-ми відсотків громадян України, що визнали себе віруючими, Церкві довіряють повністю лише нецілих 34 відсотки, а кожен п’ятий віруючий вважає, що «віруюча людина може взагалі не відвідувати релігійні відправи, не виконувати обряди і зовсім не знати основ релігійного вчення». Це вказує на те, що ієрархи і служителі церков в Україні, коли вони наводять статистики про кількість своїх парафій, кількість культових споруд, не повинні забувати при цьому і про низький рівень конфесійної визначеності своїх прихожан і те, як доводять результати опитування, що переконаних віруючих в Україні – не більше 15-20 відсотків.
Віра без діл – мертва, мовиться в Євангелії. Впродовж двох тисячоліть проблема співвідношення між вірою і справою, яка робить віру видимим фактором особистого і суспільного життя, залишається в центрі не лише богословських наук, а й суперечок людей не дуже вчених. Люди навчилися і вміють визначати чи живуть їхні ближні справжньою вірою за їхньою поведінкою. Християнська віра і християнська дія – так назвав свою замітку мій київський колега
Віктор Єленський:
Років зо три тому, в невеличкому містечку на Черкащині одна бабуся дала мені доволі яскравий урок з соціології, філософії та антропології релігії водночас. Характеризуючи християнські чесноти своїх сусідок, вона визначила одну з них як “богомільну”, а іншу – як побожну. “Богомільна” тільки-но й знає, що постує і молиться, але ніколи нічим не поділиться й не допоможе, - пояснювала стара. – Побожна, як ви певно здогадалися, завжди готова прийти на допомогу, ніхто від неї не чув лихого слова і молиться вона, впевнена бабуся, до Бога, а не про людське око. “Яка користь, брати мої, - говорив про те ж саме апостол Яків, - коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?” Літня православна парафіянка напрочуд точно сформулювала розрізнення, яке могло стати і ставало підставою для присвоєння наукових ступенів з теології й соціології. Хоча, зрозуміло, що вона ніколи не чула про соціальну доктрину Церкви, про внутрішню і зовнішню релігійні орієнтації та про глибинну здатність людини до трансцендентного.
Християнство, яке виразно і беззастережно розділило світ горній і дольній, ніколи, однак, не нехтувало цим недосконалим, гріховним, але гідним спасіння світом. Якщо прагнеш життя вічного для себе, прагни його і для інших, - навчали отці церкви. І Христос, як ми пам’ятаємо, посилав своїх учнів до краю землі – навчати і хрестити. Навчати і хрестити – це означає свідчити Христа. Але свідчити Його можна лише власним прикладом, а той хто свідчить зовсім не обов’язково має бути досвідченим проповідником – набагато істотнішою у більшості випадків є його чи її щоденна поведінка, ставлення до праці, до колег, до довкілля зрештою. Дослідження як дрібних, так і гігантських місіонерських агенцій довели, що люди звертаються до Христа зовсім не внаслідок багатотисячних стадіонних євангелізацій, а через цілком конкретних осіб, які довели, що їхня власна віра спонукає їх на відповідні дії та спосіб життя. Це дуже прості істини, які, проте, не тьмяніють з роками і століттями. Адже не можна бути християнином у храмі і полишати свої переконання біля церковного порогу.
Юрій Маєрник
Ректор Львівської богословської академії Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк зауважує, що людина попри налагоджування стосунків з Богом повинна водночас плекати безпосередні й найдосконаліші стосунки з ближнім, бо для віруючого не існує місце, коли можна «забути» про своє християнство. Про те, як втілювати християнські цінності в практиці, розмірковує отець Борис Ґудзяк.
Борис Ґудзяк:
Ми не всі більш-менш маємо якесь таке дуже загальне поняття, що це є – християнські цінності. І стоїть питання: як це пристосовувати до конкретного практичного життя, і які цінності є пріоритетними, яка є шкала тих вартостей. Може варто почати з самих основ, з найважливіших моментів. Ми, християни, сповідуємо Бога одного в трьох особах. Це означає, що ми визнаємо Бога, який в своїй суті є відносинами між особами. Міжособові стосунки - це належить до самого єства Бога, і ми покликані жити згідно з цим прикладом. Ще святий Атаназій Великий (кінець 3 - початок 4 століття) казав, що наша віра сповідує, щоб Бог став людиною, щоб людина стала Богом. Ми покликані до того божественного життя. Отже, це означає, що найвищий критерій у християнській духовності – це стосунки наші з особами. Насамперед, з особою божою – з Богом в трьох особах, і наші стосунки один з одним. В Євангелії йдеться, що найвища заповідь – це любов. Ти можеш мати віру, різні таланти, але якщо ти не любиш, якщо ти не є в правильних стосунках з іншими особами, марна ця віра і те інше. Це означає, що наша молитва, наша літургія, наші обряди, наші звичаї, наші пости, наші навіть умертвлення – все це дуже добре і навіть необхідне. Але це до великої міри є засобом для того, щоб налагоджувати чимраз кращі, чистіші, дай Боже - досконалі - стосунки з Богом і з іншими людьми. Тому ми, християни, які відповідаємо за провід в церкві, ми мусимо завжди оцінювати, чи не робимо засобом ціль. Це велика небезпека ідеологізації. Наші обряди, наші канони мають служити для тих стосунків. Коли вони стають перепоною для стосунків з Богом або з іншими людьми, тоді ми маємо дуже поважну проблему. Ми часом є сліпі на ці перепони. Це фундаментальний момент - як би ми мали підходити до питання християнських вартостей в практиці. Конкретно багато богословів, багато душпастирів не сплять ночами, щоб зрозуміти, як в конкретному житті, в ситуації з Іваном, Марією втілювати християнські вартості. Без сумніву один постулат є, що нема сфер, які не повинні бути заторкнуті нашим духовним життям. Нема годин, коли люди, які сповідують вартості, придушують їх. Наша історія, наше минуле обумовлювало феномен шизофренії в нашій душі, де ми вчилися, що для виживання треба бути в одному контексті, а навпаки – в іншому. Великим завданням є старатися переступити ті штучні й дуже шкідливі бар’єри, шукати якоїсь цілісності, автентичності, і я бачу – це непросто.
Кожен з нас десь робить компроміси, свідомі, несвідомі, і ми потребуємо один одного, ми потребуємо церковну спільноту, щоби себе заохочувати в політиці, в економіці, в управлінні. Повинні функціонувати наші цінності. В тому, як ми виконуємо роботу, чи совісно, чи ми домальовуємо ту деревину до кінця, і не замальовуємо вікна, от там починаються наші християнські цінності. Чи наші туалети підкреслюють людську гідність, весь діапазон - від храму до громадських місць (вибачте за такий приклад) - це сфери, які повинні бути заторкнуті десятьма заповідями заповітами божими, навчанням Святого Письма, текстами Євангелія, і насамперед – тим принципом, іконою якого є Пресвята троїця. Це досконала любов між особами, які фактично вмирають для себе, щоб жили інші. Тобто це образні слова, але ми бачимо, як отець послав свого сина в світ, віддавав божество, щоби люди жили. Так і ми покликані жити в спосіб - пасхально, вірячи, що коли ми готові вмирати для себе, для інших в маленьких і великих речах – саме там буде життя, сам там буде воскресіння.
Юрій Маєрник:
Думки, з якими поділився, з вами ректор Львівської богословської академії Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк, записала у Львові Галина Терещук.
Як я на початку передачі нагадав, масштабні соціологічні дослідження релігійності серед населення України, проведені два роки тому виявили, серед іншого, низький рівень залучення віруючих до релігійної доктринальної і культової практики, бо кожен п’ятий віруючий вважає, що не потрібно відвідувати богослужіння і зовсім не знати основ релігійного віровчення. Цьому намагається запобігати Українська греко-католицька церква в західних областях України за допомогою програм катехизації. Як це відбувається на Івано-Франківщині, розповідає
Іван Костюк:
Понад 10 років з часу свого відновлення Українська греко-католицька церква є домінуючою релігійною конфесією на Галичині. Протягом цього часу з боку церкви було чимало пропозицій до управлінь освіти та представників місцевої влади щодо введення в шкільний курс обов’язкових уроків катехизму. Більшість батьків та педагогів активно підтримала цю ініціативу. Однак, як і в багатьох інших сферах українського державотворення, було прийняте половинчасте рішення. Дозволили лише проводити уроки християнської етики. Цей урок проводили і проводять учителі гуманітарних спеціальностей. Хоч дотепер лише на Прикарпатті Богословська академія Української греко-католицької церкви під керівництвом доктора, професора, єпископа-ординарія Софрона Мудрого підготувала сотні викладачів катехизму. Однак, держава дотепер не надала їм офіційного права викладати у школах, хоча ні в кого не викликає сумніву рівень їхньої підготовки.
Керівництво окремих шкіл в Івано-Франківську, Коломиї, Долині та інших містах області, йдучи назустріч проханням батьків, самостійно дозволило випускникам духовної академії вести уроки катехизму. Система викладання на таких уроках надзвичайно приваблює дітей. Напівігрова, творча атмосфера, що панує на таких заняттях, не лише знайомить дітей з основами Божих законів, але й розвиває їхню ініціативу, поглиблює мислення. На таких уроках застосовуються найсучасніші методики. Отож ці студії є значно цікавішими, аніж звичайні шкільні предмети. Про мету, завдання та впровадження катехизації в регіоні розмірковує єпископ-ординарій, владика Софрон Мудрий: Плівка Церква також паралельно пішла іншим шляхом, не чекаючи, коли держава врешті дозволить проводити уроки катехизму в усіх школах. Чин сестер Василіянок проводить практично в усіх монастирях та більшості церков області заняття в недільних школах. Тут дітей готують до першого причастя, паралельно викладаючи основні засади катехизму. Маленьких випускників таких шкіл можна побачити, як правило, на весні. Ошатно одягнені хлопчики та дівчатка в білих платтячках і віночках. Вони й справді тоді нагадують янголів.
Божі заповіді загальновідомі. Хто ж їх не знає, достатньо відкрити Святе Письмо і ще раз прочитати основні правила, за якими повинен жити християнин. Не вбий, не вкради, не прикликай намарне імені Господа Твого, не оббріхуй ближнього. Всі вони згадуються в свята і в будень та набувають несподівано нового сенсу, адже недаремно діти, які пройшли катехизацію, помітно відрізняються від своїх ровесників. Навіть найменший свій крок вони звіряють, незважаючи на вік, з Божими законами. Пригадаймо слова бабусі Олександра Довженка: «Зробиш погано – буде тобі гріх». Уроки катехизму відвідують не лише діти. За партами сидять разом з ними і їхні батьки. Десятиліття безбожжя не минули безслідно. Однак сподвижницька праця пастирів духовних дає надію на те, що Галичина стане в духовному сенсі такою ж, як була 50 років тому – справжнім українським П’ємонтом. Церква готова запропонувати зараз чимало програм катехизації для школи. І вони будуть корисними не лише для уроків у школі, але передовсім для духовного одужання народу, для його відновлення, потреба в якому відчувається все гостріше.
Юрій Маєрник
Засобом, щоб розбудити в дитині допитливість щодо релігії і церкви, може бути й ошатно видана книжка для дітей. Нещодавно дитячий журнал «Соняшник» зробив чудовий подарунок для дітей, видавши книжку письменниці Зірки Мензатюк «Наші церкви. Історія, дива, легенди». Це видання про найвідоміші церви й монастирі в Україні адресоване дитячій аудиторії. Розповідає наш київський кореспондент
Тарас Марусик:
“Наші церкви” Зірки Мензатюк – це плід кількарічної роботи. В її основу лягли нариси письменниці, друковані під рубрикою “Храми України”. Головний редактор “Соняшника” Леся Воронина не сподівалася, що ця книжка стане настільки популярною – піратський наклад випередить офіційний, а продаватимуть його майже у два з половиною рази дорожче, ніж у самій редакції журналу. Книжка Зірки Мензатюк ілюстрована гарними кольоровими фотографіями храмів, про які написано в ній. Ця книжка вмістила у п’яти розділах розповідь про тисячолітню історію українського народу, починаючи від хрещення Русі-України 988 року, через призму духовних святинь, втілених у камені і дереві. Тут знайдемо оповіді і про славні київські храми, і про перлини карпатської сакральної архітектури, і про шедеври козацьких будівничих.
Авторський виклад не є сухою науковою розвідкою. Розповідаючи про різні стилі церковної архітектури, будову іконостаса, чудотворні українські ікони, українських святих, Зірка Мензатюк робить це емоційно і в доступній для дітей формі. Кожна її розповідь супроводжується легендами і переказами, чимало з яких публікується вперше. Деякі легенди Зірці Мензатюк перейшли, так би мовити, у спадок від мами, котра відвідала не один монастир.
Ось що сказав про це цікаве видання професор Київської Духовної Академії Дмитро Степовик: “Я давно не читав подібної книжки, де б про складне мовилося зрозуміло і просто. Крім того, зібрано великий фактичний матеріал, пов’язаний з історією України, тож ця книжка допоможе дітворі поглибити знання з історії України. Думаю, що й у багатьох дітей, які ще не знають Бога, ця книга викличе бажання відвідати церкву і ближче познайомитися зі спасенною суттю і спасенною роллю віри в Господа нашого Ісуса Христа”.
У книжку “Наші церкви” Зірка Мензатюк вдало вплела народні думи, вірші Ліни Костенко, Євгена Маланюка. Гармонійне поєднання цікавого викладу, чудових зображень українських храмів сприятиме плеканню в дитячих душах святині і доноситиме до дітей християнські цінності.
Юрій Маєрник
І за завершення передачі чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського на тему мова і культура.
Анатолій Свідзинський:
Мова — один з найважливіших інструментів культури. Це пов’язане з її високою універсальністю порівняно з іншими способами передачі інформації між людьми. Мова виникла для комунікації, і ця її функція, що називається комунікативною, є головною функцією мови. Мова є знакова система, яка співвіднесена з фундаментальними одиницями мислення — концептами (цей термін зараз витіснив старий, менш точний — поняття).
Попри те, що не всі концепти вербалізовані, тобто представлені в мові, мова відіграє значну роль у процесі мислення, пізнання світу людьми, тобто має й когнітивну (пізнавальну) функцію. Множинність мов на Землі — факт пов’язаний з множинністю етносів, — наслідок об’єктивної закономірності, яка діє в світі. Як правило, хоч не конче обов’язково, кожний етнос послуговується своєю мовою.
Мова відображає зв’язки між концептами. При цьому як концентосфера, так і мовна картина світу неоднакова у різних народів, оскільки історичний досвід у них різний, хоча, звичайно, значна частина є спільною чи близькою. Так само є різниця в системі цінностей, світобаченні, світовідчутті. Все це неминуче відбивається у мові. Через це повноцінного члена якогось етносу найпростіше і найефективніше виховувати в культурі цього ж етносу за допомогою його рідної мови. Звідси однозначні рекомендації щодо мови викладання в навчальних закладах, особливо початкових форм освіти.
З мовою людина отримує великий запас знань, основні запаси світогляду, систему цінностей, часто навіть не помічаючи цього. Ці знання відбиті уже в логічній структурі мови, в семантичних взаємозв’язках, а особливо — у фразеологізмах, прислів’ях, приказках, загадках, казках, піснях, загалом — у фольклорі. І очевидно, в красному письменстві.
Як правило, це виховання особистості робиться ненав’язливо, непомітно, самим фактом використання певної мови. Щоб сказане не виглядало надто абстрактно, наведу перший-ліпший приклад з безлічі можливих. Ось початок однієї української народної пісні:
По той бік гора, По цей бік друга. А між тими гороньками Сходила зоря. Ой, то не зоря — Дівчина люба З новенькими відерцями По воду пішла.
Пісня вражає силою і красою почуття. Як високо піднесений образ дівчини, яку порівняли з самою зорею! Водночас в пісні відбито добре, любовне ставлення до природи, до речей, якими користується людина. Зовсім інше сприйняття світу навіює сучасна російська пісня
Девчонки, чертовки Мы с ума сейчас сойдем!
Тут нічого більше нема, крім елементарної хтивості. Але не слід думати, що мова формує світовідчуття людини лише через тексти, на ній створені. Певні ментальні особливості відбиті вже на рівні окремих слів. Маю на увазі внутрішню форму слова (термін Олександра Гумбольдта), тобто певну, різну в різних мовах, пов’язаність похідних слів з базовими словами чи коренями. Ось кілька промовистих прикладів. Порівняймо такі пари
свято — праздник запросити — пригласить подружжя — супруги злочин — преступление лікарня — больница
Праздник асоціюється через базове слово праздный з неробством, щодо свята — все зрозуміло: святий. Пригласить — з голосом, яким кличуть (безвідносно до змісту і форми), на відміну від ввічливого — просити, супруги — зі спільною запряженістю у щось, що треба тягнути, подружжя — з дружбою. Злочин чітко визначається в українській мові через злу дію (чин), тоді як преступление — через переступання через щось, що не позначене явно. Українське слово лікарня — це передусім установа, де лікують, больница — де болить. Внутрішню форму в процесі мовлення наша свідомість, як правило, не фіксує, але через підсвідомість мотивація, що визначає спосіб творення похідного слова, впливає на наше світосприйняття, формує його по-різному в різних мовах. Справедливо, що вивчаючи іншу мову, ми відкриваємо для себе новий, інакший світ, через порівняння своєї мови з чужою починаємо краще розуміти мовні явища також і своєї мови. Але розрив з рідною мовою веде до тяжких, часом необоротних наслідків у духовній сфері людини, які можна порівняти з наслідками складної хірургічної операції, до того ж не вельми вдалої.
Юрій Маєрник
На цьому завершуємо передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. До зустрічі в ефірі через тиждень в той самий час на хвилях радіо СВОБОДА.
Два роки тому Український центр економічних і політичних досліджень провів широкомасштабне соціологічне дослідження у всіх регіонах України, результати якого детально викладено в журналі «Національна безпека і оборона» за вересень двохтисячного року. Дані дуже цікаві, не застарілі, тому про деякі з них нагадаємо. Отже більшість українців – 58 відсотків вважають себе віруючими, а 23 відсотки визнали, що на час опитування вагалися між вірою і невір’ям. Цікаво відзначити, що 11 відсотків тих, які назвали себе невіруючими, визнали, що Бог є. З іншого боку чимало з тих, які вважають себе віруючими, не дуже вірять в потойбічне життя. Лише 30 відсотків віруючих розуміють віру в класично релігійному сенсі – як порятунок душі, шлях до вічного життя.
Результати опитування також показали, що рівень декларованої релігійності разюче не збігається з рівнем довіри до Церкви. Із 58-ми відсотків громадян України, що визнали себе віруючими, Церкві довіряють повністю лише нецілих 34 відсотки, а кожен п’ятий віруючий вважає, що «віруюча людина може взагалі не відвідувати релігійні відправи, не виконувати обряди і зовсім не знати основ релігійного вчення». Це вказує на те, що ієрархи і служителі церков в Україні, коли вони наводять статистики про кількість своїх парафій, кількість культових споруд, не повинні забувати при цьому і про низький рівень конфесійної визначеності своїх прихожан і те, як доводять результати опитування, що переконаних віруючих в Україні – не більше 15-20 відсотків.
Віра без діл – мертва, мовиться в Євангелії. Впродовж двох тисячоліть проблема співвідношення між вірою і справою, яка робить віру видимим фактором особистого і суспільного життя, залишається в центрі не лише богословських наук, а й суперечок людей не дуже вчених. Люди навчилися і вміють визначати чи живуть їхні ближні справжньою вірою за їхньою поведінкою. Християнська віра і християнська дія – так назвав свою замітку мій київський колега
Віктор Єленський:
Років зо три тому, в невеличкому містечку на Черкащині одна бабуся дала мені доволі яскравий урок з соціології, філософії та антропології релігії водночас. Характеризуючи християнські чесноти своїх сусідок, вона визначила одну з них як “богомільну”, а іншу – як побожну. “Богомільна” тільки-но й знає, що постує і молиться, але ніколи нічим не поділиться й не допоможе, - пояснювала стара. – Побожна, як ви певно здогадалися, завжди готова прийти на допомогу, ніхто від неї не чув лихого слова і молиться вона, впевнена бабуся, до Бога, а не про людське око. “Яка користь, брати мої, - говорив про те ж саме апостол Яків, - коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?” Літня православна парафіянка напрочуд точно сформулювала розрізнення, яке могло стати і ставало підставою для присвоєння наукових ступенів з теології й соціології. Хоча, зрозуміло, що вона ніколи не чула про соціальну доктрину Церкви, про внутрішню і зовнішню релігійні орієнтації та про глибинну здатність людини до трансцендентного.
Християнство, яке виразно і беззастережно розділило світ горній і дольній, ніколи, однак, не нехтувало цим недосконалим, гріховним, але гідним спасіння світом. Якщо прагнеш життя вічного для себе, прагни його і для інших, - навчали отці церкви. І Христос, як ми пам’ятаємо, посилав своїх учнів до краю землі – навчати і хрестити. Навчати і хрестити – це означає свідчити Христа. Але свідчити Його можна лише власним прикладом, а той хто свідчить зовсім не обов’язково має бути досвідченим проповідником – набагато істотнішою у більшості випадків є його чи її щоденна поведінка, ставлення до праці, до колег, до довкілля зрештою. Дослідження як дрібних, так і гігантських місіонерських агенцій довели, що люди звертаються до Христа зовсім не внаслідок багатотисячних стадіонних євангелізацій, а через цілком конкретних осіб, які довели, що їхня власна віра спонукає їх на відповідні дії та спосіб життя. Це дуже прості істини, які, проте, не тьмяніють з роками і століттями. Адже не можна бути християнином у храмі і полишати свої переконання біля церковного порогу.
Юрій Маєрник
Ректор Львівської богословської академії Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк зауважує, що людина попри налагоджування стосунків з Богом повинна водночас плекати безпосередні й найдосконаліші стосунки з ближнім, бо для віруючого не існує місце, коли можна «забути» про своє християнство. Про те, як втілювати християнські цінності в практиці, розмірковує отець Борис Ґудзяк.
Борис Ґудзяк:
Ми не всі більш-менш маємо якесь таке дуже загальне поняття, що це є – християнські цінності. І стоїть питання: як це пристосовувати до конкретного практичного життя, і які цінності є пріоритетними, яка є шкала тих вартостей. Може варто почати з самих основ, з найважливіших моментів. Ми, християни, сповідуємо Бога одного в трьох особах. Це означає, що ми визнаємо Бога, який в своїй суті є відносинами між особами. Міжособові стосунки - це належить до самого єства Бога, і ми покликані жити згідно з цим прикладом. Ще святий Атаназій Великий (кінець 3 - початок 4 століття) казав, що наша віра сповідує, щоб Бог став людиною, щоб людина стала Богом. Ми покликані до того божественного життя. Отже, це означає, що найвищий критерій у християнській духовності – це стосунки наші з особами. Насамперед, з особою божою – з Богом в трьох особах, і наші стосунки один з одним. В Євангелії йдеться, що найвища заповідь – це любов. Ти можеш мати віру, різні таланти, але якщо ти не любиш, якщо ти не є в правильних стосунках з іншими особами, марна ця віра і те інше. Це означає, що наша молитва, наша літургія, наші обряди, наші звичаї, наші пости, наші навіть умертвлення – все це дуже добре і навіть необхідне. Але це до великої міри є засобом для того, щоб налагоджувати чимраз кращі, чистіші, дай Боже - досконалі - стосунки з Богом і з іншими людьми. Тому ми, християни, які відповідаємо за провід в церкві, ми мусимо завжди оцінювати, чи не робимо засобом ціль. Це велика небезпека ідеологізації. Наші обряди, наші канони мають служити для тих стосунків. Коли вони стають перепоною для стосунків з Богом або з іншими людьми, тоді ми маємо дуже поважну проблему. Ми часом є сліпі на ці перепони. Це фундаментальний момент - як би ми мали підходити до питання християнських вартостей в практиці. Конкретно багато богословів, багато душпастирів не сплять ночами, щоб зрозуміти, як в конкретному житті, в ситуації з Іваном, Марією втілювати християнські вартості. Без сумніву один постулат є, що нема сфер, які не повинні бути заторкнуті нашим духовним життям. Нема годин, коли люди, які сповідують вартості, придушують їх. Наша історія, наше минуле обумовлювало феномен шизофренії в нашій душі, де ми вчилися, що для виживання треба бути в одному контексті, а навпаки – в іншому. Великим завданням є старатися переступити ті штучні й дуже шкідливі бар’єри, шукати якоїсь цілісності, автентичності, і я бачу – це непросто.
Кожен з нас десь робить компроміси, свідомі, несвідомі, і ми потребуємо один одного, ми потребуємо церковну спільноту, щоби себе заохочувати в політиці, в економіці, в управлінні. Повинні функціонувати наші цінності. В тому, як ми виконуємо роботу, чи совісно, чи ми домальовуємо ту деревину до кінця, і не замальовуємо вікна, от там починаються наші християнські цінності. Чи наші туалети підкреслюють людську гідність, весь діапазон - від храму до громадських місць (вибачте за такий приклад) - це сфери, які повинні бути заторкнуті десятьма заповідями заповітами божими, навчанням Святого Письма, текстами Євангелія, і насамперед – тим принципом, іконою якого є Пресвята троїця. Це досконала любов між особами, які фактично вмирають для себе, щоб жили інші. Тобто це образні слова, але ми бачимо, як отець послав свого сина в світ, віддавав божество, щоби люди жили. Так і ми покликані жити в спосіб - пасхально, вірячи, що коли ми готові вмирати для себе, для інших в маленьких і великих речах – саме там буде життя, сам там буде воскресіння.
Юрій Маєрник:
Думки, з якими поділився, з вами ректор Львівської богословської академії Українського католицького університету отець Борис Ґудзяк, записала у Львові Галина Терещук.
Як я на початку передачі нагадав, масштабні соціологічні дослідження релігійності серед населення України, проведені два роки тому виявили, серед іншого, низький рівень залучення віруючих до релігійної доктринальної і культової практики, бо кожен п’ятий віруючий вважає, що не потрібно відвідувати богослужіння і зовсім не знати основ релігійного віровчення. Цьому намагається запобігати Українська греко-католицька церква в західних областях України за допомогою програм катехизації. Як це відбувається на Івано-Франківщині, розповідає
Іван Костюк:
Понад 10 років з часу свого відновлення Українська греко-католицька церква є домінуючою релігійною конфесією на Галичині. Протягом цього часу з боку церкви було чимало пропозицій до управлінь освіти та представників місцевої влади щодо введення в шкільний курс обов’язкових уроків катехизму. Більшість батьків та педагогів активно підтримала цю ініціативу. Однак, як і в багатьох інших сферах українського державотворення, було прийняте половинчасте рішення. Дозволили лише проводити уроки християнської етики. Цей урок проводили і проводять учителі гуманітарних спеціальностей. Хоч дотепер лише на Прикарпатті Богословська академія Української греко-католицької церкви під керівництвом доктора, професора, єпископа-ординарія Софрона Мудрого підготувала сотні викладачів катехизму. Однак, держава дотепер не надала їм офіційного права викладати у школах, хоча ні в кого не викликає сумніву рівень їхньої підготовки.
Керівництво окремих шкіл в Івано-Франківську, Коломиї, Долині та інших містах області, йдучи назустріч проханням батьків, самостійно дозволило випускникам духовної академії вести уроки катехизму. Система викладання на таких уроках надзвичайно приваблює дітей. Напівігрова, творча атмосфера, що панує на таких заняттях, не лише знайомить дітей з основами Божих законів, але й розвиває їхню ініціативу, поглиблює мислення. На таких уроках застосовуються найсучасніші методики. Отож ці студії є значно цікавішими, аніж звичайні шкільні предмети. Про мету, завдання та впровадження катехизації в регіоні розмірковує єпископ-ординарій, владика Софрон Мудрий: Плівка Церква також паралельно пішла іншим шляхом, не чекаючи, коли держава врешті дозволить проводити уроки катехизму в усіх школах. Чин сестер Василіянок проводить практично в усіх монастирях та більшості церков області заняття в недільних школах. Тут дітей готують до першого причастя, паралельно викладаючи основні засади катехизму. Маленьких випускників таких шкіл можна побачити, як правило, на весні. Ошатно одягнені хлопчики та дівчатка в білих платтячках і віночках. Вони й справді тоді нагадують янголів.
Божі заповіді загальновідомі. Хто ж їх не знає, достатньо відкрити Святе Письмо і ще раз прочитати основні правила, за якими повинен жити християнин. Не вбий, не вкради, не прикликай намарне імені Господа Твого, не оббріхуй ближнього. Всі вони згадуються в свята і в будень та набувають несподівано нового сенсу, адже недаремно діти, які пройшли катехизацію, помітно відрізняються від своїх ровесників. Навіть найменший свій крок вони звіряють, незважаючи на вік, з Божими законами. Пригадаймо слова бабусі Олександра Довженка: «Зробиш погано – буде тобі гріх». Уроки катехизму відвідують не лише діти. За партами сидять разом з ними і їхні батьки. Десятиліття безбожжя не минули безслідно. Однак сподвижницька праця пастирів духовних дає надію на те, що Галичина стане в духовному сенсі такою ж, як була 50 років тому – справжнім українським П’ємонтом. Церква готова запропонувати зараз чимало програм катехизації для школи. І вони будуть корисними не лише для уроків у школі, але передовсім для духовного одужання народу, для його відновлення, потреба в якому відчувається все гостріше.
Юрій Маєрник
Засобом, щоб розбудити в дитині допитливість щодо релігії і церкви, може бути й ошатно видана книжка для дітей. Нещодавно дитячий журнал «Соняшник» зробив чудовий подарунок для дітей, видавши книжку письменниці Зірки Мензатюк «Наші церкви. Історія, дива, легенди». Це видання про найвідоміші церви й монастирі в Україні адресоване дитячій аудиторії. Розповідає наш київський кореспондент
Тарас Марусик:
“Наші церкви” Зірки Мензатюк – це плід кількарічної роботи. В її основу лягли нариси письменниці, друковані під рубрикою “Храми України”. Головний редактор “Соняшника” Леся Воронина не сподівалася, що ця книжка стане настільки популярною – піратський наклад випередить офіційний, а продаватимуть його майже у два з половиною рази дорожче, ніж у самій редакції журналу. Книжка Зірки Мензатюк ілюстрована гарними кольоровими фотографіями храмів, про які написано в ній. Ця книжка вмістила у п’яти розділах розповідь про тисячолітню історію українського народу, починаючи від хрещення Русі-України 988 року, через призму духовних святинь, втілених у камені і дереві. Тут знайдемо оповіді і про славні київські храми, і про перлини карпатської сакральної архітектури, і про шедеври козацьких будівничих.
Авторський виклад не є сухою науковою розвідкою. Розповідаючи про різні стилі церковної архітектури, будову іконостаса, чудотворні українські ікони, українських святих, Зірка Мензатюк робить це емоційно і в доступній для дітей формі. Кожна її розповідь супроводжується легендами і переказами, чимало з яких публікується вперше. Деякі легенди Зірці Мензатюк перейшли, так би мовити, у спадок від мами, котра відвідала не один монастир.
Ось що сказав про це цікаве видання професор Київської Духовної Академії Дмитро Степовик: “Я давно не читав подібної книжки, де б про складне мовилося зрозуміло і просто. Крім того, зібрано великий фактичний матеріал, пов’язаний з історією України, тож ця книжка допоможе дітворі поглибити знання з історії України. Думаю, що й у багатьох дітей, які ще не знають Бога, ця книга викличе бажання відвідати церкву і ближче познайомитися зі спасенною суттю і спасенною роллю віри в Господа нашого Ісуса Христа”.
У книжку “Наші церкви” Зірка Мензатюк вдало вплела народні думи, вірші Ліни Костенко, Євгена Маланюка. Гармонійне поєднання цікавого викладу, чудових зображень українських храмів сприятиме плеканню в дитячих душах святині і доноситиме до дітей християнські цінності.
Юрій Маєрник
І за завершення передачі чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського на тему мова і культура.
Анатолій Свідзинський:
Мова — один з найважливіших інструментів культури. Це пов’язане з її високою універсальністю порівняно з іншими способами передачі інформації між людьми. Мова виникла для комунікації, і ця її функція, що називається комунікативною, є головною функцією мови. Мова є знакова система, яка співвіднесена з фундаментальними одиницями мислення — концептами (цей термін зараз витіснив старий, менш точний — поняття).
Попри те, що не всі концепти вербалізовані, тобто представлені в мові, мова відіграє значну роль у процесі мислення, пізнання світу людьми, тобто має й когнітивну (пізнавальну) функцію. Множинність мов на Землі — факт пов’язаний з множинністю етносів, — наслідок об’єктивної закономірності, яка діє в світі. Як правило, хоч не конче обов’язково, кожний етнос послуговується своєю мовою.
Мова відображає зв’язки між концептами. При цьому як концентосфера, так і мовна картина світу неоднакова у різних народів, оскільки історичний досвід у них різний, хоча, звичайно, значна частина є спільною чи близькою. Так само є різниця в системі цінностей, світобаченні, світовідчутті. Все це неминуче відбивається у мові. Через це повноцінного члена якогось етносу найпростіше і найефективніше виховувати в культурі цього ж етносу за допомогою його рідної мови. Звідси однозначні рекомендації щодо мови викладання в навчальних закладах, особливо початкових форм освіти.
З мовою людина отримує великий запас знань, основні запаси світогляду, систему цінностей, часто навіть не помічаючи цього. Ці знання відбиті уже в логічній структурі мови, в семантичних взаємозв’язках, а особливо — у фразеологізмах, прислів’ях, приказках, загадках, казках, піснях, загалом — у фольклорі. І очевидно, в красному письменстві.
Як правило, це виховання особистості робиться ненав’язливо, непомітно, самим фактом використання певної мови. Щоб сказане не виглядало надто абстрактно, наведу перший-ліпший приклад з безлічі можливих. Ось початок однієї української народної пісні:
По той бік гора, По цей бік друга. А між тими гороньками Сходила зоря. Ой, то не зоря — Дівчина люба З новенькими відерцями По воду пішла.
Пісня вражає силою і красою почуття. Як високо піднесений образ дівчини, яку порівняли з самою зорею! Водночас в пісні відбито добре, любовне ставлення до природи, до речей, якими користується людина. Зовсім інше сприйняття світу навіює сучасна російська пісня
Девчонки, чертовки Мы с ума сейчас сойдем!
Тут нічого більше нема, крім елементарної хтивості. Але не слід думати, що мова формує світовідчуття людини лише через тексти, на ній створені. Певні ментальні особливості відбиті вже на рівні окремих слів. Маю на увазі внутрішню форму слова (термін Олександра Гумбольдта), тобто певну, різну в різних мовах, пов’язаність похідних слів з базовими словами чи коренями. Ось кілька промовистих прикладів. Порівняймо такі пари
свято — праздник запросити — пригласить подружжя — супруги злочин — преступление лікарня — больница
Праздник асоціюється через базове слово праздный з неробством, щодо свята — все зрозуміло: святий. Пригласить — з голосом, яким кличуть (безвідносно до змісту і форми), на відміну від ввічливого — просити, супруги — зі спільною запряженістю у щось, що треба тягнути, подружжя — з дружбою. Злочин чітко визначається в українській мові через злу дію (чин), тоді як преступление — через переступання через щось, що не позначене явно. Українське слово лікарня — це передусім установа, де лікують, больница — де болить. Внутрішню форму в процесі мовлення наша свідомість, як правило, не фіксує, але через підсвідомість мотивація, що визначає спосіб творення похідного слова, впливає на наше світосприйняття, формує його по-різному в різних мовах. Справедливо, що вивчаючи іншу мову, ми відкриваємо для себе новий, інакший світ, через порівняння своєї мови з чужою починаємо краще розуміти мовні явища також і своєї мови. Але розрив з рідною мовою веде до тяжких, часом необоротних наслідків у духовній сфері людини, які можна порівняти з наслідками складної хірургічної операції, до того ж не вельми вдалої.
Юрій Маєрник
На цьому завершуємо передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. До зустрічі в ефірі через тиждень в той самий час на хвилях радіо СВОБОДА.
