Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 05:07
Він жив «при так званій першій колонії, в темній, вогкій, смердючій камері, куди ніколи не заглядало сонце, яке до того ще на острові було не частим гостем. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод». Так згадує про всесвітньо відомого вченого, географа Степана Рудницького на Соловках ще один соловецький в’язень, історик і публіцист Семен Підгайний (1907–1965). Підгайному пощастило, він вижив, залишивши нам унікальні свідоцтва про багатьох великих українців, з якими його звела доля в Гулазі.

Коли НКВС заарештувало Степана Рудницького (березень 1933 рік), вченому вже минуло 55 років. Посивілого й замученого після безконечних катувань і допитів у підвалах НКВС, у 1935 році Степана Рудницького вислали на Соловки. У книжці «Українська інтелігенція на Соловках» Семен Підгайний зауважує, що від перших днів «Рудницький вже не надавався до будь-якої праці. Від самого початку його перебування на Соловках лікарі визнали академіка Рудницького за абсолютно не працездатного. Його записали до інвалідної команди, де він дуже страждав, як і всі інваліди, від поганих харчів і тяжких побутових умов». На Соловки – «Совєтський Союз в мініатюрі», як його називали самі каторжани – Степан Рудницький потрапив у найвищий пік розгулу тиранії, саме в 1935–1937 роках. Розправам, знищенню, ліквідації інакодумців в Україні не було краю.

Степан Рудницький народився 3 грудня 1877 року в Перемишлі (нині Польща) в родині гімназійного вчителя. Освіту здобув на філософському факультеті у Львівському, потім Віденському університетах, серед його професорів був Михайло Грушевський, під впливом якого значною мірою сформувався головний науковий інтерес – географія. На початку 20-го століття вивчав басейн Дністра, викладав в українських гімназіях Львова і Тернополя, тоді також побачила світ його перша наукова праця – «Нинішня географія» (1905 рік).

Завдяки своїй вдачі – все досліджувати ґрунтовно і в динаміці з суміжними науками – вчений опрацьовує унікальну концепцію вивчення географії, в її структурі серед перших виділяє математичну географію, куди відносить, зокрема, геодезію й картографію; фізичну географію й геофізику, біогеографію – це географія рослинного й тваринного світу, а також антропогеографію – географію людини, економічну, політичну географію й географію культури.

Він одним із перших запроваджує до наукового обігу географічний термін «Україна» і вперше формує як наукову дисципліну «політичну географію» України. До географічної науки він увійшов також як картограф, автор перших мап України. Йому завдячуємо випуск підручних мап, потрібних для навчання і освіти, навчальних атласів для учнів і студентів, мап для війська, для туризму і мандрів. Степан Рудницький також створив великі настінні мапи України – політичну і фізичну, велику етнографічну мапу України, а також опрацював теорію математичної картографії.

Степан Рудницький є автором низки підручників з географії, які й нині не втратили своєї актуальності, він написав понад сто наукових праць, які сходинка по сходинці піднімали вгору вагу його думки у світі. При цьому він не відходив від головного – викладацької роботи, любив спілкуватись зі студентами повсюди там, де йому довелось працювати: спочатку – у 1908–1918 роках на кафедрі географії Львівського університету, далі у 1920 році у Відні. Насиченим був і празький період, коли був професором географії й деканом філософського факультету Українського вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, викладав у Карловому університеті.
Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи
Степан Рудницький

Степан Рудницький був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, одним із фундаторів і членів Інституту прогресу Заходу і Сходу у Відні, Географічного товариства у Відні, обраний почесним закордонним членом Чеського географічного товариства у Празі, Німецького географічного товариства у Берліні. Також у цей, особливо плідний, період сформувалась одна з найважливіших і дуже сучасних з нинішнього погляду державотворчих концепцій Рудницького: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф». Тільки у Європі, її невід’ємною складовою, бачив він Україну.

У 1926 році Степана Рудницького запросили переїхати до СРСР, до Харкова і очолити кафедру топології й картографії Геодезичного інституту, обіцяли повну творчу свободу і нові перспективи. Насправді все виявилось інакше: з перших місяців роботи на батьківщині відчував пильну увагу до себе, прискіпливе ставлення до всіх починань, недовіру у спілкуванні.

Та наперекір обставинам невтомно працював, хотів втілити свої великі надії й плани – розширити дослідження географії рідної землі (встиг побувати на Дніпрі й Донеччині), розбудовувати українську науку. Всупереч труднощам таки зумів реалізувати одну зі своїх головних цілей: у жовтні 1927 року за його активної участі був заснований Український науково-дослідний інститут географії і картографії, він став його першим директором, також завідував кафедрою географії Української академії наук, працював у краєзнавчій комісії Музею антропології та етнографії імені Федора Вовка.

На початку 1930-х атмосфера навколо Степана Рудницького різко погіршилась, учений відчував, що його кінець близько. Передчуття збулись. Навесні 1933 року НКВД арештувало вченого і звинуватило в тому, в чому тоді обвинувачувались тисячі українців: у любові до рідної землі. Мовою НКВС: шпигунство, шкідництво, контрреволюція проти країни Рад. Спочатку була харківська тюрма, потім «Свірлаг», далі Біломорканал у Карелії, від 1935 року – Соловки.
Українська державність має завжди бути «нерушимою святістю, яку мусить оберігати кожен український громадянин
Степан Рудницький

Незважаючи на нелюдські умови життя, постійне відчуття голоду, зневажливе ставлення табірної охорони, Степан Рудницький «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, – він просто його ігнорував і вчив молодь географії», – писав Семен Підгайний. На Соловках «завжди нагадував соловецьким українцям, що вони мають любити, розуміти і знати свою батьківщину; бо без цього, – казав він, – не будете ні дипломатами, ні міністрами, ні урядовцями, ні порядними українцями». Він був переконаний, що українська державність має завжди бути «нерушимою святістю, яку мусить оберігати кожен український громадянин, не то уряд чи який-небудь його представник» («Огляд національної території України», 1923 рік).

І в неволі Рудницький продовжував працювати, написав у харківському ізоляторі «Геономію» (Астрономічну географію), а у «Свірлагу» книжку «Ендогенна динаміка земної кори». Обидві праці конфіскувала охорона, їхня доля невідома.

Так склалось, що ім’я Степана Рудницького відомі більше у світі й менше на батьківщині. Не дивно: совєтський режим не вніс навіть рядочка про одного з найбільших українців до «Української Радянської Енциклопедії», упродовж десятиліть про вченого не можна було ні згадувати, ані посилатись на його праці. А саме в них Рудницький – географ і народознавець – вибудував докладну концепцію незалежної Української держави, раціонально довів, що терени України унікальні й самодостатні, що її народ має «питомі прикмети», які його об’єднують та уніфікують: свою окрему мову, літературу, свої історичні традиції, свою економіку і своєрідну культуру (більше про це в книжці «Прага – Харків – Соловки». Архівно-слідча справа академіка Степана Рудницького. Київ, 2007 рік).

Творча, наукова, педагогічна (виховав низку послідовників) спадщина Степана Рудницького могла б бути іще більшою, та його земна дорога близилась до кінця. Режим поспішав, страшна машина НКВС працювала безупинно, планово і без осічки. В урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року академіка Степана Рудницького за вироком «трійки» НКВС розстріляв особисто майор Матвєєв.

Раціонально, жорстоко, без емоцій, з бухгалтерською точністю в Сандармосі було розстріляно 1111 учених, поетів, письменників, акторів, дослідників, просто чесних, працьовитих і талановитих людей. Страчених, знищених, розстріляних, замордованих загиблих не ховали, їх просто закопували у великих ровах чи ямах, які часто вони самі собі й готували. «Трійки» смерті поспішали, плани потрібно було виконати. Вражає цинізмом «Рапорт» за підписом головного «розстрілювача» 1111 в’язнів Сандармоху майора Михайла Матвєєва, він починається символічно: «Доношу…».

Майор Матвєєв доносить, що «общее количество: 1116 ч., мною приведен в исполнение на 1111 человек. Невыполн. 5 чел.». Із тих п’ятьох один помер по дорозі на Соловки, чотирьох інших перевели в київські й одеські тюрми. На документі, підписаним майором Матвєєвим, значиться дата: 10 листопада 1937 року.

У 1937 році американці звели чудо техніки – «Золоті ворота» – один із найбільших підвісних мостів у світі, легку й елегантну металеву конструкцію, яка вражає й нині. У 1937 році французи винайшли всім нам добре відому застібку – «блискавку». У 1937 році Пабло Пікассо створив свій шедевр – чорно-білу кубістичну «Ґерніку». А в СРСР у 1937 році розстрілювали, тільки Сандармох поглинув 1111 людей, у більшості – українців. Одним із них у цьому списку під номером 150 значиться академік Степан Рудницький.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG