64-річний Віктор Мірошниченко – у минулому олімпійський призер, а тепер – мешканець одного з шелтерів у Дніпрі, який не пересувається самостійно. Волонтери вивезли його з прифронтової зони на Донбасі, де він був лежачим пацієнтом лікарні. Через побутову травму в нього перебиті ноги. Колись відомий боксер, срібний призер Олімпійських ігор і Чемпіонату світу, чемпіон Європи – той, хто перемагав на рингу найсильніших боксерів й був кумиром хлопчаків понад 40 років тому, зараз самотній й змушений покинути дім через обстріли. Його ж родина – мешкає в окупованому Донецьку.
Історію свого життя – перемог і поразок – переселенець Віктор Мірошниченко розповів проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Перші кроки в боксі
Його батьки – з Росії, починає розповідь Віктор Мірошниченко. Та й сам він народився у Ростовській області. Коли йому було три роки, батьки в пошуках кращих статків перебралися на Донбас, до Українська. І саме це місто він вважає рідним. На початку 1960-х там якраз відкривалися нові копальні, каже Віктор Мірошниченко. Батько влаштувався на шахту, де й пропрацював понад 20 років. Мама завідувала бібліотекою.
Віктор зізнається: на відміну від мами, читати в дитинстві він не любив, зате захоплювався спортом. Ази цього виду спорту отримав, відвідуючи секцію.
Тренер сказав: займайся, зробимо з тебе чемпіона
«Приємно відчувати себе сильним і спритним. Коли на тебе біжать і хочуть вдарити, а ти – раз, робиш крок у бік, і він пролітає повз тебе… Коли в тебе все виходить, і краще, ніж в інших, – це приємно. Вони наче більші за тебе, крупніші, здоровіші, фізично витриваліші – а в тебе є техніка, швидкість. Почав боксувати – почав вигравати. Сподобалося. Тренер сказав: займайся, зробимо з тебе чемпіона. Та я й сам бачив: я б’ю – у мене виходить. Відчував, що мені дано», – згадує чоловік.
Потім він навчався в гірничому технікумі в Селидовому. Боксувати не кинув. Говорить: швидко зрозумів, що бокс – це його і що має перевагу над суперниками – удар лівою.
«Я казав: «Лівий боковий – і фігура на підлозі». Я – шульга. І це теж моя перевага. Хоча я пишу правою. Ще зі школи. Вчителька сказала: правою, то я й пишу правою. Решту все роблю лівою. Мама жартувала: «Лівша – неправильна душа», – розказує він.
1978 року Мірошниченко закінчив гірничий технікум і вступив до Київського інституту фізкультури – на заочне. Жив і тренувався на той час уже в Донецьку.
«У Селидовому було по два тренування на день – по дві години. А в Донецьку – три тренування по дві години. Шість годин. Одяг рукавички – і вперед. П’ятеро суперників – і з кожним по п’ять раундів відпрацюй. А яким би ти не був великим, це – бокс, і тут «прилітає». Хочеш чи не хочеш. Навіть якщо суперник слабший – пропускаєш удари», – згадує він.
Першою значною нагородою в спортивній кар'єрі стала бронзова медаль чемпіонату СРСР 1978 року. А вже 1980 року він став чемпіоном країни й пройшов відбір на Олімпійські ігри, які відбувалися в Москві.
Олімпійські ігри
Жеребкування, згадує Мірошниченко, визначило його першого суперника на рингу Олімпійських ігор. В одній восьмій фіналу він мав зійтися в поєдинку з іменитим кубинцем Хорхе Ернандесом.
Я не знаю, як там океан на Кубі бушує, але я – з міста Українська
«Приїхали в Москву, зважилися, відбулося жеребкування. Нас було 26 людей – у моїй вазі. Жеребкування, мені – перший бій, суперник – кубинський боксер, олімпійський чемпіон 1976 року, чемпіон світу Хорхе Ернандес. Приїхав виграти другу Олімпіаду. Всі тренери: «Ой, Вітю, тобі не пощастило, але ти не бійся, не хвилюйся». Хоронять. А підірвався зі стільця і я кажу: «Шановні, а чого ви мене хороните? Я ще не виходив на ринг, я ще не боксував». Амбіції були перемагати. Кажу: «Я не знаю, як там океан на Кубі бушує, але я – з міста Українська, батько – шахтар, і все місто – шахтарське. Я покажу, як лава стигне». Вони були приголомшені», – згадує чоловік.
Бій закінчився перемогою Віктора Мірошниченка. Там само – і поєдинки чвертьфіналу та напівфіналів, де він змагався з суперниками з Польщі та Угорщини. Поступився боксер лише в фіналі – спортсмену з Болгарії Пєтру Лесову. Чоловік досі не сприймає цей поєдинок як програний і вважає, що його «засудили».
«Я не програв цей бій. Болгарин у другому раунді вдарив мене відкритою рукавичкою. Це зараз боксерські рукавички заклеюються і прилягають до зап’ястя. А тоді вони зав’язувалися – зашнуровувалися, як черевики. Кінчики стирчали. Він вдарив мене відкритою рукавичкою і розсік брову. Рефері зупинив бій. Рефері був кубинцем, і він мене засудив. Я програв фінал Олімпіади через неможливість продовжувати бій через розтин брови. За нинішніми правилами, у разі зупинки бою через розтин збираються суддівські записки, підраховуються очки та перемога присуджується тому, хто лідирував за балами», – каже спортсмен.
Через рік вони бачилися з Пєтром Лесовим у Фінляндії на Чемпіонаті Європи. Але бою вже не відбулося. На той момент вони вже виступали в різних вагових категоріях, згадує Мірошниченко.
Фінальний боксерський поєдинок на Олімпійських іграх, каже він, відбувся на початку серпня 1980 року. А вже за кілька днів його як переможця вшановували в рідному Українську.
Мамі був 51, батькові – 52 роки. Вони в Українську стали національними героями
«Пам’ятаю: донецька траса йде на Дніпро, і – поворот на Українськ. До міста – десь п’ять-шість кілометрів. Я приїхав на машині з Донецька. На цьому повороті машину підняли й понесли на руках. Люди! Людей було – тьма! Я ще їду, як гляну – людей… Аж страшно. А мені кажуть: «Вітю, то тебе зустрічають». Мамі був 51, батькові – 52 роки. Вони в Українську стали національними героями», – каже він.
Родина й самотність
У Донецьку на чоловіка чекала вже власна родина – дружина й син. Зі Світланою вони познайомилися ще в Селидовому, коли він навчався в технікумі. Він жив у гуртожитку, вона була місцевою. Зустрілися на танцях. Дівчина, згадує, була дуже йому симпатична: струнка, з густою і довгою чорною косою – за коліна, закохався одразу ж.
«Батько в неї був суворий, він її нікуди не пускав. Вона зі школи – зразу додому. Але це був її випускний, весь клас пішов на танці. А ми з хлопцями після тренування теж пішли на танці. Як зараз пам’ятаю – круглий танцмайданчик. Там я її й помітив. Мама мене трохи приодягла: костюмчик, черевики, кілька сорочок, я був теж солідний. Ми почали зустрічатися – я вже був чемпіоном України серед юнаків і готувався до першості Радянського Союзу».
1979-го вони зі Світланою стали подружжям, а на початку 1980 року вже народився син Геннадій. Коли Віктор Мірошниченко привіз додому олімпійське срібло, йому було вісім місяців. Донька Євгенія народилася через два роки, каже Мірошниченко, коли він виборов срібло Чемпіонату світу.
Син у мене «олімпійський», а донька – «чемпіонська»
«Син у мене «олімпійський», а донька – «чемпіонська», – жартує чоловік. Утім, ніхто з дітей не пішов по спортивній стежці.
У 25 років Віктор Мірошниченко завершив свою спортивну кар’єру. Спершу пішов на тренерську роботу, набрав близько 40 дітей у секцію. Але швидко розчарувався: «Та що ж – зарплата 150 карбованців, мінус податок. А діти – це діти. Бігають, шумлять, немає мотивації. Я психологічно не витримував».
Далі були різні роботи – і керуванням цехом, де шили джинсові куртки, і робота на ринку – м’ясником. «Я ходив на змагання – повболівати за хлопців, але сам у спорт уже не повернувся», – каже він.
Те, що було далі, Віктор Мірошниченко розповідає неохоче. У 40 років він як заслужений майстер вийшов на пенсію. Його родина розпалася. Чоловік залишив житло у Донецьку дітям, а сам повернувся до рідного Українська. Там він, розказує, доглядав за старими батьками. Батько його був лежачим паралізованим понад п’ять років, У 2000-му помер. Через десять років померла й мати.
У рідному Українську з ініціативи місцевої влади упродовж 30 років проводили боксерські турніри, де Віктор Мірошниченко був почесним гостем, вручав нагороди юним спортсменам.
Велика війна
Початок повномасштабного вторгнення чоловік зустрів в рідному Українську. Каже: лінія фронту пролягала за кілька десятків кілометрів, вибухи було чутно, але виїздити він не збирався. 2023 року через побутову травму чоловік втратив мобільність і зараз – лежачий. У нього також серйозні проблеми із зором. Кілька місяців він провів у лікарні Селидового. Зрештою волонтери благодійного фонду «Схід SOS» вивезли його до Дніпра.
«Хто міг подумати, що в нас буде війна? Я такого навіть уявити не міг», – каже він.
Зараз він мешкає в одному з шелтерів і чекає на відправлення до більш безпечного регіону, на Львівщину. З колишньою дружиною і донькою він стосунків не підтримує: вони залишилися на окупованій території. Чаювання, телевізор та розмови з іншими пожильцями центру – ось і всі розваги чоловіка.
Треба вірити в наших воїнів, і ми переможемо
«День минув – і добре», – говорить Мірошниченко. Оселя олімпійця в Українську поки ціла. Однак на повернення додому колишній спортсмен поки не сподівається. Селидівська громада, до якої відноситься його Українськ, під постійним обстрілами.
Так, наприклад, влада повідомила, що 19 березня через масований удар по Селидовому поранило чотирьох людей і пошкодило 24 будинки.
«А ті лізуть до нас… Я сам – росіянин, батьки – мої росіяни. Але я люблю Україну – я тут виріс, закінчив школу, технікум, інститут, боксував, прославив цей край, Донбас. Те, що я зробив, – хай ще спробують повторити… Треба триматися. Треба вірити в наших воїнів, і ми переможемо», – каже він.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
ООН від початку повномасштабного вторгнення РФ підтвердила загибель в Україні 9 701 цивільного, йдеться у звіті за 25 вересня 2023 року. Реальна кількість жертв, вказують аналітики, є набагато більшою.
Усього із 24 лютого 2022 року ООН зафіксувала в Україні 10 582 випадків загибелі цивільних людей, а також щонайменше 19 875 випадків поранення цивільних. Про це заявив верховний комісар ООН із прав людини Фолькер Тюрк 22 лютого 2024 року.
«Ймовірно, що реальна кількість втрат серед цивільних осіб є набагато вищою», – кажуть в місії.
Форум