«Пишіть, малюйте, біжіть, присідайте – робіть все, що завгодно. Проблеми це не вирішить, але пережити емоції буде легше», – каже психолог Христина Муляр, яка стала учасницею проєкту War: inside out, у рамках якого розповіла про свої емоції, коли в морзі мала підтвердити смерть близької людини. Чому сьогодні потрібно вміти письмово доносити свої емоції? Як текстові крики душі допомагають людині? І чому рутина – важлива частина нашого життя? Про це Радіо Донбас.Реалії розповіла Христина Муляр.
Працівник моргу підіймає на мене погляд. Йому мене шкода.
– Ви готові? – запитує він.
«Ні», – думаю я.
– Так, – відповідаю тихо. (Христина Муляр, «Ви готові?»).
Христина Муляр: З дитинства мені вдавалося висловлювати думки письмово краще, ніж просто їх казати. Я писала в школі твори, якісь вірші, робила за однокласників творчі роботи. Це ніколи для мене не було проблемою. А ось коли була в декреті з другою дитиною, поставила собі питання: «Чим я хочу займатися насправді? Що мені вдається найкраще? У якому напрямку треба йти далі?». І от завжди знаходила для себе відповідь: буду писати. «Пиши, бо в тебе добре виходить», – мені казали про це всі знайомі. Так і визначилася. Спочатку – пости в інстаграмі, а потім вже вирішила розвивати свої навички. Так потрапила на курси до Наталі Скорикової.
– Чи змінилися Ваші твори після цих курсів?
– Це неймовірна різниця. Я б порівняла це із заняттями спортом у тренувальній залі самостійно та під контролем тренера. Зрозуміло, що результат із наставником буде ефективнішим, тому що є якісь ази, тренувальні техніки. Яким би ти не був талановитим, але ти можеш не знати, як деякі речі виконувати технічно правильно. Ти постійно маєш навчатися. Навіть якщо в тебе красивий голос, ти все одно займаєшся на уроках вокалу, щоб знати, як правильно керувати своїм голосом. Так і з письменством. Наталі чітко «зловила» мою тональність, моє «я». Те, як я пишу, стало упізнаваним. Люди, які читали мої тексти ранні, які вже знайомі з манерою та тоном мого письменництва, вони швидко виокремлюють саме мій твір. Так би мовити, з'явився особистий почерк. І це неймовірно круто. Наталі показала мені «мій голос» — як я хочу та можу писати. Звичайно, що я можу йти далі кудись навчатися, ще набиратися нової техніки, але база все одно залишиться та, якої мене навчила Наталі.
– У проєкті кожен автор розповідає про війну з кимось чи з чимось. Про яку війну розповідаєте Ви?
– Про війну всередині мене. Це особисто моя історія, я її пережила і це мої емоції в цьому творі. Ця ситуація ніколи не «відпустить». Але я думаю, що мені стало легше після того, як я навчилася про це казати. Воно перестало боліти щоразу однаково сильно. Коли для тебе це стає звичкою – писати про такий біль та розповідати про нього – це припиняє щоразу тебе вивертати навиворіт. Ти до цього звикаєш. Усе, що я носила в собі, переварювала всередині, коли воно нарешті вилізло назовні, воно перестало бути таким болючим.
– Ви – психолог. Чи допомагають ці професійні навички у Вашій роботі?
– Якби я зараз писала якусь книгу з психології, то ці навички мені б так само допомогли, як і при написанні художньої книги. Тобто вони універсальні. Інша справа, що мені нічого не треба писати такого у моїй професії. Проте я вважаю, що ми живемо зараз у столітті Instagram. Я пишу постійно пости та відчуваю, що саме за такими текстами, за тим, як саме я доношу свою інформацію, у людей створюється конкретний образ про мене. Ось вони дивляться на мої сторінки в соціальних мережах, читають пости та думають: «Так, це цікаво», «Ось це те, що я шукав», «Мені до вподоби її стиль, її роздуми». Тобто ми все одно створюємо думку про людину, відштовхуючись від фотографій і текстів під ними.
Тож я пишу щодня. Хай це не твори чи наукові статті, але щось «у маси», для людей я пишу постійно. Тому, дійсно, навички письменства мені потрібні.
– А якщо говорити про письменство, як про рекомендації для Ваших клієнтів: чи радите Ви людям писати про свої проблеми чи писати взагалі?
– Саме писати раджу часто. Але я не можу сказати, що я спеціально обираю цей засіб у розв'язанні питань, як психолог. Ні. Це просто один із засобів сублімації. Пишіть, малюйте, фіксуйте – з психологічної точки зору, це ось так буде. Я точно не застосовую технік письменства у роботі зі своїми клієнтами та не доношу до них інформацію, як писати правильно.
– Особисто Вам що допомагає найкраще виплеснути емоції: писати, малювати?..
– Присідати. Насправді важливо діяти. А ось, як само, – це вже кому що до вподоби. Можете читати, писати, малювати, бігти, присідати, головне – не мовчати і не стримувати емоції в собі. Це нічого не виправить, не розв'яже вашу проблему, але пережити емоцію буде легше.
– А зараз Ви пишете щось художнє? Не лише пости, а саме твори.
– Я намагаюся і дуже хочу. Але відверто, не завжди вистачає ресурсу. Дуже багато роботи, яку неможливо поєднувати, плюс карантини постійно вносять свої корективи. Тому часто у некомфортному режимі знаходжуся, а тому не можу робити те, що хочу. Через це пишу рідко. Але я точно знаю, що буду писати. І я за цим дуже сумую. Я знаю, що цього «шматочка» мені зараз не вистачає, щоб закрити всі питання перед самою собою.
– Про що зазвичай пишете?
– Зазвичай зачіпаю якісь психологічні теми, але ніколи не як посібник «Як треба жити». Більше це історії особисті чи знайомих, які за своїм форматом нагадують притчі. Знаєте, коли тобі не кажуть, як саме треба діяти, але наче ми все самостійно правильно розуміємо.
У мене є історії, які можуть допомогти, навчити, мотивувати. Але це все я ще не вирішила, у якому форматі це подавати: це буде цикл історій чи одна розповідь, це буде художній твір чи щось більше наукове? Ідей багато, але ще не можу знайти ресурс це реалізувати. Уже розумію, що треба, щоб хтось дав стусана кінець-кінцем.
– Як ви вважаєте, що зараз найбільше потрібно читачам: позитивні розповіді чи крики душі?
– Вважаю, що треба все. Це дуже ситуативне питання. Немає магічних ліків, які 100% нададуть необхідний результат. Те, що допоможе одній людині, може взагалі не зацікавити іншу. Тому вважаю, що кожен читач зараз шукає щось своє.
Взагалі, в такі важкі часи я завжди раджу клієнтам налагодити рутину. Як тільки у нас є рутина будь-яка: о 21:00 читаю книгу, щовечора дивлюся фільм, щовівторка бігаю. Неважливо, що саме. Головне, щоб ця рутина була. Вона заспокоює нашу психіку. Вона дає такий сигнал, що все за розкладом, все окей. Бо коли всюди все нове, це вибиває людину. Треба щось знайоме, рідне і те, що ми робимо зазвичай. Бо щось нове змушує нас змінюватися, а психіці не подобається змінюватися. Вона любить стабільність.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
