Київ – До якої війни готувалося командування Української повстанської армії? Якими військово-політичними розрахунками керувалося? Чи намагалося порозумітися із ворогами і на яких умовах? За яких умов відбулося створення УПА? Ставлення до Української повстанської армії, з моменту створення якої минає вже 70 років, досі розділяє українське суспільство. Між тим, деякі важливі аспекти її діяльності досі лишаються маловідомими. Про такі сторінки історії УПА Радіо Свобода розповів історик Іван Патриляк, який досліджує націоналістичний рух в Україні в ХХ столітті та є автором кількох наукових праць і популярних книжок з цієї тематики.
– 14 жовтня 1942 року, вважається традиційно, що це день створення УПА. Чи можна сказати, що було в один день ухвалене рішення і почалося саме цього дня створення армії? Бо мені ця дата чимось нагадує іншу – 23 лютого 1918 року, коли ніби виникла Червона армія. Це теж до одного дня прив’язали.
– Очевидно цілком, що це символічний день, тому що жодна армія, навіть партизанська, підпільна, повстанська, назвіть її як хочете, ніколи не може виникнути упродовж одного дня.
Коли йдеться про формування Української повстанської армії, то потрібно заглянути в історію глибше. Документально підтверджено можна вести мову про те, що перші бойові акції проти німецької окупаційної влади, якщо говорити про бандерівську ОУН, розпочалися приблизно від лютого 1942 року. Тоді з’явився комунікат до членів підпілля ОУН-Б із дозволом застосовувати зброю проти німецької адміністрації не тільки для оборони, але й для виконання різних завдань: підривних, терористичних тощо.
– Тобто, дозвіл чинити активний збройний спротив?
– Не тільки пасивний, але й активний, так. Влітку 1942 року з’являються перші німецькі документи, в яких ідеться не просто про рух опору, тому що про національний рух опору інформація з’являється в німецьких документах з березня 1942 року, а про повстанський рух. Там вказується, що нападають націоналістичні банди, як вони їх там пишуть, нападають на пункти збору людей, яких вивозили на роботи, на поїзди, на промислові німецькі об’єкти. І в жовтні 1942 року йде ціла серія донесень німецьких про те, що в багатьох районах генерального комісаріату Волинь-Поділля, формуються стаціонарні національні банди.
– Що значить стаціонарні?
– Там говорилося, що молодь все частіше збирається в національних бандах, які діють на постійній основі, тобто, які не розходяться після якоїсь акції, а ховаються в лісах, ведуть підготовку бойову тощо.
Ця дата, 14 жовтня, за дату заснування УПА була вибрана вже пізніше. У 1947 році на честь 5-річчя УПА Шухевич видав наказ, і офіційно цей день був закріплений як дата створення УПА.
А якщо говорити про перші бойові акції цих загонів, вони спочатку називалися військові відділи ОУН-Б, то, згідно з німецькими звітами, перші зіткнення з радянськими партизанами зафіксовані у грудні 1942 року, а якщо говорити про німців, то перші були зафіксовані в січні 1943 року. І з лютого вже постійні напади відзначає німецька адміністрація, насамперед, на в’язниці з метою звільнити своїх активістів, які, як німці пишуть у своїх донесеннях, стають ядром нових націоналістичних банд. Так німці писали, щоб відрізняти їх від радянських банд (партизанів), польських банд. Вони так це все характеризували тоді.
Весна і 1943 року, кінець лютого-березень-квітень, – це якраз найбільш активна фаза розбудови цих відділів повстанських.
– Легше стало жити в лісі?
– Так, можна було вже в лісі вижити більшій кількості людей. Тоді ж відбуваються переговори з Бульбою-Боровцем. Це керівник «Поліської Січі» – так званої першої УПА. Він назвав свій відділ Українська повстанська армія «Поліська Січ» ще в 1941 році. Він воював проти радянських військ у районі Сарн і Олевська, потім був на службі в німецькій адміністрації, потім посварився з німцями і вивів своїх людей у ліс. Навесні 1943 року в нього було приблизно 700-800 багнетів. З ним і з мельниківцями вели переговори про спільне командування. У квітні було досягнуто домовленості, що всі відділи збройні українські будуть називатися Українська повстанська армія.
Попередньо в лютому 1943 року на конференції ОУН-Б було ухвалене рішення називати ці відділи Українська визвольна армія. Але німці якраз тоді організовували (на зразок армії Власова) з українських батальйонів Українське визвольне військо. І щоб не було певної асоціації, від цієї назви відмовилися і взяли ту, яку Бульба запровадив спочатку.
– У спогадах Бульба-Боровець пише, що назву вкрали.
– Це він пише в спогадах, але реально там були дуже серйозні тривалі переговори. Фактично, вони декілька разів переривалися, тому що дізналися, що паралельно Бульба веде переговори із німцями. Найбільшим прихильником переговорів з Бульбою і мельниківцями виступав Василь Івахів, який був військовим референтом Проводу ОУН-Б Північно-Західних українських земель. Але він у травні 1943 року загинув біля села Черниш на Волині в перестрілці з німцями – зі своїм штабом у засідку німецьку потрапив і загинув. І Клячківський, який, фактично, перебрав після нього керівництво збройними відділами, то він уже був радикально проти, щоб продовжувати переговори з Бульбою, тому що Бульба ставив дуже серйозні вимоги – хотів, щоб його призначили командувачем усіх цих повстанських відділів. А ОУН-Б на травень 1943 року мала приблизно 2-2,5 тисячі людей у своїх відділах, а Боровець – 700-800, нехай, тисячу. Йому пропонували посаду начальника штабу – він відмовлявся. Їм так і не вдалося домовитися, і врешті його роззброїли насильно.
– Ви, мабуть, цікавились виникненням повстанських, партизанських рухів і в інших державах. Наскільки така картина – кілька конкурентних угруповань створюють свої збройні відділи, потім у них ідуть переговори, роззброєння, які не минали і без застосування зброї – притаманна для інших повстанських рухів?
– Якщо говорити про період Другої світової війни, то подібні речі мали місце і в Польщі, тому що була так звана прокомуністична Гвардія людова і Армія крайова, яка підпорядковувалася Лондонському уряду. Вони час від часу теж між собою конфліктували, хоча часом співпрацювали. Була подібна ситуація в Сербії і Боснії, де були четники Драже Міхайловіча і де були комуністичні партизани Тіто, які знищили фактично цих четників. Була подібна ситуація в Греції, де комуністичний рух був набагато потужніший, ніж національний.
Але у цих усіх країнах були дещо інші передумови до створення цих от повстансько-партизанських рухів, тому що там були довоєнні армії свої, офіцерський склад був. Там була дуже серйозна своя специфіка, у нас була своя специфіка.
– Яку мету мали керівники українських збройних формувань? Тобто, як мав діяти цей рух? До чого готувалися?
– Стратегічна мета була зрозуміла – це здобуття незалежності, а от тактика, яка мала привести до цієї стратегічної мети, була різною у різний період. У другій половині 1942 року керівництво ОУН, перебуваючи на нелегальному становищі, обговорювали, як буде розвиватися ситуація в світі. У цей час відбувався великий німецький наступ на Волгу і Кавказ. Тоді не тільки оунівцям, а, фактично, усім аналітикам і в Європі, і в Америці здавалося, що крах Червоної армії неминучий. Вважалося, що німці переможуть на Східному фронті, але програють війну на Західному фронті.
– Це так з підпілля бачилося?
– Так бачили не тільки з підпілля, так бачили, наприклад, у Фінляндії, в Америці – програють загалом, тому що їм не вистачить ресурсів. Єдине, що контроль над частиною СРСР дозволить їм довше оборонятися на Заході проти американців з англійцями. Люди мали досвід Першої світової війни. І, на їхню думку, повторювалася картина Першої світової, коли німці на Сході виграли в Російської імперії: уклали сепаратний мир, зайняли величезні території. А на Заході врешті-решт програли. Їм цих ресурсів все одно забракло.
І тому оунівці, коли ухвалили рішення про розгортання повстанської армії в 1942 році, думали, що так і буде: німці виграють, перекинуть основні війська на Захід. Тому треба готувати армію повстанську для повстання – коли німці заберуть свої основні війська, а залишать тут експедиційний корпус і місцеву поліцію. Далі – треба проникнути в цю місцеву поліцію і переагітувати, щоб вона також повстала і перейшла на наш бік у вирішальний момент. Німецькі документи підтверджують, що в захоплених оунівських документах про це йдеться: вони планують захопити залізниці, аеродроми, дороги, блокувати німецький корпус в Україні, захопити великі населені пункти, промислові зони – і тоді незалежність оголосити, відновлення держави. Тобто, вони дивилися на ситуацію так, як на 1918 рік, коли німці зазнали поразки, а Директорія підняла повстання.
– Тобто, хотіли переграти 1918 рік?
– Фактично, так. Але після Сталінграда на зборах керівників ОУН-УПА розглядали 2-3 варіанти розвитку подій. Перший варіант – тоді в світі дискутувалося питання, чи висадяться американці та англійці на Балканах.
– А вони на той момент висадилися в Італії?
– Вони тоді ще не висадилися, а лише Північну Африку взяли. Це літо 1943-го. У вересні вони висаджуються в Італії вже, і дискутувалося таке питання: якщо вони займають Італію і Балкани, то Болгарія, Румунія, Угорщина падають моментально, здаються. І американсько-англійські війська опиняються на кордонах України. Тому треба мати потужну повстанську армію, щоб з нами рахувалися. Це був перший сценарій розвитку подій. Другий передбачав, що на Балканах висадки не буде, а прийдуть Совєти, але вони будуть настільки ослаблені внутрішньо, що виникне передреволюційна ситуація. І у нас буде потужна повстанська армія. І коли пройде фронт, то буде революція і все розвалиться в Радянському Союзі. А третя була найбільш песимістична точка зору, що треба всім їхати на еміграцію, бо тут нічого не буде. Але її засудили, бо це ж була революційна організація.
І коли стало зрозуміло, що на Балканах не висадяться альянти, то всі сподівалися на революцію в СРСР. Тому що великі втрати в армії людей налаштовували проти влади, сподівалися, що можна буде розагітувати армію, далі повстання підняти. До того ж у тилу був напівголод…
– І що ж завадило розагітувати радянську армію?
– Недооцінили колосальний апарат насильства, який існував в армії – оці особливі відділи, які за всім слідкували, ці заградотряди, СМЕРШі тощо. Це все було недооцінено. Інколи з підпілля направляли навіть людей у Червону армію на мобілізацію – ідіть, а там піднімете. Та коли в ці лещата потрапляли, то вже неможливо було поворухнутися.
З іншого боку, радянське командування теж боялося цієї агітації повстанської. Не скільки диверсійних акцій, скільки агітації в армії. Як тільки заходила якась частина в село, де була агітація повстанська, висіли якісь гасла тощо, то першим ділом все це знищували, зафарбовували, щоб солдати не читали.
– Після поразки Німеччини в 1945 році стало зрозуміло, що взаємного виснаження Німеччини і СРСР не сталося. На що тоді були сподівання? З якою метою тоді продовжували збройну боротьбу?
– У 1945-1946 роках було декілька речей, на які сподівалися. Насамперед, це внутрішня ситуація в СРСР. Після поразки Німеччини почалася війна з Японією. Ніхто не думав, що вона буде такою короткою.
– Але це аж на іншому кінці світу.
– Але вона загрожувала Радянському Союзу внутрішньою дестабілізацією, бо люди були втомлені і виснажені, економіка зруйнована війною. Якби не західна допомога, то й армія не мала б що їсти.
Другий розрахунок – це внутрішнє напівголодне існування народних мас і масові репресії, які розгорнули після повернення на територію України. Сподівалися, що це викличе загальне повстання, якщо його ще й підігрівати своїми діями. Ще розраховували на війну СРСР із західними демократіями. У 1946-му, після знаменитого Фултонського виступу, дуже серйозно розраховували.
– Це промова Черчилля про залізну завісу?
– Так. І ще були інші дані. Оунівці, які опинилися в еміграції, передавали відомості, що до 1947 року фактично американці й британці тримали німецьку армію в таборах полонених. Німці не розпускали і дивізію «Галичина» до 1947 року, і власовців. Вони всі були в таборах як військові частини, тільки без зброї. І американці не скорочували свою військову присутність у Європі. Тільки після 1947 року ці надії ослабли, коли розпустили цих полонених і демобілізували армії свої західні альянти. Але в кінці 1940-х знову наростає конфлікт – війна в Кореї.
Було зрозуміло, що одними партизанськими діями без підтримки потужної якоїсь іншої сили неможливо виграти. В’єтнамці теж не виграли б, якби їх СССР і Китай не підтримав.
Коли стало очевидно вже в 1950-х роках, що війни не буде, тоді ті, хто залишилися у підпіллі, звели бойові акції до мінімуму, зробивши акцент на проведенні агітації, особливо серед молоді. А якщо вже доводилося загинути, то вважалося, що загибель на своїй землі буде певним зерном, яке проросте і дасть результат – виникне певний героїчний епос.
– Епос виник, ставлення до нього в Україні досі дуже неоднозначне. Радянська пропаганда пов’язувала українські повстанські рухи з німецькими окупантами. Але значно менш відомо – про це якось сором’язливо мовчать і критики, і адепти ОУН-УПА, – що були спроби переговорів між радянським керівництвом і Українською повстанською армією. Ви б не могли детальніше розповісти про це?
– Стосунки між українським націоналістичним рухом і Радянським Союзом дуже складні. Окремі дослідники, які досліджують націоналістичний рух у 1920-1930-і роки, стверджують, що в 1920-х Коновалець, коли очолював ще Українську військову організацію, звертався до радянського керівництва по допомогу фінансову для боротьби проти Польщі. Немає даних точно, чи він отримував цю допомогу. Тому що тоді розглядалася Польща, особливо на Західній Україні, як головний ворог. А в Україні радянській була українізація в 1920-і роки. А в Польщі на той час український рух придушувався.
Далі, коли вже в роки війни ОУН-Б очолила повстанський рух, то десь у травні 1943 року із більшістю командирів радянських партизанських загонів, які намагалися прорватися на територію Волині, було досягнуто угоди про нейтралітет, про взаємний ненапад.
Але цей нейтралітет радянська сторона порушила з 7 червня 1943 року, коли почався великий німецький наступ на УПА. Це був один із найбільших наступів, коли було ухвалене рішення німцями повністю знищити УПА. Вони її так і не знищили, але червоні партизани, користуючись тим, що почався великий наступ німців, спробували захопити лісові масиви, які раніше були базами УПА, і тому почалося знову протистояння.
У 1944 році, коли фронт стояв у Західній Україні досить довго, фактично 10 місяців, то в радянських донесеннях міститься застереження спеціальне для командирів, що приходять бандерівські банди і під виглядом червоних партизан отримують озброєння і боєприпаси.
– Це окремі випадки. А були переговори на політичному рівні?
– Так, це випадкові речі, а про політичні якщо говорити, то спроби вести переговори були в 1946-1947 роках. Шухевич вів переговори через Грушецького, керівника Львівського обкому партії. Була така художниця Музика у Львові, пов’язана із підпіллям. Через неї керівництво підпілля залишало записки до Грушецького.
Суть переговорів була такою, що радянська сторона вимагала повної і безумовної капітуляції підпілля, складення зброї. Натомість Шухевич і його наближені відхиляли цю форму безумовної капітуляції. Вони говорили, що можуть погодитися, звернутися до своїх бійців вийти із підпілля, вийти із лісів у випадку, якщо буде проведено демократичні вибори в радянській Україні до парламенту і якщо у цих виборах ОУН буде брати участь.
– Вибори до Верховної Ради УРСР?!
– Так, до Верховної Ради. Грубо кажучи, якщо буде встановлена демократія, що, зрозуміло, було неприйнятним для радянської сторони абсолютно.
Єдина поступка з радянського боку – це обіцянка амністії. Але цьому ніхто не вірив. І останні спроби переговорів, що вже були після смерті Сталіна, коли Берія фактично взяв владу в Радянському Союзі на короткий період. Тоді його ставленик в Україні Мєшик, який тоді очолював МВС УРСР, розкритикував своїх попередників за те, що вони неправильно ведуть війну з підпіллям, що треба іти на якісь поступки і намагалися вийти на переговори з Куком. Але у зв’язку з тим, що цей період був дуже нетривалий, навіть не нав’язали з підпіллям тісних контактів. Невдовзі Мєшик пішов під ніж сам.
– Хрущов його знищив разом із Берією.
– А Хрущов знову повернувся до цієї ідеї, щоб знищити підпілля до кінця.
– Ну, не дарма його потім у волюнтаризмі звинувачували. А чи лишилися якісь для спеціалістів невідомі, малозрозумілі моменти в діяльності ОУН-УПА?
– Очевидно, що залишилися. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося таких речей, як стосунки в найвищому керівництві. Дещо про конфлікти в найвищому керівництві ми можемо дізнаватися з протоколів допитів пізніше арештованих керівників. Але це теж дуже ненадійне джерело.
– Тобто могли дезінформувати?
– Так, дезінформувати, могли спеціально наговорювати. А ці особистісні речі відіграють колосальну роль, тому що вони впливають на хід значною мірою подій. Очевидно, ми до кінця не дізнаємося, чому було прийняте рішення залишатися Шухевичу в підпіллі, коли в нього була можливість вийти на Захід. Є свідчення, що начебто він сказав, що там ми нікому не потрібні. Але чи це було так, чи це були якісь інші міркування? Але фундаментально вже наші знання не зміняться.
– Вам доводилося спілкуватися з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком, який відносно нещодавно помер, у 2007 році. Якщо мені, як журналісту, доводилося, то вам, думаю, також. Чому ця людина дуже дозовано видавала інформацію, вже навіть за умов незалежної України? Його ж уже допитували не слідчі КДБ, а дослідники, історики вже у незалежній Україні його питали про такі нюанси, про які ви говорите?
– Очевидно, що про багато речей він не хотів розказувати, він не залишив спогадів. За життя він нічого не опублікував такого великого. Очевидно, про щось він не хотів розповідати, щоб не вносити певної деструкції в наші уявлення про цей рух націоналістичний. Бо, якщо в умовах, коли цей рух досі обливається брудом, розказати про якусь підноготну, то це може бути не доцільно з точки зору політичної.
Можливо, тому що багато деталей справді забулося, стерлося – людині вже було 90 років. Ще один нюанс – Кук у роки (німецької – ред) окупації керував підпіллям на Наддніпрянщині, в Дніпропетровську. Він не був глибоко в курсі всіх подій у Західній Україні. Потім, у 1950 році, коли він очолив підпілля вже після смерті Шухевича, то теж до нього перейшла тільки десь третина зв’язків з підпіллям, які мав Шухевич. Бо при загибелі Шухевича маса зв’язків порвалася.
Щось Кук розповідав, щось не хотів розказувати. Чому він так зробив? Це теж загадка, яку він забрав із собою. Можливо, всю правду написати не міг, а писати півправди не хотів.
– Примирення ветеранів Другої світової війни, які воювали в радянській армії і тих, які воювали в УПА, не відбулося. І тих ветеранів так мало лишилося, що вже і не буде кому примирятися.
– Не бачу великого сенсу в цьому примиренні. Ви, ставлячи питання, самі повторили дуже поширену тезу в роки Другої світової війни. Треба розглядати УПА комплексно. Це був рух, який виріс із націоналістичного руху довоєнного і який не закінчився після війни. Їхня війна – це не була Друга світова війна. Це була війна за незалежність, яка тривала десятиліттями, тягнулася від тої першої війни за незалежність 1917-1921 років.
Тоді стають зрозумілими мотиви їхні, поведінка їхня тощо. Тоді зрозуміло, чому, наприклад, коли вже німці відступали з України, було прийняте рішення не нападати на них. Бо вже не було смислу. Вони вели свою війну, яка частково наклалася на Другу світову, хронологічно наклалася.
Але якщо говорити про їхню роль, про їхнє місце, бачите, тут ситуація в тому, як ми позиціонуємо свою сучасну державу. Якщо ми її позиціонуємо як продукт права нації української на свою державу, на власну державність, на самовизначення, то очевидно, що УПА й ОУН – це типові національні антиколоніальні визвольні рухи, які звичайно з певними нюансами існували в усьому світі: від Ірландії, від Латинської Америки до В’єтнаму. А якщо ми говоримо про те, що як зараз усе більше й більше нам намагаються нав’язати таку формулу, що Україна – це не держава, де українці реалізували своє право на самовизначення, а це якийсь певний багатоетнічний конгломерат, в якому українці є тільки частиною народів, які населяють Україну, як Бельгія чи Канада, то тоді, звичайно, про УПА треба говорити з іншої точки зору, так, як кажуть наші нешановані різні лідери, які говорять, що це був рух бандитський.
– 14 жовтня 1942 року, вважається традиційно, що це день створення УПА. Чи можна сказати, що було в один день ухвалене рішення і почалося саме цього дня створення армії? Бо мені ця дата чимось нагадує іншу – 23 лютого 1918 року, коли ніби виникла Червона армія. Це теж до одного дня прив’язали.
– Очевидно цілком, що це символічний день, тому що жодна армія, навіть партизанська, підпільна, повстанська, назвіть її як хочете, ніколи не може виникнути упродовж одного дня.
Бойові акції проти німецької окупаційної влади, якщо говорити про бандерівську ОУН, розпочалися приблизно від лютого 1942 року
– Тобто, дозвіл чинити активний збройний спротив?
– Не тільки пасивний, але й активний, так. Влітку 1942 року з’являються перші німецькі документи, в яких ідеться не просто про рух опору, тому що про національний рух опору інформація з’являється в німецьких документах з березня 1942 року, а про повстанський рух. Там вказується, що нападають націоналістичні банди, як вони їх там пишуть, нападають на пункти збору людей, яких вивозили на роботи, на поїзди, на промислові німецькі об’єкти. І в жовтні 1942 року йде ціла серія донесень німецьких про те, що в багатьох районах генерального комісаріату Волинь-Поділля, формуються стаціонарні національні банди.
– Що значить стаціонарні?
14 жовтня, за дату заснування УПА була вибрана вже пізніше. У 1947 році на честь 5-річчя УПА Шухевич видав наказ
Ця дата, 14 жовтня, за дату заснування УПА була вибрана вже пізніше. У 1947 році на честь 5-річчя УПА Шухевич видав наказ, і офіційно цей день був закріплений як дата створення УПА.
А якщо говорити про перші бойові акції цих загонів, вони спочатку називалися військові відділи ОУН-Б, то, згідно з німецькими звітами, перші зіткнення з радянськими партизанами зафіксовані у грудні 1942 року, а якщо говорити про німців, то перші були зафіксовані в січні 1943 року. І з лютого вже постійні напади відзначає німецька адміністрація, насамперед, на в’язниці з метою звільнити своїх активістів, які, як німці пишуть у своїх донесеннях, стають ядром нових націоналістичних банд. Так німці писали, щоб відрізняти їх від радянських банд (партизанів), польських банд. Вони так це все характеризували тоді.
Весна і 1943 року, кінець лютого-березень-квітень, – це якраз найбільш активна фаза розбудови цих відділів повстанських.
– Легше стало жити в лісі?
Він назвав свій відділ Українська повстанська армія «Поліська Січ» ще в 1941 році
Попередньо в лютому 1943 року на конференції ОУН-Б було ухвалене рішення називати ці відділи Українська визвольна армія. Але німці якраз тоді організовували (на зразок армії Власова) з українських батальйонів Українське визвольне військо. І щоб не було певної асоціації, від цієї назви відмовилися і взяли ту, яку Бульба запровадив спочатку.
– У спогадах Бульба-Боровець пише, що назву вкрали.
– Це він пише в спогадах, але реально там були дуже серйозні тривалі переговори. Фактично, вони декілька разів переривалися, тому що дізналися, що паралельно Бульба веде переговори із німцями. Найбільшим прихильником переговорів з Бульбою і мельниківцями виступав Василь Івахів, який був військовим референтом Проводу ОУН-Б Північно-Західних українських земель. Але він у травні 1943 року загинув біля села Черниш на Волині в перестрілці з німцями – зі своїм штабом у засідку німецьку потрапив і загинув. І Клячківський, який, фактично, перебрав після нього керівництво збройними відділами, то він уже був радикально проти, щоб продовжувати переговори з Бульбою, тому що Бульба ставив дуже серйозні вимоги – хотів, щоб його призначили командувачем усіх цих повстанських відділів. А ОУН-Б на травень 1943 року мала приблизно 2-2,5 тисячі людей у своїх відділах, а Боровець – 700-800, нехай, тисячу. Йому пропонували посаду начальника штабу – він відмовлявся. Їм так і не вдалося домовитися, і врешті його роззброїли насильно.
– Ви, мабуть, цікавились виникненням повстанських, партизанських рухів і в інших державах. Наскільки така картина – кілька конкурентних угруповань створюють свої збройні відділи, потім у них ідуть переговори, роззброєння, які не минали і без застосування зброї – притаманна для інших повстанських рухів?
– Якщо говорити про період Другої світової війни, то подібні речі мали місце і в Польщі, тому що була так звана прокомуністична Гвардія людова і Армія крайова, яка підпорядковувалася Лондонському уряду. Вони час від часу теж між собою конфліктували, хоча часом співпрацювали. Була подібна ситуація в Сербії і Боснії, де були четники Драже Міхайловіча і де були комуністичні партизани Тіто, які знищили фактично цих четників. Була подібна ситуація в Греції, де комуністичний рух був набагато потужніший, ніж національний.
Але у цих усіх країнах були дещо інші передумови до створення цих от повстансько-партизанських рухів, тому що там були довоєнні армії свої, офіцерський склад був. Там була дуже серйозна своя специфіка, у нас була своя специфіка.
– Яку мету мали керівники українських збройних формувань? Тобто, як мав діяти цей рух? До чого готувалися?
– Стратегічна мета була зрозуміла – це здобуття незалежності, а от тактика, яка мала привести до цієї стратегічної мети, була різною у різний період. У другій половині 1942 року керівництво ОУН, перебуваючи на нелегальному становищі, обговорювали, як буде розвиватися ситуація в світі. У цей час відбувався великий німецький наступ на Волгу і Кавказ. Тоді не тільки оунівцям, а, фактично, усім аналітикам і в Європі, і в Америці здавалося, що крах Червоної армії неминучий. Вважалося, що німці переможуть на Східному фронті, але програють війну на Західному фронті.
– Це так з підпілля бачилося?
В оунівських документах йдеться: вони планують захопити залізниці, аеродроми, блокувати німецький корпус в Україні, захопити великі населені пункти – і тоді незалежність оголосити, відновлення держави
І тому оунівці, коли ухвалили рішення про розгортання повстанської армії в 1942 році, думали, що так і буде: німці виграють, перекинуть основні війська на Захід. Тому треба готувати армію повстанську для повстання – коли німці заберуть свої основні війська, а залишать тут експедиційний корпус і місцеву поліцію. Далі – треба проникнути в цю місцеву поліцію і переагітувати, щоб вона також повстала і перейшла на наш бік у вирішальний момент. Німецькі документи підтверджують, що в захоплених оунівських документах про це йдеться: вони планують захопити залізниці, аеродроми, дороги, блокувати німецький корпус в Україні, захопити великі населені пункти, промислові зони – і тоді незалежність оголосити, відновлення держави. Тобто, вони дивилися на ситуацію так, як на 1918 рік, коли німці зазнали поразки, а Директорія підняла повстання.
– Тобто, хотіли переграти 1918 рік?
– Фактично, так. Але після Сталінграда на зборах керівників ОУН-УПА розглядали 2-3 варіанти розвитку подій. Перший варіант – тоді в світі дискутувалося питання, чи висадяться американці та англійці на Балканах.
– А вони на той момент висадилися в Італії?
– Вони тоді ще не висадилися, а лише Північну Африку взяли. Це літо 1943-го. У вересні вони висаджуються в Італії вже, і дискутувалося таке питання: якщо вони займають Італію і Балкани, то Болгарія, Румунія, Угорщина падають моментально, здаються. І американсько-англійські війська опиняються на кордонах України. Тому треба мати потужну повстанську армію, щоб з нами рахувалися. Це був перший сценарій розвитку подій. Другий передбачав, що на Балканах висадки не буде, а прийдуть Совєти, але вони будуть настільки ослаблені внутрішньо, що виникне передреволюційна ситуація. І у нас буде потужна повстанська армія. І коли пройде фронт, то буде революція і все розвалиться в Радянському Союзі. А третя була найбільш песимістична точка зору, що треба всім їхати на еміграцію, бо тут нічого не буде. Але її засудили, бо це ж була революційна організація.
І коли стало зрозуміло, що на Балканах не висадяться альянти, то всі сподівалися на революцію в СРСР. Тому що великі втрати в армії людей налаштовували проти влади, сподівалися, що можна буде розагітувати армію, далі повстання підняти. До того ж у тилу був напівголод…
– І що ж завадило розагітувати радянську армію?
Радянське командування боялося агітації повстанської. Не скільки диверсійних акцій, скільки агітації в армії
З іншого боку, радянське командування теж боялося цієї агітації повстанської. Не скільки диверсійних акцій, скільки агітації в армії. Як тільки заходила якась частина в село, де була агітація повстанська, висіли якісь гасла тощо, то першим ділом все це знищували, зафарбовували, щоб солдати не читали.
– Після поразки Німеччини в 1945 році стало зрозуміло, що взаємного виснаження Німеччини і СРСР не сталося. На що тоді були сподівання? З якою метою тоді продовжували збройну боротьбу?
– У 1945-1946 роках було декілька речей, на які сподівалися. Насамперед, це внутрішня ситуація в СРСР. Після поразки Німеччини почалася війна з Японією. Ніхто не думав, що вона буде такою короткою.
– Але це аж на іншому кінці світу.
– Але вона загрожувала Радянському Союзу внутрішньою дестабілізацією, бо люди були втомлені і виснажені, економіка зруйнована війною. Якби не західна допомога, то й армія не мала б що їсти.
Другий розрахунок – це внутрішнє напівголодне існування народних мас і масові репресії, які розгорнули після повернення на територію України. Сподівалися, що це викличе загальне повстання, якщо його ще й підігрівати своїми діями. Ще розраховували на війну СРСР із західними демократіями. У 1946-му, після знаменитого Фултонського виступу, дуже серйозно розраховували.
– Це промова Черчилля про залізну завісу?
В 1950-х роках у підпіллі звели бойові акції до мінімуму, зробивши акцент на проведенні агітації
Було зрозуміло, що одними партизанськими діями без підтримки потужної якоїсь іншої сили неможливо виграти. В’єтнамці теж не виграли б, якби їх СССР і Китай не підтримав.
Коли стало очевидно вже в 1950-х роках, що війни не буде, тоді ті, хто залишилися у підпіллі, звели бойові акції до мінімуму, зробивши акцент на проведенні агітації, особливо серед молоді. А якщо вже доводилося загинути, то вважалося, що загибель на своїй землі буде певним зерном, яке проросте і дасть результат – виникне певний героїчний епос.
– Епос виник, ставлення до нього в Україні досі дуже неоднозначне. Радянська пропаганда пов’язувала українські повстанські рухи з німецькими окупантами. Але значно менш відомо – про це якось сором’язливо мовчать і критики, і адепти ОУН-УПА, – що були спроби переговорів між радянським керівництвом і Українською повстанською армією. Ви б не могли детальніше розповісти про це?
Десь у травні 1943 року із більшістю командирів радянських партизанських загонів, які намагалися прорватися на територію Волині, було досягнуто угоди про нейтралітет, про взаємний ненапад
Далі, коли вже в роки війни ОУН-Б очолила повстанський рух, то десь у травні 1943 року із більшістю командирів радянських партизанських загонів, які намагалися прорватися на територію Волині, було досягнуто угоди про нейтралітет, про взаємний ненапад.
Але цей нейтралітет радянська сторона порушила з 7 червня 1943 року, коли почався великий німецький наступ на УПА. Це був один із найбільших наступів, коли було ухвалене рішення німцями повністю знищити УПА. Вони її так і не знищили, але червоні партизани, користуючись тим, що почався великий наступ німців, спробували захопити лісові масиви, які раніше були базами УПА, і тому почалося знову протистояння.
У 1944 році, коли фронт стояв у Західній Україні досить довго, фактично 10 місяців, то в радянських донесеннях міститься застереження спеціальне для командирів, що приходять бандерівські банди і під виглядом червоних партизан отримують озброєння і боєприпаси.
– Це окремі випадки. А були переговори на політичному рівні?
Шухевич і його наближені говорили, що можуть погодитися, звернутися до своїх бійців вийти із підпілля у випадку, якщо буде проведено демократичні вибори в радянській Україні до парламенту і якщо у цих виборах ОУН буде брати участь
Суть переговорів була такою, що радянська сторона вимагала повної і безумовної капітуляції підпілля, складення зброї. Натомість Шухевич і його наближені відхиляли цю форму безумовної капітуляції. Вони говорили, що можуть погодитися, звернутися до своїх бійців вийти із підпілля, вийти із лісів у випадку, якщо буде проведено демократичні вибори в радянській Україні до парламенту і якщо у цих виборах ОУН буде брати участь.
– Вибори до Верховної Ради УРСР?!
Останні спроби переговорів були після смерті Сталіна, коли Берія фактично взяв владу в Радянському Союзі на короткий період
Єдина поступка з радянського боку – це обіцянка амністії. Але цьому ніхто не вірив. І останні спроби переговорів, що вже були після смерті Сталіна, коли Берія фактично взяв владу в Радянському Союзі на короткий період. Тоді його ставленик в Україні Мєшик, який тоді очолював МВС УРСР, розкритикував своїх попередників за те, що вони неправильно ведуть війну з підпіллям, що треба іти на якісь поступки і намагалися вийти на переговори з Куком. Але у зв’язку з тим, що цей період був дуже нетривалий, навіть не нав’язали з підпіллям тісних контактів. Невдовзі Мєшик пішов під ніж сам.
– Хрущов його знищив разом із Берією.
– А Хрущов знову повернувся до цієї ідеї, щоб знищити підпілля до кінця.
– Ну, не дарма його потім у волюнтаризмі звинувачували. А чи лишилися якісь для спеціалістів невідомі, малозрозумілі моменти в діяльності ОУН-УПА?
– Очевидно, що залишилися. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося таких речей, як стосунки в найвищому керівництві. Дещо про конфлікти в найвищому керівництві ми можемо дізнаватися з протоколів допитів пізніше арештованих керівників. Але це теж дуже ненадійне джерело.
– Тобто могли дезінформувати?
Очевидно, ми до кінця не дізнаємося, чому було прийняте рішення залишатися Шухевичу в підпіллі, коли в нього була можливість вийти на Захід
– Вам доводилося спілкуватися з останнім головнокомандувачем УПА Василем Куком, який відносно нещодавно помер, у 2007 році. Якщо мені, як журналісту, доводилося, то вам, думаю, також. Чому ця людина дуже дозовано видавала інформацію, вже навіть за умов незалежної України? Його ж уже допитували не слідчі КДБ, а дослідники, історики вже у незалежній Україні його питали про такі нюанси, про які ви говорите?
Кук у роки (німецької) окупації керував підпіллям на Наддніпрянщині, в Дніпропетровську
Можливо, тому що багато деталей справді забулося, стерлося – людині вже було 90 років. Ще один нюанс – Кук у роки (німецької – ред) окупації керував підпіллям на Наддніпрянщині, в Дніпропетровську. Він не був глибоко в курсі всіх подій у Західній Україні. Потім, у 1950 році, коли він очолив підпілля вже після смерті Шухевича, то теж до нього перейшла тільки десь третина зв’язків з підпіллям, які мав Шухевич. Бо при загибелі Шухевича маса зв’язків порвалася.
Щось Кук розповідав, щось не хотів розказувати. Чому він так зробив? Це теж загадка, яку він забрав із собою. Можливо, всю правду написати не міг, а писати півправди не хотів.
– Примирення ветеранів Другої світової війни, які воювали в радянській армії і тих, які воювали в УПА, не відбулося. І тих ветеранів так мало лишилося, що вже і не буде кому примирятися.
УПА й ОУН – це типові національні антиколоніальні визвольні рухи, які звичайно з певними нюансами існували в усьому світі: від Ірландії, від Латинської Америки до В’єтнаму
Тоді стають зрозумілими мотиви їхні, поведінка їхня тощо. Тоді зрозуміло, чому, наприклад, коли вже німці відступали з України, було прийняте рішення не нападати на них. Бо вже не було смислу. Вони вели свою війну, яка частково наклалася на Другу світову, хронологічно наклалася.
Але якщо говорити про їхню роль, про їхнє місце, бачите, тут ситуація в тому, як ми позиціонуємо свою сучасну державу. Якщо ми її позиціонуємо як продукт права нації української на свою державу, на власну державність, на самовизначення, то очевидно, що УПА й ОУН – це типові національні антиколоніальні визвольні рухи, які звичайно з певними нюансами існували в усьому світі: від Ірландії, від Латинської Америки до В’єтнаму. А якщо ми говоримо про те, що як зараз усе більше й більше нам намагаються нав’язати таку формулу, що Україна – це не держава, де українці реалізували своє право на самовизначення, а це якийсь певний багатоетнічний конгломерат, в якому українці є тільки частиною народів, які населяють Україну, як Бельгія чи Канада, то тоді, звичайно, про УПА треба говорити з іншої точки зору, так, як кажуть наші нешановані різні лідери, які говорять, що це був рух бандитський.
