Головне – «вмикати» слух; намагатися не потрапити «на очі» «мавіку»; берегти воду; керувати страхом. Так описує довге перебування на піхотній позиції 57-річний «Гура», військовослужбовець підрозділу «Щит» бригади «Помста» Держприкордонслужби України. Він пробув на позиції під Костянтинівкою близько трьох місяців: зайшов у липні, а вийшов у жовтні.
Коли «Гура» заходив на позицію, у селі дорогою ще працював магазин та були люди. Коли виходив – там лишився єдиний уцілілий дім, де можна було сховатися. Там військові знайшли трилітрову банку томатного соку. «Влупили ми ту банку соку на двох!» – пригадує прикордонник.
Перебуваючи на позиції, він зламав ногу, отримав контузію, побратимам доводилося надавати один одному меддопомогу. Упродовж тримісячної роботи цієї групи російським штурмовикам не вдалося просунути лінію фронту на цій ділянці, важливій для оборони останніх вільних великих міст Донеччини – Костянтинівки, Дружківки, Краматорська та Слов’янська.
Після виходу «Гура» три місяці лікувався у шпиталі. Боєць розповів Донбас Реалії (проєкту Радіо Свобода) про тактику російських штурмовиків, вміст російських рюкзаків та особливості їхнього екіпірування, випадки застосування Росією отруйних газів та загалом про те, як це – так довго перебувати на «нулі».
– Скільки вам років і звідки ви родом?
– Років мені вже 57. Народився я в Боярці, а потім переїхали до Києва з батьками. Отже, я – киянин.
– Скільки вже воюєте?
– На Донбасі я з 2024 року. А з 2022 року, як усі, пішов до тероборони. Тоді під будинок приїхав КамАЗ. Усі, хто хотів, за паспортами отримали автомати та по два ріжки набоїв. І ми чергували на дорогах, бо росіяни тоді перли: практично дійшли до селища Димер і вже підходили до Бучі.
Ми стояли спочатку на житомирському напрямку, а потім на ірпінському. Також ми допомагали Національній гвардії, з ними чергували. Переважно ми зустрічали біженців, перевіряли транспортні засоби. А коли ворог почав тікати від Києва – нас почали потроху відправляти додому.
Ми здали зброю, але продовжували допомагати: возили їжу, сухпайки з магазинів, каву, термоси і так далі. А потім «дідам», як я, сказали: «Ідіть, онуків виховуйте».
Тоді основним напрямком став Донбас. Усе потроху заспокоювалося. Люди почали з’їжджатися до Києва. А я повернувся до роботи.
– А чим ви займалися у цивільному житті?
Я ж не буду сидіти вдома і дивитися у вікно, як наді мною літають ракети і снаряди, і чекати, що воно до мене залетить?! Вже краще бути там, де потрібна якась поміч і чоловіча сила
– Я – інженер-технолог меблевих конструкцій. На той момент у нас була фірма (зараз вона вже розпалася). Я робив дизайн-проєкти різних меблевих конструкцій «під ключ» для будь-яких приміщень: промислові, ресторани, кафе, будинки (кухні, шафи-купе, тумби та інше).
– А що вас мотивувало взяти до рук автомат і піти до тероборони?
– Мої теща з тестем виїжджати не хотіли. Дівчина теж лишилася. Син мій теж лишився, бо працює на одному з підприємств. А мені куди ?! (Усміхається – ред.)
Що: я ж не буду сидіти вдома і дивитися у вікно, як наді мною літають ракети і снаряди, і чекати, що воно до мене залетить?! Вже краще бути там, де потрібна якась поміч і чоловіча сила.
– Ви колись думали, що Росія нападе на Україну?
– Я знав і навіть не сумнівався у цьому. Я ж служив у радянській армії: там росіян не любили усі, і вони відповідали тим самим. Вони надто зверхньо ставилися до всіх. Наприклад, офіцери зневажали, як вони казали, «малоросів».
А ще був у нас один замполіт, підкований радянськими підковами (розповсюджував серед військовослужбовців комуністичні ідеї – ред.). Він часто казав, що росіяни заберуть Крим. Це було ще у 1989 році. «Крим все одно буде наш», – повторював він.
«Страхом треба керувати»
– А як ви потрапили до лав підрозділу «Щит» бригади «Помста» Держприкордонслужби України?
– Я – мобілізований. Щоправда, мені не прийшла повістка. Я просто прийшов до ТЦК самостійно, бо треба було взяти довідку для ЦНАПу. А в ТЦК з’ясувалося, що мої документи просто спалили чи кудись вивезли. Вони зникли. Зрозуміло, що базу треба було відновлювати. І я прийшов. У мене офіцер спитав: «Чи не хочеш піти до війська?» Я так подумав, а чом би й ні? Без повістки підписав необхідні документи, і все. І отак я – з 12 вересня 2024 року в підрозділі «Щит» бригади «Помста».
– І як вам Донеччина?
– Коли приїхав до Костянтинівки – мені дуже сподобалося саме місто. Таке воно було затишне. Будиночки гарні. І люди, в принципі, добрі, відкриті і доброзичливі.
– Ви воюєте в піхоті. Як для вас змінилася війна з вересня 2024 року і до зими 2026 року?
Основне – це гарний слух. І зір«Гура»
– Стало жорсткіше через те, що почало багато літати дронів. І міномет почав частіше працювати. Стало більше обережності. Вже не так відкрито пересуваємося, як у 2024 році.
Відкритий окопний бій через те, що дрони кружляють і переслідують тебе, уже практично ніде не можна застосувати. Вже почалася більш прихована, «партизанська» війна.
Треба всюди бути обережним і переборювати внутрішній страх. Цим страхом треба керувати. І зараз дуже треба вмикати мізки. Основне – це гарний слух. І зір теж. Через дрони.
Нас закидали запалювальними боєприпасами і невідомими хімічними речовинами«Гура»
– Скільки ви пробули на позиціях під час крайнього заходу?
– Загалом ми провели на позиціях біля Костянтинівки близько трьох місяців. Заходив я на початку липня, а вийшли уже в жовтні.
Ми пересувалися з однієї позиції на іншу. Нас там закидали і запалювальними боєприпасами, і невідомими хімічними речовинами намагалися труїти.
Якщо у нас була можливість пересуватися – ми звільняли від мотлоху розбиті укріплення, рили нори, готували позиції. Це відбувалося в одному місці, і ці нори були недалеко одна від одної – до 30 метрів. Пересувалися то туди, то сюди, щоб ворог не знав конкретно, де ми сидимо.
«Переслідували дрони постійно»
– У яких умовах заходили на позицію?
– Я з собою заводив трьох підлеглих. На собі, само собою, багато несли: боєкомплект – скільки могли підняти; води брали, щоби вистачило дійти до позицій.
– Як ваш організм реагував?
– Я почувався нормально і був упевнений у собі. Нам треба було зробити ривок: бігли 5–7 хвилин, потім хвилин 15–20 відпочивали. Та у нас хлопець наймолодший, йому тоді було 27 років – і та сама історія з відпочинком. Єдине що – він трохи швидше відпочивав, ніж я.
Головне – не потрапити на очі російському «мавіку»«Гура»
– Від дронів доводилося ховатися, стежили за вами?
– Звісно. Нас переслідували дрони постійно.
А ще, якщо міномет десь попереду працював, ми намагалися трохи перечекати.
Головне – не потрапити на очі російському «мавіку». Якщо він тебе упіймав – то потім дуже-дуже тяжко, адже він коригує вогонь. Добре, що тоді, в липні, були кущі зелені, посадки, де ми ховалися.
– Який вигляд мали позиції, які ви утримували? Це бліндажі, нори в землі, хати?
– Хат там немає. Це бліндажі, деякі були навіть з уцілілими дахами; деякі були «розібрані» обстрілами.
Практично кожний бліндаж ми розчищали від завалів і облаштовували вже під себе, рили нори, робили лабіринти в землі. Деякі позиції готували для тих, хто заходитиме вже після нас.
Атаки хімією і штурмовики в цивільному
– Як себе поводили російські війська? Чи штурмували живою силою, чи просто обстрілювали?
– Спочатку були обстріли. Переважно били з міномета та FPV-дронами. Якщо так нас не виходило вибити з позиції – то вже заходили піхотинці, по 2–3 людини.
– Ви вступали у контактний бій?
– Звісно. Неодноразово. Я ж – як кажуть, стріляний горобець. Тому завжди для себе шукаю напрямки відходу, знаю тактику кругової оборони.
Тому я не сидів у норі і не чекав на ворогів. Якщо нас по рації попереджали, що підходять росіяни, – я виходив і виганяв усіх, хто зі мною був; розставляв їх на вогневі точки, щоби зустрічали загарбників, а не чекали, коли вони почнуть нас звідти вибивати.
Наприклад, одну з позицій ворогам допомагали штурмувати міномет і FPV-дрони. Вони штурмонули – вперлися. Когось втратили – відійшли. Потім криє міномет. Потім – FPV. Потім знову вони заходять. Ми знову по колу відстрілюємося. І отак, поки вони не знищать всю позицію, – тоді ми зміщуємося на запасну позицію.
– І чим це все закінчувалося для російських військових?
– Звісно, чим. Ми їх «двохсотили». Потім вже інші заходили десь днів за три-чотири.
Деякі поранені йшли, а потім поверталися чомусь. Може, їх там свої не пускали назад. Один поранений росіянин кричав дві доби…
Іноді вони з нами розмовляли. Кричали: «Хохли, здавайтеся. Все одно ви оточені». А я відповідав: «Ну, спробуйте». Вони пробували. У них не виходило.
Осколки виймали циганською голкою«Гура»
У нас втрат не було, але поранені були. Ми намагалися самі надавати допомогу. Масивних кровотеч не було. Уламки виймали циганською голкою. Одного свого напарника я зашивав голкою на спині, бо краї рани розходилися в різні боки. Уламок я не ризикнув витягувати, аби не було крововтрати. Я постійно заліплював антисептичними наліпками, що їх нам з дронів скидали, закривав рану. І вона потроху загоїлася.
І сам я теж отримав по голові. Це сталося під час зачистки позицій від росіян. Двоє ворогів залізли в одну позицію. За допомогою наших дронів ми їх звідти вибили, обидва – «двохсоті».
Читайте також: Росія нібито готова воювати «вічно». А чи зможе?
А потім, коли ми почали розчищати завали, збирати речі до купи, прилетів російський «мавік», я його особливо не почув, бо після штурму, стрілянини і вибухів гранат у вухах дзвеніло. І цей дрон направив на нас FPV-дрони. Їх прилетіло чотири. Один залетів у бліндаж, проте нас там не було. Другий десь поряд ударив. А третій в метрі наді мною здетонував, бо зачепився за гілку.
Мені пощастило, що заряд був не осколково-фугасний (уражає осколками та ударною хвилею – ред.), а кумулятивний (концентрує енергію від вибуху в певному напрямку, зазвичай використовують для ураження броньованих цілей – ред.).
Я отримав акубаротравму (контузію – ред.). На одне вухо і зараз нічого не чую.
– Ви кажете, що військові РФ застосовували проти вас невідомі хімічні речовини. Як це було?
Очі сльозилися, і відчули запах якогось порошку, на кшталт гірчичного. І на язиці був такий гірчичний присмак
– Тоді нам пощастило, що був вітер. Тому нас особливо не зачепило. Це був скид з дрона. Якась така хмара диму, як у мультиках. І ця хмара не піднімалася вгору, а розтікалася по землі. Певно, це був якийсь газ, який має заходити в нори.
Очі сльозилися, і відчули запах якогось порошку, на кшталт гірчичного. І на язиці був такий гірчичний присмак. Добре, що була вода, і ми промили очі й роти. А потім ще відчували сонливість...
І після наших дронів, і після нас лишалися тіла (російських військових – ред.). Багато. Вони вже дуже смерділи.
– Як ви це переносили психологічно?
– Та я нормально. А мої хлопці ще необстріляні були… Я їм все пояснював. Та все одно мандражували.
А коли їх правильно розставиш, коли розкажеш, що треба робити на позиціях – вони робили з задоволенням. Потім уже з’являвся якийсь азарт.
Один хлопець взагалі боявся зробити постріл. Коли я його поставив на чергування, і коли вже ворог заглядав до його віконця – довелося йому стріляти. Щоправда, того разу він поранив росіянина. Після цього страх одразу пройшов.
А я їх навчав, як правильно виходити: не бігати, а – прийшов, пригнувся, подивився, послухав, пішов далі; якщо щось чуєш з боку росіян, то одразу, не думаючи, стріляй. Бо якщо не ти, то тебе. Вони це розуміли, і в них виходило.
– У вас, певно, був час оцінити озброєння та екіпірування російських військових?
– Озброєння в них, звісно, на рівні. А в екіпіруванні мене здивувало тільки те, що більшість з них ходила нас штурмувати без бронежилетів. На них були вдягнені звичайні розвантажувальні жилети без бронеплит; деякі були вдягнені у цивільний одяг і мали при собі російські документи та картки російських банків.
І ми зосереджували увагу на їхніх рюкзаках (сміється – ред.). Бо було таке, що рюкзак твого ворога був твоїм спасителем. Бо у них там і вода була, і їжа. А в нас було таке, що через подавлення зв’язку постачання не завжди відбувалося за графіком.
Рюкзак ворога був твоїм спасителем«Гура»
Бувало таке: сидимо чекаємо, а тут – «русский гастроном» приїхав (сміється – ред.). Це в першу чергу виживання. І я всім пояснюю: «У тебе завдання – вижити. А вижити можеш так: не сидіти в кутку і ховатися, а діяти. Діяти розумно, слухати, що тобі кажуть. Інакше: якщо не ти, то тебе».
Побут на позиціях: «Мівіна» і дощова вода
– До речі, як у вас було налагоджене постачання?
– Усе нам скидали з дронів. Найшвидше – це FPV. Однак FPV багато не донесе. Наприклад, один FPV – це одна пляшка води. Максимум дві.
Доправляли нам усе, що треба. А яка їжа на позиції? «Мівіна» , «гаряча кружка», тушонка, консерви. І ти собі щось із цього придумуєш.
Я переважно наполягав на тому, щоб не просто щось з’їсти і перетравити, а краще зробити гарячого супу. Можна і рибний суп: банка кільки, тушонка, «Мівіна» чи крупа якась – ось тобі і супчик! Це за умови, якщо вистачає води. Гріли все на газових пічечках.
Я брав з собою зелений чай, бо гарно тамує спрагу«Гура»
Тобто: як хочеш – їж окремо. А я з собою завжди беру таку величеньку миску на усю компанію. І сідаємо втрьох, і ложками з однієї миски усі сьорбаємо по черзі, щоб було на усіх порівну.
Води на позиціях ніколи не вистачає. Вмивалися ми тільки вологими серветками, економили воду. Але тут, у тилу, я п’ю менше води, ніж хотілося там. Можливо, тому, що під землею глина та пісок витягують з тебе вологу. Я брав із собою зелений чай, бо гарно тамує спрагу, каву брав. Адже щоби люди не спали під час чергування, потрібна кава.
Інколи, коли переміщувалися з позиції на позицію, набирали воду в якомусь джерельці. Бувало таке, що і дощову воду, яка крапала з даху, збирали, кидали спеціальну таблетку, вона добу простоїть – і вода біла вже. Правда, пахне хлоркою.
– Скільки ви мали часу на відпочинок? Могли хоч пару годин поспати?
– Аякже, все розмірено. Чергування по черзі. Вночі кожний по три години, вдень – по дві.
Коли наш один побратим отримав поранення, ми удвох чергували по п’ять годин. Йому давали більше часу на відпочинок. Але він сам просився постояти, подивитися.
– Чи вдавалося на позиціях підтримувати зв’язок із сім’єю?
– Допоки був інтернет – був зв’язок. А потім інтернету не стало, і повідомлення передавав по рації. Командування сприяло цьому. Наприклад, треба когось привітати з днем народження: ти наговорюєш вітання по рації, твій голос записують і потім передають рідним.
Вихід: 9 кілометрів йшли 10 годин
– Ви пам’ятаєте свої емоції, коли вам сказали, що все, буде вихід?
– Був тоді піднесений настрій. У першу чергу я аналізував маршрут виходу, що з собою брати. І остання ніч на позиціях була найдовшою – не спали, чекали (усміхається – ред.).
– Розкажіть, як ви виходили?
Остання ніч на позиціях була найдовшою – не спали, чекали«Гура»
– Ми виходили найнезручнішим шляхом – через болото, крізь хащі, полями. Нас супроводжував наш дрон, вказував шлях.
До посадок ми не заходили, та й посадок там практично вже не було – одні друзки лишилися після обстрілів.
Виходили важкувато. Та і на собі несли боєкомплект, бо вже довкола були диверсійно-розвідувальні групи ворога.
Ми йшли 10 годин 9 кілометрів. А я ще був з поламаною ногою. Вона, звісно, на момент виходу вже зрослася. Проте все одно було боляче на неї наступати.
Зламав я її на позиціях під час мінометного обстрілу: намагався сховатися, стрибнув – і нога застрягла. Я відчув біль та почув хрускіт. На позиціях було менше руху, і я собі постійно робив тугу пов’язку. І воно все зрослося прямо на позиціях. Вже потім, у шпиталі, сказали, що ламати вже немає сенсу.
Бажання вижити і повернутися. От і все. Це єдині два фактори, які допомагають тобі виживати
Слава Богу і нашим «літунам», та нашому командуванню, вийшли ми без пригод. Коли заходили на позиції, то йшли через село з хатами, і магазин там працював, і люди були. Коли виходили – побачили єдиний уцілілий дім, де можна було сховатися. Та й то він наполовину був розвалений. Зате там була ціла кухня. Ми туди зайшли і на диво побачили на столі трилітрову банку томатного соку! А у нас на двох було усього пів пляшки води. Влупили ми ту банку соку на двох! Сік був дуже хороший!
– Що вам допомагало там так вперто триматися?
– Бажання вижити і повернутися. От і все. Це єдині два фактори, які допомагають тобі виживати.
«Ще хочеться пригод»
– Як ваш організм це все переніс?
– Ох, там весь «букет»: і захворювання внутрішніх органів, і тахікардія, і аритмія, і ішемічну хворобу серця навіть знайшли.
Коли ти на позиціях без особливого руху, то своїх болячок і не відчуваєш. А якщо рухаєшся, бігаєш, та ще й з чимось важким – то відчуваєш хвороби дуже добре. Це вимотує, і сили просто витікають дуже швидко.
Практично весь час після виходу – три місяці – я провів у шпиталі. Навіть коли давали тридцять днів на реабілітацію – то все одно йшов до шпиталю.
– Зараз як себе почуваєте, що вам говорить ваш організм?
Душа молода. Ще хочеться пригод«Гура»
– А що він мені говорить? Організм вже впирається не тільки ногами, а вже і головою, і рогами, і руками. А душа, як кажуть, молода (сміється – ред.). Ще хочеться пригод.
Наразі мене звільнили від бойових виходів та нарядів. Мені за місяць мають зробити третю – останню – операцію через акубаротравму.
Що буде після операції? Поки не думав про це. Поки лишаюся тут. Я міг би бути інструктором, наприклад, із заходу на позиції та поведінки на позиціях. Чим зможу – тим допоможу.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Поділіться з нами своїм відгуком про статтю: на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук. Якщо ви живете на окупованій території – пропонуйте теми, діліться міркуваннями через анонімну форму donbass.realii.info. Донбас Реалії працюють для аудиторії по обидва боки лінії фронту.
Форум