Район Кремінної на Луганщині ось вже майже рік – один з найгарячіших напрямків фронту. Ми побували на різних ділянках української оборони у Серебрянському лісництві, щоб розібратись: чим викликано таке завзяте бажання російської армії контролювати ці ліси?
Дістатися позицій українських мінометників – непростий квест. Їхати треба із пересадками. Далеко не кожна машина пробереться до потрібної точки засніженими дорогами і кучугурами. Навколо покинуті, розбиті обстрілами села. З настанням зими звідси поїхали навіть ті, хто залишався донедавна.
«Якщо скупчення людей є у них або вони щось готують, то ми починаємо одразу працювати, щоб вони не підходили до нашої піхоти. Ми, якби, завжди напоготові, щоб йти працювати по цілях. І це якомога скоріше намагаємось все це зробити. Підготуватися, навестись і зробити постріл», – каже військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Микола.
«Найбільше – це бліндажі, піхота в наступі. От вчора був наступ, ми його відбивали. Тоді наші йшли хлопці в наступ, то ми прикривали їх. За два роки – це вже основа твоєї діяльності. Прибіг, зробив свою справу, сказали молодець – в тебе посмішка. Розвернувся і побіг у бліндаж. Затримуватись біля знаряддя взагалі не варто. Тому що може дуже швидко прилетіти «отвєточка», – каже його побратим Олександр.
«Інтенсивність боїв не лякає. Тому що те, що було на початку, весною та літом 22 року, тоді було значно більше і обстрілів, і бойових дій. Зараз є, але не так вже, як тоді було», – каже ще один боєць Степан.
«В даний момент зараз, поки тихо. Але це затишшя – не означає, що треба, як кажуть, «булки розслабити» і сидіти відпочивати, нічого не робити. Тут в будь-яку секунду може щось відбутися. Може в них перегрупування якесь йде. Що вони там чи на штурм може хочуть, або ще щось. Невідомо, що вони хочуть. Затишшя – теж не завжди добре. Коли йде інтенсивність, є щось там, коли щось стріляє, то нормально. А коли сильна тишина – це теж не є добре», – продовжує Микола.
Він навідник мінометного розрахунку. У перші місяці повномасштабної війни до армії його не взяли – не було 27 років. Пізніше таки мобілізувався.
«Я розумів, куди я йду, тому що, як-то кажуть, це може бути і квиток в один бік. Це невідомо, тому що ти не знаєш, що буде зараз і що буде через пару секунд, ти ніколи не визначишся. Ніхто від цього не застрахований. Тим не менш, як-то кажуть, рік і два місяця вже прожив. Багато чого побачив, ну все одно страшно. Як воно не крути. Воно страшно. Кожен хоче жити», – каже Микола.
Бійці накручують на міни мішечки з порохом. Щоб збільшити дальність польоту. Робити це треба голими руками. Причому на вулиці у цей час було -15.
«Нам вистачає того, що ми бігаємо до «сопілки» працювати. Нам цього достатньо. Тому що, якщо все інтенсивно, то буває після роботи аж впріваєш, тому що все це швидко – там те зробити, там те зробити», – пояснює Микола.
«Нам і їм постійно доводиться під неї «підлампічуватися». Так само як і до снігу, так само як і до осені, так само як і до весни. Постійно треба шукати нові маскувальні сітки, бо якщо не замаскуєш – дуже швидко знайдуть», – каже Олександр.
Олександр єдиний у своєму розрахунку, хто воює з 21-го року. Спеціально пішов у десантні війська. Хотів здійснити мрію.
«Я хотів перебороти свій страх найголовніший – це страх висоти. Я його переборов, я зробив стрибок [з парашутом] свій перший. Я сподіваюсь, що він не останній. Поки тільки один. Це словами не передати. Це дуже ейфорично, цікаво. Як кажуть – перший стрибок ти ніколи не зрозумієш, зрозумієш тільки на другий. Будемо чекати на свій другий стрибок», – ділиться Олександр.
Степан тут найстарший. Нещодавно повернувся із відпустки. Зустрічався з сином, який теж служить.
«Побачив, що я пішов до армії, теж дуже довго рвався протягом цього року. Я відмовляв як міг, тому що, звісно ж, небезпечно і все таке інше. Але він на своєму настояв. Він спочатку хотів так потрапити до армії, але так не беруть, тому що йому 20 років – не підпадає під мобілізацію. Тому єдиний був вихід – підписати контракт», – розповідає про сина Степан.
Народження онуки – це також серйозний стимул триматися, каже боєць.
«В грудні її бачив. Спеціально їздив, щоб подивитися. Хочу приїхати, щоб вона мене побачила, коли стане більш дорослою. Зараз їй всього лише один рік. Звісно, треба вижити», – каже Степан.
Дорогою до Серебрянського лісу знімальна група проїжджала місто Сіверськ, яке вже два роки живе без світла, без водопостачання під постійними артилерійськими та авіаційними обстрілами російської армії. Але незважаючи на це, тут досі є мирні люди.
Українські артилеристи завдають удару по укриттях армії РФ на випередження. Щоб противник навіть і не думав висунутись у чергову атаку.
«Крайній штурм – це було два танки, купа піхоти, але наші хлопці молодці і знають свою справу. Одному танку вдалося втекти, а один залишився в нашій землі вже трошки ржавіти. Це є спільна робота, починаючи від наших пташок, обороною нашою піхоти. Супротивник гідний. Вони нас переважають в техніці, вони нас переважають і в озброєнні. Але правда за нами. Ми ж на своїй землі. Хочуть дійти до Лиману. Хочуть захопити дорогу. Ну а далі – як їм пощастить. Але їм не пощастить», – каже військовослужбовець 81 окремої аеромобільної бригади Андрій.
Англійська гаубиця L119 ідеально підходить для відбиття штурмів російської піхоти, які тут щоденні. Вона дуже швидко розгортається і може робити до 5 пострілів за хвилину.
«В теперішній війні вона надзвичайно ефективна, насправді. Порівняти радянські гармати, на яких ми спочатку працювали, вони громіздкі. Досить проблемно поскладати снаряди – вони великі і транспортування теж. Складно. Ми завжди закопуємось, тому що ефективність меншого попадання, чесно кажучи. А тут можна виїхати, поставити дві гілочки в полі і готові до роботи. Це ж штурмова гармата. Наш 105 калібр він краще підходить до легкоброньованої техніки і для піхоти. Дуже добре підходить. А якщо вже брати танк і щось таке більш серйозніше, то вже треба 122-й. Тобто Д-30. Але 105 калібром ми цілком можемо пошкодити танк. По прицільних пристроях можемо попрацювати. І танк – він не знешкоджений, але виведений з ладу», – продовжує Андрій.
У війни в лісі – своя специфіка, розповідає Володимир. Бійця перевели до артилерії з піхоти. Він, як ніхто інший, знає – наскільки важливо, коли тебе прикривають гармати.
«Зі свого власного досвіду скажу – вони наче як кільцем БМП виїжджають і роблять перехресний вогонь. Тобто складно. Дуже складно з ними воювати, але можливо. Буває таке відчуття, що вони під якимись наркотичними речовинами. Вони падають, встають, йдуть далі. Була колись ситуація, як я був на штурмі, ми йдем, штурмуємо окоп ворожий. Там були, як у нас ДШВ – десантно-штурмові війська, у них ВДВ. Ми «трьохсотим» «московита». А він – «до кінця, ВДВ не здається», поки кулю в лоб не отримав», – каже Володимир.
«Є варіанти, коли йдуть повітряні розриви. Тобто ти вже здається потрапив у ціль, а тут снаряд попадає в дерево, і шкода. Хтось лишився цілий. А вони ж не мають цілі лишитися. Але нічого. Раз потрапили в дерево – далі попадем, куди потрібно», – додає Андрій.
Нещодавно Володимира нагородили за мужність та за десятки успішно виконаних бойових завдань.
«До мобілізації я пиво розвозив. Був експедитором. Мобілізувався, маю двох дітей, скоро третя дівчинка народиться. Так що є за що воювати. На початку, як я мобілізувався – було страшно. Коли ти йдеш на штурм, у тебе є відчуття, що тобі страшно. Але коли ти вже з ворогом вступаєш в контакт – в тебе вже автоматизм виходить і все. Просто автоматом. Там або тебе, або ти. Довго не думаєш. Отримав я орден «Золотий хрест». Був у піхоті. Був багато разів на штурмах. Багато побратимів полеглих виносив. Може і заробив десь. Приємно, звичайно, коли нагороди. Але приємніше – коли ти не втрачаєш своїх побратимів. Бо знаєш ти людину. Ще сьогодні зранку каву пив, а ввечері його вже немає. А ти знаєш його дружину, ще когось. Дуже тяжко», – каже Володимир.
«Є такий для кожної людини, для кожного солдата, я думаю, в житті переломний момент. Якась подія стається і ти от розумієш, що це твоє. Ти мусиш йти. Для мене тяжким був розстріл [ворогом] дітей, напевно. Такий вагомий аргумент. Діти – наше майбутнє. Фундамент нашої цивілізації. Шкода, що не всі розуміють, що зараз війна йде не за територію. Вони винищують цивілізацію, тому що ми споконвіків їм в горлі стоїмо. Та й все. Це потрібно розуміти. Вони винищують все. А за наших дітей ми постоїмо. Ну треба стояти рік-два – постоїмо. Нічого страшного. Ми зараз пишемо велику історію», – каже Андрій.
Очевидно, що армія РФ готувалася до нинішніх наступальних дій по всій лінії фронту. Насамперед – накопичуючи людський ресурс, який зараз ЗСУ перемелюють у ході щоденних ворожих атак на їхні позиції. При цьому серйозних успіхів на передовій російські військові поки що не мають. Особливо це стало помітно протягом останніх двох місяців у Серебрянському лісництві, де грамотно організовано оборону ЗСУ.
Форум